Він нам віддав запаси внутрішнього світла

 

У липні, а саме 11 числа, виповнилося 80 років з дня народження поета-краянина Бориса Нечерди

 

«Україна виробила імунітет пороти багатьох недуг, на її натруджених долонях — нескінченна лінія життя» 

(з останнього інтерв’ю Б.Нечерди)

 

На жаль, маючи кілька книг про письменника, де зібрав про нього спогади теж земляк, нині одесит Іван Задоя, наш музей не має жодної збірки Бориса Нечерди. Тому звертаюся перш за все до любителів поезії, хто почитає цю статтю: подаруйте, будь ласка, в музей книги Б.Нечерди — для майбутніх поколінь.

Він був поетом, якого змолоду помітили М.Рильський, пізніше — В.Стус, а ще був прозаїком, художником і журналістом. Я розповім, за що люблю поета, чия творчість трохи нагадує мені Війона і Пастернака.

 

Дорікатиму собі до кінця життя і дивуватимусь: як могла  пройти мимо імені поета Бориса Нечерди, одного з найкращих поетів України ХХ ст. Як трапилось, що його книга «Вибрані твори», посмертно відзначена Шевченківською премією у 2000 році, потрапила мені на очі лише років п’ять тому? Відтоді я й питаю усіх причетних до творчості знайомих: «А ви читали Нечерду?» і рідко чую позитивну відповідь. На жаль, для багатьох любителів поезії він теж залишається невідкритим, як і його перша книга «Материк». (Хоча вже живе і літературна премія імені Б. Нечерди).

Пробую самовиправдатись, як і чому пройшла мимо такої вершини. «Збираймось і поїдемо в ліси!» — обпік мене рядок житомирянина за народженням, бо звучить для мене, чернігівки, як безальтернативний. А ще зріднило нас  дієслово «паняйте», вичитане тільки в нього. (Коли все, загадане мамою було колись зроблене, і я несміливо просилась у ліс, з радістю чула «Паняйте!»). Такі моменти близькості між читачем і поетом подібні до першого доторку між закоханими. Далі ти вже переконаєшся, що відірватись буде неможливо. Так і я — пізно, але назавжди «принечердилася». Начитавшись, довго не бралась за перо, іронізуючи: «Куди ти пнешся, ну куди? Куди тобі до Нечерди?».

 

Першу книжку він, на 10 літ старший, видав у 1963-му, коли я закінчувала сільську восьмирічку. В той час у сільській бібліотеці вся поезія вже була мною прочитана, а цієї книги не було. 

 

«Лада» — наступна книга його поезій — вийшла у 1965-му, коли я була вже випускницею школи в райцентрі. Третя книга Б.Нечерди «Барельєфи» вийшла в Одесі в 1967-му, коли я була першокурсницею в Харкові, займаючись у літстудїї «Проліски-проблески» у поета й літературознавця, свого улюбленого викладача Марка Богославського. Але і він не назвав нам Нечерду серед шістдесятників, з яких запросив до нас молодих І.Драча, В.Коротича, знаменитих бунтарів-шістдесятників. У цей час я слухала в інституті культури Бориса Чичибабіна, Ігоря і Кіру Муратових, відкривала Булгакова і Пастернака. Познайомилась, підпрацьовуючи в бібліотеці на Салтівці, зі згодом відомим шістдесятником Робертом Третяковим, про першу книжку якого написала курсову.

 

У 1970 році, коли я закінчила вуз і поїхала на роботу в наукову бібліотеку  Дніпропетровська, у Нечерди вже в Києві вийшла книга «Поезїї». І знов — мимо мене. Як і наступна — «Літак у краплі бурштину» (1972). Тоді я жила і працювала в Білорусії. Решту — сім його книг — видано в 1978 — 1998 рр., коли жила в Кіровограді, працюючи в обласних бібліотеках. Займалась літературним краєзнавством, відвідувала літстудії «Сівач» та «Степ». Чомусь і там мовчали про славного земляка, який із золотою медаллю закінчив школу №10 в Олександрії. (Там з ініціативи обласної організації НСПУ у 2010 році встановлено меморіальну дошку. А в селищі Перемога з 2011 року живе вулиця ім. Б.Нечерди.) На малу батьківщину він завжди приїздив з душевним трепетом, підтримував зв’язки з друзями листовно, виступав у школі.

