Олександр Березан багато років посідав особливе місце у спортивному житті Кіровоградщини
Майстер спортивної справи
У будь–якій сфері діяльності здебільшого небагато людей, які організовують її функціонування й розвиток. Від них залежить, яким шляхом вона йтиме — второваним, але неперспективним чи новаторським, із перешкодами, але й зі значними шансами на успіх.
Серед спортфункціонерів Кіровограда Олександр Березан багато років посідав особливе місце, належне йому як людині, завдяки якій спорт у місті й області здійнявся на високий щабель. Народився він на Чернігівщині 1 вересня 1937 року, тож не так давно відсвяткував своє вісімдесятиріччя.
Протягом усього свого спортивного життя Олександр Петрович організовував будівництво спортивних споруд і стадіонів, влаштовував змагання і турніри різних рангів, сприяв розвиткові спортсменів, тренерів, працівників галузі, віддавав свої сили і здібності створенню і зміцненню складної інфраструктури сучасного спорту. Нині він — ентузіаст фізкультурного руху, стрижень обласної фізкультурної організації.
Активний спортсмен, викладач, арбітр
Ще учнем Вершино–Кам’янської середньої школи Новгородківського району Сашко разом зі своїми товаришами, заохочені вчителем фізкультури Володимиром Сидоренком, створили спортмайданчик, на якому розмістили футбольне поле, волейбольний майданчик, бігові доріжки, сектори для метання гранат, гімнастичний куточок. Тут він здобуває перші перемоги, тут міцнішає його характер. А 1955 року Олександр у складі сільської збірної з футболу стає чемпіоном Новгородківського району, а також основним воротарем футбольної команди Новгородківщини.
Любов до спорту, до змагань, наполегливість та бажання постійно перебувати у вирі фізкультурного і спортивного життя привели його до Кіровоградського педучилища фізичного виховання, а згодом — на факультет фізичного виховання педінституту імені О.С.Пушкіна. Професійну фізкультурну діяльність він розпочав 1957 року вчителем фізкультури Кобизької середньої школи на Чернігівщині, куди потрапив за направленням Бобровицького райвно після роботи фізкультурним керівником піонерського табору в селі Тимках Бобровицького району. Молодому вчителеві не давала спокою думка: «Як зробити спортмайданчики в таборі та школі кращими від інших?». Він зрозумів як. І зробив їх найкращими.
Надійшов час іти до армії. Присяга — спортивна рота — участь у різноманітних змаганнях. Легка атлетика стала любов’ю на все життя. У складі команди Брестської дивізії 1960 року молодший сержант Олександр Березан стає чемпіоном Білоруського військового округу в естафеті 4 x 100 метрів. Тоді ж у складі команди Білоруського військового округу в Ленінграді — чемпіоном Збройних сил СРСР в естафеті 4 x 100 метрів. Після демобілізації він продовжив навчання на факультеті фізичного виховання педінституту. На урочистій лінійці разом з дипломом спеціаліста за сумлінне ставлення до організації та проведення змагань (від міського — до всесоюзного масштабу) одержав знак та посвідчення судді республіканської категорії (єдиний із випускників).
І знову робота в школі. Цього разу — протягом одинадцяти років у Кіровоградській школі–інтернаті № 1, яку суміщав з перебуванням у суддівському корпусі області, України, СРСР (головний суддя трьох спартакіад УРСР; суддя міжнародних турнірів «США — СРСР», «Україна — Румунія», «СРСР — США — Болгарія», «Україна — Румунія», «СРСР — США — Болгарія»; суддя чемпіонатів Європи; олімпійський арбітр Московської олімпіади; суддя всесоюзної категорії; суддя національної категорії). Завдяки набутому авторитетові молодого, амбітного й талановитого вчителя суддю призначають 1968 року директором ДЮСШ № 2 міськвно. За чотири роки він створив і зміцнив спортивно–технічну базу занедбаного до того стадіону «Піонер», заклав фундамент спортзалу школи, спорудив чотири футбольних поля, три волейбольних майданчики, чотири тенісних корти, велосипедну базу.
