Обговорюємо твори, висунуті на здобуття літературної премії імені Євгена Маланюка

 

Поетична муза Валентини Саєнко

 

Прочитавши рукопис першої майбутньої книги віршів Валентини Саєнко «Незабутнє», задумалась, кому з поетів чи поетес авторка годиться в «родичі»?

 

Продемонстрованою від першої особи залюбленістю і близькістю до природи, мабуть, найперше наближається до М.Рильського. А до котрої з сучасних поетес прихиляється її душа? Погортала у пам’яті імена, підійшла до своєї шафи з книгами, переважно поетичними, і навмання простягнула руку… В долоню потрапила збірка покійної Ірини Жиленко, шевченківської лауреатки, яка своїм словом дивувала мене змолоду.

 

Перечитала знайому поезію — і в душі посвітліло від елегійної врівноваженості почуттів. Ось саме це в першу чергу впадає у вічі і душу, коли читаєш вірші В.Саєнко: стримані, мудрі, як хліб, «вчинені» на давніх цінностях і традиціях, які завжди оспівувала українська поезія.

 

На виду і на слуху в мене авторка років з п’ять. Чую, як усе сміливіше читає вона свої вірші, у т.ч. для дітей, у творчих об’єднаннях «Парус» і «Степ». А минулої весни ми побували на літгастролях у Новоукраїнці, де її поезія не губилася серед нас, чотирьох, а знаходила вдячних слухачів! Бо її герої — маленькі люди з великим серцем. Вона вміє романтизувати те, що не дуже–то й піддається цій процедурі: сільське середовище, домашній побут, стосунки між літніми людьми. Чистими і чесними є її передчуття та відчуття якихось подій чи взаємин, поетичний аналіз того, що було колись, триває в часі (чи може бути). Усе — крізь призму совісті, як у поезії А.Малишка. У її віршах мало вибухових пристрастей, драм і трагедій, бо, перш за все, її слово шукає радості та щастя, подаючи цей пошук у ліро–епічному ключі. Авторка вміє відчути видиме і невидиме, наділяючи цим свою героїню. 

Давно живучи в місті, Валентина береже щемливу пам’ять про свою першу любов — село. Про, не раз багатьма поетами оспіване, босоноге дитинство вона таки сказала по–своєму:

 

«І босі наші міряла сліди

Трава висока, 

ніжками прим’ята».

 

Тільки глибинна любов продиктує перу поета такі образи, як «береза біла косу розпліта» або «в полі кожна квітка з вітром розмовляє», додаючи ще й філософського осмислення всього.

Треба, мабуть, стати квіткою, аби відчути, що «день пухнасті вії» гойдає айстрам, і треба, мабуть, побувати в стані закам’яніння, аби стверджувати, що «і камінь намагається прозріть», — такий переконливий вилив краси природи. Вражає і самокритичний голос людини, яка розуміє, наскільки крихка ця краса:

 

«Молись за себе, світе мій,

 молись,

Тебе ми захистити 

неспроможні».

 

Але тут же героїня наголошує на взаєморозумінні та підтримці, на яких тримається світ природи і ми в ньому:

«Ховались зорі 

у гніздечку зяблика».

 

Небо і море, степи і ліси — все у віршах поетеси у всі пори року оживають, як під пензлем художника чи від мелодій композитора, підсилюючи вилив слова.

Любовна лірика В.Саєнко сором’язливо–тиха, бринить ніжністю, делікатністю почуттів, які прийшли, «коли дозріли 

грона».

Для означення трагічних розривів у стосунках вона знаходить неологізм, по–жіночому м’який і обережний — «невзаємність». Її лірична героїня, то досвідчено–юна, то жертовна і пристрасна, цінує животворність любові:

 

«Між всім живим ми 

знайдемо зв’язок.

І слово мудрості, 

нам Богом дане.

І, знявши таємничості 

мазок,

У чистоті побачим 

первозданне».

 

Усе це і складає для поетеси «Незабутнє», і не лише особисте почуття та переживання демонструє нам В.Саєнко, а й суспільні, які тривожать і її — прояви нашого нелегкого сьогодення, де є місце ворожнечі, агресивності, навіть війні:

«Як ми духовно мілко зубожіли!» — вигукує її героїня і глибоко переживає занепад духу в нашому суспільстві:

«Я хочу скинуть часу пута», — каже вона, а в той же час бере на свої плечі весь тягар суспільства і української держави, бо вірить і сприяє перемозі добра над злом.

Вільнолюбна душа дісталась героїні від предків:

«Понад усе я не люблю неволі».

Ця безкомпромісність і ускладнює життя, і є його метою. Незважаючи на те, що «дати вітер пальцями розтер», ми продовжуємо вивчати свою історію, відкриваючи «епох далеких втомлені повіки» та віконце в рідну хату… І робимо висновки, що без гіркого досвіду не доберемось до солодкого життя:

 

«Чоло торкають 

думи посивілі,

Дорогою пізнань 

життя біжить.

Закоркувати пам’ять

 я не в силі,

Вона у сховах болю 

ще лежить!»

 

Чим привабила мене поезія Валентини Саєнко? Неординарністю її особистості, справжністю почуттів, лаконізмом і розмаїттям образів, щирістю народної мови, ідейним здоров’ям, спадкоємністю суспільної моралі та традицій української лірики.  

А ще вболіванням за істину й виконанням громадянського обов’язку поета прагнути свободи і дарувати людям віру, надію і любов.

 

Антоніна Корінь, 

поетеса, член НСПУ

Фото: Гречка