 

 

А в юності в його життя ввірвалось море і Одеса, де він, на жаль, не закінчив інститут інженерів морського флоту через матеріальну скруту, бо все життя ледве зводив кінці з кінцями, не маючи пристойної  роботи і квартири. Справжні поети живуть лише поезією. А він був справжнім. Ця справжність часом була їжакувата, тому не подобалась ні критиці, ні владі. Він же був з тих, хто й не намагався догоджати.

 

…На жаль, при житті поетам ніколи любити один одного. Інша справа — посмертно. Особливо, якщо є такий ініціатор, як Іван Задоя, який сам здійснив та й інших мобілізував на подвиг — згадати Нечерду добрим словом. Зробив це у книзі «Зашпори серця» (Одеса, 2007) та в іншій — «Я жив, як міг, я не лукавив…» (Одеса, 2010).  У книзі з передмовою Тараса Федюка представлено літературну спадщину Нечерди: автобіографію, вибране із записників, листи, інтерв’ю, спогади та вірші-присвяти йому, дати життя і творчості та покажчик імен. У першу чергу я, звісно, прочитала матеріали наших земляків:  В.Гараніна, Г.Гусейнова, В.Колесникова, В.Базилевського, В.Мороза, В.Чижевського. А також відомих поетів М.Рильського, П.Перебийноса, І.Жиленко, Б.Олійника, А.Глущака і Д.Шупти — моїх симпатиків.

Поезія Нечерди ще за життя ставала відомою за кордоном. Серед колективних збірок в музеї є книжечка «Жовтнем осяяна» (Одеса, «Маяк», 1987, 200 с.; наклад 2 тис.).

 

Серед оригінальних віршів Нечерди — «Прозорий дім на околиці Варни» з присвятою «Тодору Копаранову», який зацікавив мене як болгаролюбку. Виявилось, Нечерда дружив з цим болгарським поетом із Варни, автором двох десятків книг, його ровесником, але який прожив на два десятки років більше. Серед спогадів про Б.Нечерду вичитала у Анатолія Яні згадку про знаменитий вірш «Серед зими дістати лижі» (який ритмічно нагадує вірш Пастернака «Февраль. Достать чернил и плакать!»), його у болгарському перекладі читав Яні.

 

Із виявлених мною багатьох красот афористичного письма Б.Нечерди дарую вам декілька: «… і натщесерце слухать в лісі високу мову снігурів»; «Хата, обкукурікана ранком»; «Печаль — це зашпори серця»; «Збираю мед із кропиви»; «Мова — не церква, а цех». А ще є гіркі зізнання: «…потрапив до постійно минулого часу»; «із критикою в мене порозуміння, як у глухого з німим».

 

У листах, як і у віршах, Нечерда яскравий, самобутній, жартівливо-іронічний, часом сентиментальний і навіть… кокетливий. Він переплив акваторію одеського порту, жив у Сибіру, керував Одеською письменницькою організацією, став першим лауреатом літературної премії Є.Багрицького. Серед його дружин була жінка-інвалід («Я добре пишу, коли поруч трагедія»). В Одесі він говорив російською, нею ж написав першу книгу, але почувши докори, переклав її українською. Його збірка «Седло для Кентавра» видана в Москві. Більшість творів переклала російською його дружина Ольга Данилова-Нечерда, але в книжці стояло ім’я Олександра Ткаченка… Серед своїх російських доброзичливців Нечерда називав Вознесенського, Бокова, Ривліна, Кострова та ін. Ось як він пророкував свій шлях, люблячи життя і не боячись смерті: 

Через декілька літ закінчиться мій недоліт 

 

До мети, до судьби і до N, що єдину й любив…

А я відчуваю, що пророцтво збулось лише фізично. Його політ продовжується. Чого і вам бажаю: виходьте на космічну орбіту Бориса Нечерди, але й не забувайте материк його поезії.

 

Антоніна Корінь, 

науковий співробітник літературно-меморіального музею

І.К.Карпенка-Карого