До Дня батька: розповідають кропивничани

  • 20 черв. 2019 20:16
  • 1709
    • Новина До Дня батька: розповідають кропивничани Ранкове місто. Кропивницький
     
    Україна вперше вiдзначила День батька на державному рiвнi 16 червня. Сьогоднi свято існує у бiльш нiж 40 країнах свiту. З цієї нагоди четверо кропивничан поділилися найбільш пам’ятними спогадами, пов’язаними з татом або ж із власними дітьми — з позиції тата.
     
    Світлана Приймак: про батька, діда та зв’язок поколінь
     
    — Мій батько, Віктор Васильович, близько п’яти років тому пішов за межу життя, але мої спогади про нього ніколи не перетнуть межу моєї памяті. Згадую, як батько, переробивши всі справи, чекав на матір. Він ніколи не вечеряв без неї. Виснажений сільською роботою, в рідкісні хвилини відпочинку дивився на дорогу, немов подумки питав, чому вона затримується. Потім чекав нас, дітей, додому з далеких світів, а ось сина Сергія з війни у 2014-му так і не дочекався, бо його стомлене серце зупинилося передчасно. 
     
     
    Мій дід, Василь Афанасійович, який понад усе любив сонце і степ, уже будучи на заслуженому відпочинку, возив кіньми механізаторам обід у поле, а ми, онучата, завжди після його повернення отримували окраєць «від зайця», і був він нам такий смачний, як жодні ласощі у світі. Згодом дід брав нас із собою, ми мчали на бричці весело і швидко. Мабуть, тоді мій молодший брат перейняв від діда його любов до коней.
     
     
    З розповіді бабусі про те, як мій прадід Афанасій пішов на Другу світову, боронити рідний край від фашистів, та й згинув десь під Нікополем з кіньми, знаю: він був їздовим. У центрі села на обеліску викарбуване прадідове прізвище — як полеглого захисника в боях за Батьківщину. Він був росіянином, а загинув на нашій українській землі. 
    Мій молодший брат, отримавши педагогічну освіту, у незалежній Україні пов’язав життя зі спортом, змушений у квітні 2014-го взяти до рук автомат і стати на захист Вітчизни. А вдома його старший син тоді будував зі стільчиків блок-пости і грався в хлоп’ячі забавки іграшковим арсеналом, чекає тата з армії. 
     
    Коли братова дружина подарувала нашій матері фотографії маленького сина, вони мені нагадали щось таке невимовно знайоме і рідне, погляд, риси обличчя… «Він схожий на твого батька, свого діда, — каже мати. — Пам’ятаєш, у бабусі фотографії на стіні в рушниках». Різниця понад півстоліття, а хлопчаки на них, як дві краплі води. Візерунок життя… 
    П’ять поколінь чоловіків нашої родини Турчинів. Лише одна гілка родинного дерева, за одним прізвищем, дрібний візерунок у мереживі мого роду.
     Мій батько, мій дід...
     
     
    Микола Правда: про втечі зі школи та життєвий урок
     
    — Було це восени 1985 року. Я пішов до першого класу школи № 23 в тодішньому Кіровограді. Хлопцю, що виріс в районі, де зовсім поруч річка Інгул, дикий пляж, проводив весь свій час на свіжому повітрі, було важко призвичаїтись кожного ранку іти до школи, слухати незрозумілі і нецікаві речі, приймати їжу у визначений час, ще й залишатися у групі продовженого дня. 
    І от у моїй голові визрів план. До школи мене водили по черзі то мама, то тато: підводили до будівлі, а далі я йшов уже сам. Але до класу не доходив, чекав у школі, поки тато відійде подалі, і задоволений ішов у своїх справах до улюблених берегів Інгулу. Там спостерігав за птахами чи рибалками. У визначений час повертався додому, наступного дня повторював те саме. Мобільних телефонів тоді не було, і батьки не відразу дізналися про мою відсутність у школі. 
     
    Коли врешті помітили мої походеньки, за мене взявся тато. Почав водити мене щодня до школи і заводити в клас, щоб мене бачила вчителька. Але я, відсидівши один урок, по дзвінку на перерву тікав з класу і зі школи так швидко, що мене ніхто не міг зупинити. Тато дізнався про мою відсутність, взяв вихідний на роботі і пішов зі мною до школи. Просидів цілий день біля мене, після уроків ми пішли додому і разом робили домашне завдання. Потім тато говорив, що так робити не можна, я маю вчитися, ставати самостійним, відповідальним. 
     
    Він розповів, що через мене не пішов на роботу і зірвалося якесь важливе завдання. Я зрозумів, що підвів його. Хоч як мені важко не було, довелося змиритися. Я почав ходити до школи, змушував себе терпіти і чекати закінчення уроків. Адже ж пообіцяв татові більше його не підводити.
     
    Згодом я звик до школи, знайшов друзів і мені вже не хотілося звідти тікати. Ось така історія з мого дитинства пов’язана з батьком. Я дуже вдячний татові за цей урок життя. Згадую його з сумом, адже тата вже немає поруч. Рідні кажуть, що мій характер зараз, як у нього.
     
     
    Василь Коваль: про мистецтво та зірваний іспит
     
    — Мій батько навчив мене, в першу чергу, самостійності. Так склалося, що я мало відчував батьківського тепла. Тому по максимуму намагаюсь давати його своїм дітям: поспілкуватися, пригорнути, провести час разом. Вважаю, що любов — найголовніша цінність і нею треба ділитися. 
     
    Спадає на думку випадок, коли я ще навчався в академії. Тоді в мене було двоє дітей і ми з дружиною жили в гуртожитку усі разом в одній кімнаті. Одного разу всі захворіли, окрім мене (злягла і дружина), у всіх температура зашкалювала. Цілу ніч я бігав від одного до іншого, збивав температуру. А ранком пішов на екзамен з пластичної анатомії. Я був такий знесилений, що це помітила викладачка і відпустила мене додому. 
     
    Я художник, і мені довелося стикнутися з тим, що тема батька і дитини у мистецтві — перспективна, але мало зайнята. Сам думаю попрацювати в ній, адже пропустив її через себе — в мене два сини та донька. Звичайно, ця тема вимагає більшої уваги до себе, адже в живописі таки є чудові зразки її втілення. 
     
    Наприклад, картина Ренато Гутузо «Батько та син» увійшла в історію світового мистецтва і стала енциклопедичним зразком турботи батька над дитиною. Однак тема матері і дитини все ж більш популярна серед митців. Мабуть, тому що художники здебільшого чоловіки. А чоловіки присвячують свої полотна любим жінкам та дітям, забуваючи про себе.
     
     
     
    Любов Яновська-Семенюк: про риболовлю та свята
     
    — Мій тато — лікар-педіатр. Він дуже любить риболовлю, часто брав нас з мамою із собою. Добре пригадую його настанови берегти та любити природу. Тато ніколи смітинки не залишав після себе. І завжди прибирав після попередніх «відпочивальників». А ще він ніколи не забуває нікого привітати зі святами. Я завжди знаю, що навіть якщо всі друзі і близькі забудуть, тато зателефонує обов’язково і привітає зі святом, про яке я навіть сама не пам’ятаю. Тато — це все моє життя, невід’ємна його частина.
     
    Наталка Нічішина