Кропивницький 75–річний спортсмен виборов звання чемпіона України у змаганні суден

Роки для нього не завада

 

Кропивницький 75–річний спортсмен, майстер спорту СРСР і України Валерій Бобов нещодавно вже вдесяте виборов звання чемпіона України у змаганні суден з об’ємом двигуна 1 500 кубічних сантиметрів (клас R–1500) та здобув Кубок України (у його спортивному доробку їх більше десятка). Загалом же чоловік за 51 спортивний сезон у водно–моторному спорті виграв близько семи десятків медалей.  

 

Змагання ці (завершальний етап чемпіонату України та Кубок України з водно–моторного спорту) відбувалися протягом 7–11 вересня під містом Чорноморськом Одеської області. Загалом на них зібралося понад 40 учасників з десяти областей (раніше водно–моторний спорт культивували у вісімнадцяти областях, та команди восьми з них припинили своє існування через нестачу фінансування).

 

Завдяки майстерності нашого маститого спортсмена Кіровоградщина за підсумками всіх етапів чемпіонату України 2017 року в серії перегонів у класах глісерів у загальнокомандному заліку посіла друге місце серед усіх областей України.

Зважаючи на неординарність події (вік чемпіона й високе друге місце нашої загалом маловодної області в чемпіонаті України з водно–моторного спорту) автор написаного зустрівся з Валерієм Бобовим і порозпитував його про шлях у спорті, минуле, теперішнє й майбутнє виду спорту, який він представляє, в наших місті й області.

 

— Гадаю, читачам цікаво буде почути про водно–моторне минуле Кропивницького та про ваш особистий шлях спортсмена і тренера.

 

— Я вісім років прожив з батьками на Далекому Сході, на Амурі, де полюбив воду. Уже в Кіровограді, після закінчення Харківського автомобільно–дорожнього інституту (до нього перевівся з такого ж вишу в Хабаровську), де чотири роки займався мотокросом, та служби в армії, почав працювати в нашій морській школі (яка спочатку була морським клубом), база якої знаходилася в парку Перемоги на річці Сугоклеї. Там навчав призовників особливостям роботи з дизельними двигунами, електротехнікою, агрегатами електроживлення. Згодом став старшим інструктором–методистом з водних видів спорту. На той час мені виповнилося 25 років, і я вже не пов’язував свого майбутнього з мотокросом, розуміючи, що не маю в ньому перспектив. 

Тоді на розвиток водно–моторного спорту в нашому місті звертали велику увагу. Тож захопився ним і перебуваю в ньому з 1967 року. Шість років був тренером, 1972–го став майстром спорту СРСР (майстра спорту України мені присвоїли 1999–го). Після цього тренував команду в місті Бурштині (Івано–Франківська область), на базі Бурштинської ГРЕС. Пробув там півтора року. Та через сімейні обставини повернувся до Кіровограда і до своєї команди. Хоч на той час ситуація із забезпеченням технікою була незрівнянно кращою, та все ж доводилося разом з колегами власними руками конструювати і будувати човни.

Після певного застою 1967 року на чемпіонаті України наша команда виступила доволі непогано. Відтоді почалося піднесення. До нас пішла молодь, ми активно розвивалися. Брали участь у чемпіонатах України, змаганнях на Кубок України. А 1981–й став для нас золотим: команда перемогла на чемпіонаті України, 1983–го ми стали другими на Кубку України після дуже сильної команди з Миколаєва. Незадовго до цього, 1979–го, у Дніпропетровську я вперше переміг на чемпіонаті України в десятимильних перегонах. Ми вдосконалювали майстерність, зміцнювали матеріально–технічну базу. 

Після мого повернення в команду її тренував Олександр Малихін, який пізніше став десятиразовим чемпіоном України і входив кілька років поспіль до складу збірної України. Завдяки його зусиллям та наполегливості самих спортсменів у нас було підготовлено шість майстрів спорту СРСР (Валерій Третяк, Станіслав Чорний, Володимир Дьяков, Олександр Красно–шликов, Олександр Малихін, Володимир Утєнков).

