Реалії нинішнього життя у Луганську: В’язні з автоматами у руках, пропаганда на телебаченні та черги на блокпостах

 

Яким насправді є життя мирних жителів самопроголошеної Луганської народної республіки.

 

Студентка Київського національного університету (ім’я та прізвище змінено, щоб не наражати дівчину на небезпеку) приїхала до столиці з міста Перевальська Луганської області два роки тому. Воєнні дії на малій батьківщині частково визначили її вибір вишу на користь київського закладу. За її словами, попри послаблення останнім часом воєнних дій у рідному місті, часто додому їздити не доводиться. Про те, як живеться луганчанам після самопроголошення ЛНР, Марта розповіла редакції «Первой городской».

 

— Марто, за роки війни серед українців утвердилася думка, що ледь не всі жителі східних областей сепаратисти, частково через їхню російськомовність. Яка ситуація насправді?

 

— Так склалося, що в нашому регіоні завжди говорили російською. До війни мовне питання не спричиняло проблем. Україномовних було мало, але їх ніхто не притісняв.  Ми вивчали українську в школі, дивилися українські новини. Звісно, дехто був незадоволений владою, але так було і буде завжди. Я не пригадую такого, щоб хтось мріяв опинитися в Росії.

 

— Що змінилося після початку збройного конфлікту?

 

— З’явилося багато російської пропаганди. Люди зомбовані нею. Українські канали вимкнені, немає змоги почути іншу сторону конфлікту. Є люди, які адекватно оцінюють ситуацію, розуміють, що краще жити не стало. Але більшість сліпо вірить, що Росія прийде і всіх нас забере або ж що світова спільнота визнає ЛНР та ДНР. Через розбіжності у поглядах часто відбуваються сварки у родинах. Цікаво, що пропаганда дістається й інших країн. Скажімо, наші родичі з Білорусі після перегляду російських новин дзвонять нам і питають, як це Україна може так з нами чинити. І марно намагатися переконати їх у протилежному.

 

— Як поставилися луганчани до так званого референдуму у 2015–му?

 

— Коли постало питання про відокремлення від України, багато людей, особливо похилого віку, навіть не усвідомлювали, на яке запитання вони дають відповідь. Їхні голоси купували за талони на їжу, обіцянки про пільги, гуманітарну допомогу. Цим займалася новоспечена влада самопроголошеної ЛНР.

 

— А що думає молодше покоління?

 

— Це залежить від родини. Якщо батьки проросійськи налаштовані, то такі самі погляди вони навіюють і своїм дітям. До того ж у школах зменшилася кількість годин на вивчення української мови. Раніше левова частка предметів читалася російською, але принаймні не було проблем з викладачами. Зараз україномовних звільняють. Українські профільні класи прибирають.

 

— Яким було ставлення мешканців східних областей до подій на Майдані?

 

— Серед моїх знайомих не було тих, хто підтримував Майдан. Усі трималися осторонь. На жаль, мало хто лишився вірним Батьківщині. Коли Росія анексувала Крим, дехто навіть радів. Вочевидь, сподівалися, що слідом за півостровом до Росії відійдуть і наші області. Але Путіну це було невигідно.

 

— Коли ти усвідомила, що розпочалася війна?

 

— Зараз мені здається, що все відбулося в один момент. Спочатку ті події не видавалися чимось глобальним. Життя тривало, я ходила на навчання. В якусь мить просто біля школи почала з’являтися військова техніка, неподалік розташувався воєнний штаб. Найстрашніше було, коли над нами почали літати винищувачі. Люди переховувалися у підвалах, заклеювали вікна, щоб не тріснуло скло від шуму. Багато хто відразу ж виїхав на мирну територію. Це і був момент розуміння.

 

— Чи важко зараз покинути зону бойових дій?

 

— Якщо долати кордон автомобілем, доводиться вистоювати довжелезні черги на блокпостах. Можна йти через кордон пішки два кілометри через підірваний міст, а далі сісти на автобус чи таксі. До речі, межу між так званими ЛНР та ДНР пройти не так просто. Раніше вони оголосили себе Новоросією, а тепер відмежувалися й одна від одної. У результаті це два відірваних від світу шматки території.

 

— Хто контролює блокпости?

 

— З українського боку — військові, які служать в українській армії. З боку т. зв. ЛНР — ополченці, до складу яких спершу приймали усіх охочих. Офіційно вони мали бути повнолітніми, але я знаю випадки, коли брали і молодших, які навіть не розуміють, хто проти кого воює. Зброю видавали учорашнім в’язням, безробітним. Ті, хто обіймав невисокі посади, також до них приєднувалися.

 

— Як поводилися ополченці по відношенню до мирного населення?

