Незмінний президент Національної федерації карате Савченко: "Коли знаєш, чого прагнеш… "

Коли знаєш, чого прагнеш… 

 

Для багатьох кропивничан розказане далі буде справжнім одкровенням, бо герой подальшої розповіді, президент Національної федерації традиційного карате–до України Володимир Савченко, віддає перевагу не розповідям, а розбудові тієї справи, якій він присвятив усе своє життя.

 

Бойовими мистецтвами незмінний з 1993 року президент спочатку Всеукраїнської асоціації традиційного карате, а потім і Національної федерації традиційного карате–до України, центральний офіс і додзьо (зал для тренувань і медитативних вправ; місце, де знаходиться штаб–квартира організації бойових мистецтв та додзьо, називається хомбу — головне додзьо) якої знаходяться у Кропивницькому, почав займатися ще в дитинстві, коли в середині 1970–х опановував самбо в місцевому спортивному товаристві «Динамо». Однак не лише спорт приваблював хлопця: тоді ж він навчався в дитячій художній школі, де особливо йому подобалося ліплення, що в подальшому відбилося на захопленні старовинним японським мистецтвом оші–е — створенням об`ємних картин із тканини, картону і вати.  

Зустрівся автор написаного з людиною, яка не тільки створила й розвиває Національну федерацію традиційного карате–до України з його осередком у Кропивницькому, а й вивела її на провідну позицію (протягом двох останніх чемпіонатів світу з традиційного карате Україна впевнено посідає друге загальнокомандне місце), у Центрі японських бойових мистецтв і одночасно олімпійської підготовки, що знаходиться в дендропарку. Нині в ньому тренуються як дорослі, так і діти. Окрім цього, тут відбуваються міжнародні семінари, збори спортсменів перед виїздом на міжнародні змагання. До їхніх послуг не лише тренери найвищої кваліфікації на чолі з майстром спорту, що має шостий дан, Володимиром Савченком, а й чудова база з усім необхідним для тренувань і проживання, яку допоміг створити народний депутат України Костянтин Яриніч. 

 

Шлях від неофіта до президента

— Ваше знайомство з карате, Володимире Васильовичу, відбулося в Одесі під час навчання в тамтешньому медінституті…

— Саме так, але перед цим було ще вивчення дзюдо в спортивному товаристві «Спартак» і карате під керівництвом студента політехнічного університету з Чехословаччини. Після цього доля звела мене й таких же спраглих пізнання японських бойових мистецтв з одеситами Олександром Гришняковим та Юрієм Метешкіним. Разом ми створили в Одесі першу дієву секцію карате. А тренерами стали студенти одеської політехніки з Домініканської республіки — Васкес Еміль та Фреді Надаль. Однак з часом КДБ закрив нашу секцію. Закінчивши навчання в медінституті, я повернувся додому, до тодішнього Кіровограда, й почав працювати дитячим лікарем–травматологом. Але захоплення карате не облишив і створив першу в нашому місті секцію карате, члени якої почали брати участь у змаганнях різного рівня. Однак 1983 року в СРСР заборонили вивчати й викладати це японське бойове мистецтво, тому довелося перейти до підпільних тренувань. Згодом познайомився зі студентом з Афганістану Алі, який мав на той час перший кю зі тхеквондо. Тож зі своїми соратниками розпочав навачатися в цього майстра. 

І хоча карате займало значне місце в моєму життя, та все ж головним була робота: з 1987 року почав служити лікарем, ортопедом–травмотологом, у груповому госпіталі Південної групи військ СРСР у Будапешті — столиці Угорщини. Лікував військових і їхніх дітей, а також представників Дунайського пароплавства, Аерофлоту, радянського посольства в Австрії…

— Але карате не облишили? 

— Ні, вступив до найближчого від госпіталю клубу BVSC. Спочатку угорці не надто привітно поставилися до представника армії, яка окупувала їхню країну. Але з часом побачили, що я передусім лікар і захоплення маю таке ж, що й вони. Тож стосунки з часом налагодилися. Там же невдовзі почав викладати карате десятиразовий чемпіон Японії з куміте, чемпіон світу з куміте 1983 року, інструктор Японської асоціації карате Тошіхіро Морі. Навчався протягом чотирьох років від «нуля» до першого дана. Ми подружилися, він часто бував у нас із дружиною вдома. Покинули ми Угорщину одночасно: його викликали додому, а я у зв’язку з виведенням радянських військ з Угорщини повертався в Україну.