Та згодом водну станцію на Сугоклеї продали. Лише через те, що я мешкаю в приватному будинку, мені вдалося зберегти корпуси кількох човнів. Один з них передав молодому хлопцеві — Олександрові Павлову. Він почав тренуватися, почалося хоча й повільне, але відродження нашого виду спорту.

 

— За всі ці роки участі в перегонах на воді у вас, напевно, траплялися якісь казуси на воді…

 

— Бувало всіляке. Мій глісер чотири рази тонув, після чого його доводилося діставати з дна, а 2004 року в Іллічівську (теперішній Чорноморськ. — Ю. С.) я разом з ним злетів на сім метрів угору. При падінні він накрив мене собою, після чого я місяць ходив на милицях… 

 

— На кого з молодших спортсменів покладаєте надії? 

 

— На жаль, майже усі наші спортсмени з різних причин зійшли з дистанції, не існує також і бази для тренувань, зберігання й ремонту човнів. 

Та все ж сподіваюся на Олександра Карамана, який лишається у спорті й готовий представляти на змаганнях наші область і місто. Але з його човном час від часу виникають проблеми, тож він потребує ремонту. А на це потрібні кошти, яких наш осередок не має. 

Водно–моторний спорт — динамічний, демократичний вид. Ним можна займатися з 10–12 років (а то й раніше) й до літнього віку. Мені от 75, а я не вважаю себе старим, займаюсь улюбленою справою свого життя. Хоча у Федерації водно–моторного спорту України мене не надто охоче допускали цього сезону до змагань, хвилюючись про моє здоров’я. Наполягатиму на виступах і наступного сезону, але якщо доведеться завершити спортивну кар’єру, то працюватиму в нашій команді механіком.

Принагідно хочу висловити вдячність за сприяння в організації поїздки та виступі в Іллічівську керівникові міського відділу фізкультури і спорту Сергієві Колодяжному, головному спеціалістові відділу Славікові Іванову та інструктору–методистові міської ДЮСШ № 2 Олександрові Куценку. Якби не ця допомога, то, напевно, не було б ні виступу, ні другого загальнокомандного місця в нашої області.

 

— Виходить, що фінансове забезпечення — основна складова для існування водно–моторного спорту в нашому місті.

 

— І не лише в нашому. Коли я вперше став чемпіоном України, то в заїзді разом зі мною виступало 16 глісерів. А сьогодні в мене дуже мало суперників. Одні не приїздять на змагання через вік, іншим не дає можливість підготуватися до змагань і виступати на них відсутність грошей. Наш вид спорту дуже дорогий. Наприклад, щоб виступити на змаганнях, а перед тим хоч трохи потренуватися, необхідно мати не менше 25 літрів високооктанового бензину А–98 на один човен. Я ж на свою пенсію можу придбати лише три каністри бензину. А ще ж потрібно за якісь гроші жити.

 

 

Однак не опускаю рук і продовжую пропагувати водно–моторний спорт. Адже свого часу наші спортсмени показали, що ми не лише степове, а й водне місто. І спроможні дати можливість землякам пишатися своїми водномоторниками, спроможні залучити молодь до нового для багатьох виду спорту. Навіть тепер усе це можна зробити, але для цього має бути відповідне фінансування. Маючи його, наша команда здатна дарувати кропивницьким любителям спорту незабутні емоції. Як, наприклад, 2005 року на Інгульському водосховищі, коли в нашому місті проходив Кубок України з водно–моторного спорту. Тоді у змаганнях брали участь спортсмени з дванадцяти міст: Вінниці, Хмельницького, Києва, Черкас, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Керчі, Запоріжжя, Миколаєва, Іллічівська, Євпаторії та Кіровограда. Наша команда на цих змаганнях посіла п’яте загальнокомандне місце. Крім того, Валерій Булгаков завоював дві бронзові медалі, Олександр Павлов — срібну і бронзову, а я — золоту. 

 

Юрый Сергійчук

Нагадуємо: Студенти Кропивницького взяли участь у військово-патріотичної грі «Захисник України»