 

— Вони розгулювали містом у військовій формі, з автоматами, почувалися вільно, могли підійти до кого завгодно. Навряд чи їх можна назвати привітними. Вираз їхніх облич промовляв: «Ми — переможці, ми тут головні». До людей не чіплялися, просто робили вигляд, що захищають нас. Але за вияви українськості могли, як у нас кажуть, «посадити на підвал» на декілька днів.Та й жителі міста, зачувши українську, могли донести місцевій «владі».

 

— Чи траплялися випадки нападу ополченців на містян?

 

— На жаль, так. Один ополченець напідпитку зарізав подружжя. Ніхто не знає причин конфлікту. Цю історію «зам’яли» і не розголошують.

 

— Чи були незгодні з політикою нової влади?

 

— Якийсь час у нас діяло угруповання, яке називало себе «козацтвом». Вони позиціонували себе як окрема від ополченців організація, водночас протидіяли владі та намагалися створити державу Новоросію. Але ополченці їх витіснили.

 

— А яка роль Росії у цих внутрішніх чварах?

 

— Про участь Росії усі мовчали, але вона відчувалася. Звідти надходила техніка, прибували військові. Самі росіяни все заперечують, але ж очевидно, що самотужки т. зв. армія ЛНР не змогла би протистояти українській армії.

 

— Щодо побуту мирних жителів: яка доля української валюти?

 

— З 2015 року гривню повністю витіснила російська валюта. Спершу оголосили курс 1:2, тобто ціни в гривнях треба було множити на два. З часом, звісно, все змінилося. Банкова система зараз не працює. Аби отримати українську пенсію, люди похилого віку вимушені їхати на непідконтрольну бойовикам територію.

 

— Чи є проблеми з продовольством?

 

— Більшість продуктів надходить з Росії. Товар високої якості знайти складно. До нас везуть те, що дешевше і не шкода віддати. Ціни явно завищені. Через нестачу товару майже всі магазини зачинилися, часто навіть елементарні продукти харчування придбати проблематично. Українського виробника на полицях майже немає.

 

— Чи зобов’язували луганчан змінювати документи?

 

— Отримати паспорт ЛНР можна було за бажанням, але без примусу. Деякі люди робили це принципово, спалюючи свої українські документи. Кому виповнювалося 16 на час існування ЛНР, український паспорт отримати вже не вдавалося.

 

— Яку символіку має самопроголошена ЛНР?

 

— Про те, що український гімн, прапор, герб під забороною, відомо всім. Кілька років тому оголосили конкурс на найкращий гімн ЛНР. До нього примусово залучали школярів. Свої варіанти пропонували й усі охочі луганчани. Потім урочисто обрали переможця. Зараз цей гімн лунає на всіх заходах. У шкільних щоденниках на першій сторінці гімн Росії.

 

— Чи вплинула ситуація на сході на твоє рішення навчатися в київському виші?

 

— Мій старший брат навчався у Харкові, і я теж планувала туди вступати. Війна вирішила усе за мене: Харків через близькість до зони бойових дій видався небезпечним, і я подала документи до національного університету імені Шевченка.

 

— Чи були труднощі з іспитами та вступом?

 

— У рік мого випуску зі школи скласти ЗНО на території ЛНР було вже неможливо. Мусила екстерном складати іспити в одній з українських шкіл, а потім їхати на українську територію, аби скласти ЗНО та отримати український атестат. Питання про те, щоб навчатися в Луганську, навіть не розглядалося. Хоча з мого класу в українські виші вступили лише троє з 19. Хтось не мав матеріальної змоги виїхати, хтось спокусився легким вступом до луганських університетів через брак у них абітурієнтів.

 

— Як часто ти буваєш удома?

 

— Дорога займає багато часу, тому лише на літніх та зимових канікулах. На щастя, маю родичів у Києві. Але постійно хвилююся за батьків, які лишилися вдома. Поки змога подзвонити їм є, а от українське інтернет–покриття у т. зв. ЛНР відсутнє.

 

— Що далі? Чи можливе твоє повернення на малу батьківщину після випуску з університету?

 

— На жаль, перспективи невтішні. Більшість державних та приватних підприємств розформовані, робочих місць катастрофічно бракує. Моя мама лишилася без роботи, бо її підприємство переїхало до Сєвєродонецька, а працювати на теперішню владу вона не хоче. Для молодих людей немає жодних можливостей для розвитку. Усе старе зруйноване, нове навряд чи з’явиться. До того ж немає сенсу повертатися в ЛНР з дипломом київського вишу. Тому шукатиму роботу тут.

 

— На твій погляд, чи повернуть східні області Україні? І чи є в цьому сенс?

 

— Одне я знаю напевне: так, як раніше, вже не буде. Мало ймовірно, що люди схаменуться і все буде добре, бо вже кілька років триває війна, але зрушень ніяких немає. Стільки всього за плечима, так багато людей підтримують політику сепаратистів... Звісно, хочеться сподіватися на краще, але поки люди самі не захочуть припинення війни, не почнуть критично сприймати почуте з новин, усе лишиться так само.

 

Наталя Нічишина