— Чув, що угорські колеги–медики пропонували вам залишитися працювати в Будапешті й гарантували подальше забезпечене життя…

 Так, пропонували. Я зарекомендував себе як гарний фахівець, тож такі пропозиції були. Але Тошіхіро Морі сказав, що Україна для Японії — величезна біла пляма. Тому моя місія — розвивати карате у себе вдома. Тож я повернувся в Україну й присвятив себе створенню федерації традиційного карате. Спочатку створив школу карате в Кіровограді, потім асоціацію. Зустрівся з міністром спорту України. Тоді каратистів в Україні, окрім мене, було вже багато. Але чорний пояс від японця отримала лише одна людина — Володимир Савченко. Коли 1992 року відбувся останній усестильовий чемпіонат України, то я його легко виграв у розділі ката (систематизована послідовність групи прийомів у японських бойових мистецтвах). Коли люди побачили моє виконання, то почали тягнутися до мене. Так виникла асоціація, потім почав їздити на семінари до Польщі, де 1992 року мене познайомили із Сенсеєм Хідетакою Нішіямою — учителем усіх японських учителів школи Шотокан. Його простота і м’якість підкорювали, він запросив мене приїхати до нього в Лос–Анджелес на тренування. Так я став його учнем, приїжджав багато років до нього в США на навчання. А коли 2000 року в Києві пройшов перший в Україні чемпіонат Європи з карате, то він був щасливий із цього. З 1995–го я став щорічно запрошувати Сенсея до України, де він проводив міжнародні семінари–практикуми.  

— Саме наука Хідетаки Нішіями дала вам можливість отримати доволі високий дан і ввійти до кола людей, які мають тісні зв’язки з японськими посадовцями.

— У лютому 2006 року в Парламенті Японії голова комітету міжнародних зв›язків Парламенту Японії депутат Йошіакі Харада вручив мені диплом п’ятого дана традиційного карате, на який я склав іспити Сенсеєві Нішіямі в Сан–Дієго, США. Тоді ж я вручив панові Хараді документи про створення Центру японських бойових мистецтв в Україні. Не намагаюсь нахвалятися, але я став першим українцем, якому в Парламенті Японії вручили Диплом майстерського ступеня японського бойового мистецтва. Тоді пан Харада підтримав ініціативу української сторони щодо створення Центру японських бойових мистецтв і дав згоду бути його почесним президентом [почесним президентом Національної федерації традиційного карате–до України є перший Прем›єр–міністр України (1990–1992) Вітольд Фокін, який постійно опікується її розвитком]. 

— Ваш найголовніший учитель Хідетака Нішіяма уже відійшов у найкращий зі світів. Чи відчуваєте ви тепер обов›язок передати всі отримані від нього знання своїм учням?

— Звичайно. Хідетака Нішіяма був надзвичайною людиною, його знання, погляд на життя, усвідомлення своєї місії імпонують мені, тож намагаюсь бути гідним його, навчати своїх учнів так, як він мене вчив. 

Нашій федерації є чим пишатися. Другий чемпіонат світу поспіль Україна виграє загальнокомандне друге місце. На останньому з них, що тривав протягом 14–15 жовтня 2016 року в Кракові, члени національної збірної України з Хмельницької, Кропивницької та Житомирської обласних федерацій, а також атлети з Черкас, Кривого Рогу, Києва, Харкова та Костянтинівки (Донецька область) виступили дуже добре. Брати Віктор та Володимир Безсмертні, Євген Бузинський, Олександра Літніцька, Максим Городецький, Анатолій Кравець, Олександр Решетняк принесли в скарбницю федерації сім срібних та дев’ять бронзових медалей. Кропивницькі спортсмени Центру олімпійської підготовки традиційного карате–до Василь Гаркуша, Христина Шевченко й Ігор Сьомкін здобули три золоті медалі. Разом зі «сріблом» та «бронзою» всієї команди це дало можливість українській збірній посісти друге загальнокомандне місце. 

Попереду — картина з козаком і Дзвін миру 

— Знаю, що ви вже давно захоплюєтеся давнім японським мистецтвом оші–е і що навчає вас літня японська майстриня…

— Створенням об`ємних картини із тканини почали займатися в стародавній Японії жінки в імператорських палацах. Уперше я почув про це мистецтво під час навчання в Одеському медичному університеті від однокурсниці–японки. Вона показала мені журнал для японських домогосподарок, в якому і була стаття про створення об`ємних картин із клаптиків тканин. Гортаючи його сторінки, зацікавився статтею й вирішив спробував зробити щось подібне. Мені дуже сподобалося, що в оші–е поєднано малювання, ліплення та робота руками, а мені під час навчання в дитячій художній школі дуже подобалося ліплення, об’ємні форми. 

