Були разом у горі й радості і померли в одному окопі

 

Переклад статті з The New York Times

про Ольгу і Тараса Мельстерів з Кропивницького

____

Тарас і Ольга Мельстери допомагали війську. Як і багато інших в Україні, вони не очікували, що їх відправлять на передову.

 

Усі, хто знав Тараса та Ольгу Мельстерів, здивувалися, коли вони у перший день війни записалися до українського добровольчого загону. У них не було військового досвіду. Вони були професіоналами, які будували власний бізнес. Вони хотіли мати дітей. 

 

«Злякалася зразу ж, — розповіла мама Тараса Людмила Шестакова, яка була близька і до сина, і до невістки. - Я знала, що таке війна. Війна означає смерть. Війна ніколи не приносить нічого доброго». 

 

Але Ольга відмахнулася. «У нас усе буде добре, — заспокоювала вона всіх. - Не турбуйтеся». Вона завжди була такою. Нічого страшного.

 

Те, що зрештою сталося з Тарасом і Ольгою, чоловіком і дружиною із середнього класу, які поділили один окоп на двох на передовій і загинули в ньому, є дірою в українському суспільстві, яка з кожним днем поглиблюється все глибше. Жоден куточок цієї країни, навіть такі тихі місця, як Кропивницький, де Тарас і Ольга планували своє майбутнє, не оминуло лихо.

 

Зовні Кропивницький, місто з населенням 230 000 людей, оточене великими пшеничними полями, виглядає недоторканим. Тут немає забитих дошками вікон, зруйнованих будинків чи солдатів, які скорчилися за мішками з піском. «Навіть росіяни не цікавляться нами», — недавно пожартувала одна жінка в магазині.

 

Але всі тут, здається, знають когось, хто помер. Ніби довгий тонкий нерв з’єднує це місто в центрі України і багато інших, подібних йому, з кровопролиттям уздовж розпаленої лінії фронту.

 

Міський військовий цвинтар не перестає розростатися. Майже щодня ще одну труну закопують у холодну чорну землю. Кожна могила позначена курганом, хрестом, прапором і портретом у рамці. Мовчазна галерея облич, десятки молодих чоловіків і одна молода жінка, вбиті у розквіті сил.

 

Незліченна кількість міських професіоналів, таких як Тарас і Ольга, які відчули бажання служити разом із відомими спортсменами, відомими режисерами, екологами, одним із найкращих піротехнічних експертів країни, популярним міським гідом, співаками, танцюристами, поетами, художниками, науковцями, підприємцями та мовознавцями. За рік війни тисячі з них загинули.

 

«Вибір, який стоїть перед нами, простий, — каже політолог Євген Магда. - Ми продовжуємо боротьбу і втрачаємо кращих з кращих, або ми дозволяємо їм перетворити цю країну на Бучу», спустошене передмістя Києва, де минулої весни російські війська жорстоко вбили сотні мирних жителів.

 

Хоча українські посадовці надають детальну інформацію про цивільних осіб, убитих російськими військами, вони мовчать щодо військових втрат, наголошуючи, що така інформація може «демотивувати» війська, можливо, навіть допомогти ворогу. Інтелектуали, як пан Магда, не заперечують.

 

«Зараз не час для трауру, — сказав він. - Настав час для ненависті».

 

Тарас і Ольга познайомилися, коли їм було по вісім років, вони були частиною крихітної єврейської громади Кропивницького, залишків потужної групи, знищеною під час Другої світової війни. Вони ходили в ту саму єврейську школу до її закриття, бо не вистачало учнів, а потім разом приєдналися до екологічних протестів. На одній із фотографій, де вони ще підлітки, Тарас легко посміхається із зеленим шарфом на шиї; Ольга дивиться на камеру темними очима.

 

Вони вчилися тут у коледжі — Тарас на електромонтажника, Ольга вивчала мистецтво. Шість з половиною років тому, у віці 25 років, вони одружилися.

