Журилася ластівка, що минає Спасівка
Журилася ластівка, ластівка, що минає Спасівка, Спасівка… Звідки б та пісня? І що воно за Спасівка?
Серйозний читач скаже: «Оце втяв автор! Хто ж то не знає, що Спасівські свята — то дуже шановані і церквою, і народом літні свята?» І читач буде правим. Але й не правим. Народ шанує Спасівку, але при цьому йде в церкву, несучи на освячення то мак, то яблука, груші й мед, то чорнобривці. А церква, між іншим, про Спасівку не каже ані слова. Церква каже про свято братів-мучеників Маккавейських, про Преображення Господнє і про Успіння Пресвятої Богородиці. І відповідний піст зве зовсім не Спасівкою, а Успенським постом.
Але сталося, як сталося. Колись дуже давно наші прапредки (нам про це каже Краледворський рукопис) усіх своїх богів звали спасами, себто такими, що начебто спасають, рятують, охороняють. Але ж слова Спас і Спаситель повністю співзвучні і однокореневі — тож і виникло стійке уявлення, що Спасівка — це чисто церковне християнське свято. Тим часом воно і за назвами, і за змістовним наповненням — чисто язичницьке.
Справді, перше церковне свято братів-мучеників Маккавейських у народі зветься просто Маковієм, або Спасом на воді, Мокрим Спасом, Маковим Спасом і Медовим Спасом. Ті брати, про яких йдеться в іудейських переказах, жили на Близькому Сході, про нашу місцевість і не чували. Вони, свого часу, відмовилися приймати язичницьку віру, за що й були знищені. Ніякісінького стосунку до маку вони не мають. А саме його і мед святять у християнській церкві на це свято, та ще споживають шулики — коржі з маком і медом. У цей же день чи напередодні в багатьох місцях і досі святять воду та криниці і водоймища, посипають посічений полин і мак-відюк (дикий мак) як захист. І прийшло це до нас із сивочасся, в якому наші предки і не чували про Христа. А збереглося завдяки пам’яті народній.
До речі, про час святкування Спасівки. Як і всі інші свята, в православній церкві вона йде за старим літочисленням і приходиться на час із 1 по 14 серпня, яке у них припадає на 14-28 серпня нового стилю.
Отож 1 (14 серпня) маємо Спаса на воді. Про нього вже сказано.
На 6 (19) серпня приходиться свято Спаса грушевого, яблучного. Хоч у церкві — це Преображення Господнє. Мова йде про преображення Ісуса на очах у апостолів. До яблук і груш це не має ніякого стосунку. Як мед, як мак, так і яблука та груші, що на цей момент масово дозрівали і ставали доступними для споживання, були не чим іншим, як язичницьким жертвоприношенням чотирьом стихіям за плоди земні.
Нарешті на 14 (28) серпня припадає Спас хлібний, полотняний, горіховий. А у християн — це Успіння Пресвятої Богородиці. Власне — день кончини Діви Марії. В Україні у цей час масово випікалися короваї з нового урожаю, з’являлися перші спілі горіхи та масово добілювалися на сонці торішні полотна, щоб шити білизну на новий сезон похолодання, оскільки стара вже зношувалася.
Етнографічна література, на щастя, зберегла відомості про українську Спасівку. Люди збиралися на пагорбах, в дібровах, плели дубові вінки для чоловіків та юнаків, а із «жіночого» дерева — жінкам. Дубові вінки одягали і на тяглову худобу. Її масово і з церемоніями купали чи, принаймні, поливали непочатою водою. Тоді ж, на першого Спаса, освячували воду і водоймища, мак та мед, а ще обходили пасіки. На воду пускалися поминальні вінки, які мали за сорок днів, до осіннього рівнодення, доплисти до Вираю і засвідчити предкам, що їх пам’ятають.
На другого Спаса святили яблука та груші. Вшановувалися передчасно померлі діти. Для дівочих вінків освячували чорнобривці, що є значно пізнішою традицією, бо чорнобривці прийшли до нас порівняно недавно з латинської Америки. Щоправда, квіти для вінків святилися упродовж всієї Спасівки.
На третього Спаса святився хліб, обжинкові вінки, Дідухи. Тоді ж шанували востаннє Крокове колесо — символ Сонця, одягаючи на нього вінок. Прощалися із птахами, носячи пусте гніздечко. Ото звідти і «журилася ластівка»: ластівки на цей момент, залежно від погоди, або масово збиралися до відльоту, або й відлітали. А ще тоді (хоч і не скрізь) востаннє «топтали вулицю», готуючись до переходу на вечорниці. Більше поширене топтання вулиці все-таки між християнським Семеном (давньоукраїнським новоліттям) та осіннім рівноденням або й на рівнодення.
Спасівських пісень, на жаль, не збереглось. По-перше, вони таки сильно переслідувались церквою, оскільки носили язичницькі мотиви. Але ще важливішою причиною їх зникнення є жнивна пора, яка не дозволяла витрачати часу «на гульки». Вкупі із церковними заборонами це зробило свою справу. Сумніватися в існуванні таких пісень можуть тільки повні невігласи, бо український обряд немислимий без пісні.
Отож, коли було одягання вінків і людям, і худобі, коли було купання худоби, коли було освячення криниць і водоймищ, коли було пускання поминальних вінків, коли було обходження пасік і освячення всього, про що уже йшлося, — чи можна сумніватися в існуванні відповідних пісень?
Я такого сумніву не маю. Тому дещо й відродив. Приживеться — нехай. Ні — то й ні. У всякому разі деякі з них уже «пішли в люди». Наводжу по одному куплету прикладів деяких:
«Ми криниченьку святили, воскові свічки світили.
Полин-траву посипали. Усе лихе відганяли.
Посипаєм полини, усе лихе, обмини!».
«Ой водице та Оляночко, ой, Ладо!
Течеш звечора і зраночку.
Водице-Оляно, землице-Тетяно!
Прийшов Спас! Прийшов Спас!».
«Ми коней купали, спасівок співали.
Ой Спасе наш, Спасе, спасівок співали».
«Святися, наш вінку, з нового ужинку,
що хліб нам так щедро даруєш справіку.
Наш вінку, святися, до столу котися»…
Вперше користуюся можливостями газети і повідомляю, що в питаннях відродження наших обрядів я відкритий до співпраці. Чи, принаймні, до спілкування.
Шануймо нашу Спасівку — і спасенні будемо.
Володимир Яремчук