Книгу про це японське мистецтво мені подарувала моя однокурсниця. Уже в Будапешті вдалося перекласти дещо з неї. Написав листа її авторці, на який відповіла невістка майстрині. Відтоді постійно відсилав світлини своїх робіт авторці книги пані Хасімото, яка стежила за моєю технікою й консультувала мене. 

Більше двох десятків років ми спілкувалися листовно, а 2006–го я зустрівся в Японії з тоді 88–річною Хасімото–сан. Це була дуже емоційна зустріч. Жінка розповіла, що в неї ніколи не було учнів–чоловіків ні в Японії, ні за її межами. А коли я попросив її поради щодо свого вдосконалення, то вона сказала: «Я не можу вас вчити тепер, бо ви вже досягли такої майстерності, що вчити вас уже нічому. Ви створили нову гілку оші–е. Його дерево вже старе, а ця зелена гілочка — українець Володимир Савченко. І ми тепер спимо спокійно, бо оші–е не пропало, воно має новий розвиток».

— На українську тематику не думали накинути оком? 

— Ви прямо вгадуєте мої думки. Під час перебування в Японії пан Харада порадив мені: «Те, що ти робиш японське і унікальне, — то дуже гарно. Але нам, японцям, це не надто цікаво. А ти зроби козака на коні й справжню українську дівчину, яка його проводжає. Це — ваш унікальний національний колорит. І він, виконаний у національному японському стилі оші–е, зробить тебе цікавим для всіх японців…»

Я довго міркував, як мені відійти від самураїв, гейш, японської тематики. І от тепер, після анексії Криму й агресії росіян на Донбасі, приходжу до того, що мені радили японці. Але тепер це моє свідоме особисте бажання. Традиції не міняються, а продовжуються. Я не придумую на базі оші–е якісь нові фокуси. Техніка буде традиційною, а сюжети вже лише українські. У моїй душі Україна зараз посіла настільки важливе місце, що вже прагну зосередитися тільки на українській тематиці. Готуюся до створення таких картин, підбираю сюжети, міркую над тим, як їх переноситиму на тканину.

— Певно, ті ж таки події в Криму й на сході України спонукали вас до пропозиції встановити в Кропивницькому Дзвін миру…

— Нині в Україні триває Рік Японії. І я подумав, що встановлення в центрі України Дзвону миру могло б стати символом нашого прагнення до дружнього співіснування. Удари у цей Дзвін завжди є вшануванням усіх загиблих і нагадуванням про необхідність берегти наш світ. Перший Дзвін миру, присвячений пам’яті жертв бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, було відлито з монет, які люди кидали у фонтан у центрі Хіросіми. Його встановили біля штаб–квартири ООН у Нью–Йорку 1954 року. Згодом такі дзвони, якими опікується держава Японія й ООН, з’явилися в багатьох містах Японії та різних країнах світу.  

Про свою ідею я розповів ректорам педагогічного і технічного університетів нашого міста. Разом ми звернулися по підтримку до народного депутата України Костянтина Яриніча, з яким як колишній лікар я давно знайомий. Пояснили, що цей Дзвін миру в Кропивницькому може стати символом єднання країни, його звучання також нагадуватиме трагічні сторінки нашої історії. Він погодився опікуватися проектом, і вже в квітні 2016 року всі разом ми звернулися до голови ОДА Сергія Кузьменка та міського голови Кропивницького Андрія Райковича з проханням розглянути можливість реалізації проекту. Після отримання згоди ми з Костянтином Яринічем зустрілися з послом Японії і розповіли про свій задум.

 

Згідно з розпорядженням міського голови Кропивницького, уже затверджено склад організаційного комітету для підготовки та реалізації проекту «Міжнародний Дзвін миру в місті Кропивницькому». Його головою є Андрій Райкович. Місце та час розміщення Дзвону миру поки що не визначені. Але зупинити його реалізацію вже неможливо, бо ним особисто опікується міністр закордонних справ Павло Клімкін. Якщо все піде так, як задумано, то голова ООН або ж його посланець невдовзі відкриватимуть у Кропивницькому Дзвін миру. 

Цей проект уже переріс місцевий рівень і став міжнародним, він символізуватиме наше прагнення до мирного співіснування зі світом. Над його реалізацією вже працюють також посол України в Японії і представник від України в ООН. 

 

Фото з архіву 

Володимира Савченка