Талановитий керівник і організатор
Адміністративний хист директора помітили тодішні партійні керівники, унаслідок чого 1972 року за рішенням міськкому Компартії Олександра Березана було призначено головою комітету з фізкультури і спорту при Кіровоградському міськвиконкомі. Через два роки його призначають директором будівництва теперішньої СДЮШОР «Надія», а згодом і першим директором цієї школи обласного комітету з фізкультури і спорту при облвиконкомі. Директор надихав своєю енергійністю колектив, ініціював створення методичних розробок з різних видів спорту, підвищення фахового рівня, проведення змагань (від шкільних до всесоюзних). Унаслідок усього цього в школі з’явилися майстри спорту, чемпіони. Це був результат правильно вибраної методики роботи. Зваживши на непересічні організаторські здібності Олександра Петровича, 11 січня 1978 року сесія обласної ради народних депутатів затвердила його головою комітету з фізичної культури та спорту облвиконкому. Йому дісталася жалюгідна спадщина — область перебувала на останньому місці в Україні за всіма показниками фізкультурно–спортивної роботи. Нелегко було змінювати ситуацію. Та довгий і тернистий восьмирічний термін перебування на цій посаді дав плоди. Область піднімається на дев’ятнадцяте місце, а згодом на шістнадцяте, а з 1986 року закріплюється в лідерах третьої групи областей України. Цього було досягнуто завдяки підтримці районних і обласних керівних органів, розумінню проблеми профспілковими та спортивними організаторами. З’являються перші майстри спорту міжнародного класу, чемпіони України й СРСР, переможці міжнародних змагань. До десятки найкращих спортсменів Кіровоградщини вже входять не кандидати в майстри спорту, а іменитіші спортсмени та заслужені тренери України. Едуард Нечай стає заслуженим тренером РСФСР, СРСР та України, бейсбольну команду «Горн» знає уся Європа.
Розпочатий 1952 року рух за створення спортивно–технічної бази в кожному колективі фізкультури набирає в області поширення, поліпшено умови і для занять масовим спортом за місцем проживання, побудовано пам’ятний знак воїнам–спортсменам, загиблим у роки Другої світової війни, відкрито Музей спортивної слави Кіровоградщини, зведено бейсбольний комплекс — найліпший у Східній Європі, функціонують чотири плавальних басейни (два з них у селах Ульяновського і Знам’янського районів). За період головування Олександра Березана у нас відбулося п’ять республіканських семінарів з різних напрямків, колегія Держкомспорту та Міністерства фізкультури і спорту вісім разів узагальнює досвід роботи обласної фізкультурної організації. На цей час припадають і виступи та успіх кіровоградців на Олімпійських іграх і змаганнях європейського і світового рівнів. На Кіровоградщині зростає кількість дитячо–юнацьких спортивних шкіл (до 42), затверджено статус двох шкіл олімпійського резерву, відновлено роботу школи вищої спортивної майстерності. Цілеспрямовану копітку роботу штабу фізкультурного руху області та його керівника було належним чином оцінено: 19 серпня 1993 року вийшов Указ Президента України про присвоєння Березану Олександрові Петровичу звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України».
Швидко проминули роки. Першого вересня 1997 року Олександр Березан як держслужбовець, що досяг пенсійного віку, виходить на пенсію. Кожен у цій ситуації задумується:
«Що хорошого я зробив у своєму житті? Чи лишив пам’ять про себе? Чи можу пишатися тим, що зроблено?». Олександрові Петровичу є що сказати і розповісти. Є чим пишатися. До того ж він після виходу на пенсію ще працював інструктором–методистом СДЮШОР–2, очолював народний музей спортивної слави, тривалий час був заступником голови організації ветеранів фізичної культури, спорту та війни. І нині є її активним членом. Як і раніше, веде здоровий спосіб життя — обливається водою, ходить босоніж по снігу. Такий він є — Олександр Березан, що народився на Чернігівщині, а все життя присвятив Кіровоградщині.
Юрій Сергійчук