 

Коли 24 лютого 2022 року почалася війна, вони жили в крихітній квартирі з голими стінами та великим собакою Мікою. Тарас створював сайти. Ольга започаткувала бізнес, проводячи онлайн-класи з декорування пряників.

 

Як і багато інших українців, охоплені патріотизмом і реальним страхом, що росіяни відберуть їхню батьківщину, вони пішли добровольцями. Але Ольгу ніхто не хотів брати, розповідали друзі.

 

Тож вона стала кухарем не в частині Тараса, а у військах територіальної оборони, загальнонаціональній мережі волонтерських груп, які допомагають у війні.

 

Тарас думав, що не потрапить на передову, маючи навички комп’ютерщика. Один із його друзів, який записався разом з ним, Віталій Білоус, водій автобуса, розповідав: «Ми ніколи не думали, що поїдемо на фронт».

 

Спочатку цього і не сталося. Тарас керував блокпостом у місті — непотрібним, бо росіяни ніколи не наближалися до Кропивницького, який сховався в сільськогосподарській зоні далеко від основних стратегічних цілей. Ольга працювала на гігантській кухні, штампувала голубці.

 

Наприкінці травня Тарас отримав нове завдання. Його підрозділ розгорнули на Донбасі, східному регіоні, де, як і зараз, росіяни та українці вбивали один одного в окопній війні в стилі Першої світової війни.

 

Ольга теж благала піти з ним, розповідали друзі, і всі намагалися її відговорити — і мама, і свекруха, і командир частини, і навіть Тарас.

 

«Я дуже хвилювалася за Ольгу, — розповіла Людмила. - Якби вона поїхала, Тарасу було б важче. Йому довелося б захищати її. Але я не знала, як її зупинити».

 

Проходили навчання володінню вогнепальною зброєю півтори доби, сказав Білоус. Потім вони розташувалися в сосновому лісі під Сєвєродонецьком, де мали бути другою чи навіть третьою лінією оборони, розповів командир частини капітан Володимир Канчук. З такою кількістю загиблих професійних солдатів їх відштовхнули аж до того, що називається «нульовою лінією».

 

Ольга була єдиною жінкою в підрозділі. Їхня місія полягала в тому, щоб утримати траншею й зупинити росіян. Але росіяни так сильно обстрілювали цей район, що до середини червня бойовий підрозділ із 80 осіб — через дезертирство, втрати та інші проблеми — зменшився до 25.

 

Усі повідомлення Ольги додому були оптимістичними та обнадійливими. «Тут усе гаразд, — писала вона. - Все тихо».

 

Але, згадуючи, Людмила каже: «Я думаю, вони знали, що там помруть».

 

Українські військові не розголошують, який відсоток мільйонного бойового загону складають люди без попереднього досвіду. За оцінками, це 40 або 50 відсотків.

 

«Це українська армія, — пояснив Олександр Михед, український письменник, який нещодавно втратив доброго друга, відомого кіноредактора, який став військовим. - Це почалося в 2014 році з першої хвилі добровольчих батальйонів, які пішли з Майдану на фронт, – сказав він, маючи на увазі протестний рух, який почався на Майдані в Києві. - Ми є поєднанням офіційних збройних сил і свіжої енергії тих, хто прийшов з поклику серця».

 

Ольга пішла за покликом серця. Вона мала залишитися в штабі на покинутій лісопилці, за два кілометри від лінії протистояння. Але вона продовжувала крадькома повертатися до передової з бронежилетом, автоматом і спальним мішком.

 

«Ми відганяли її від окопів, але вона все намагалася дістатися до свого чоловіка», – розповів капітан Канчук.

 

Вона також, здавалося, взялася до бою. Кілька разів, за словами інших солдатів, коли російська піхота наступала, вона допомагала відбивати атаки.

 

Ніхто з вояків, включно з командиром, не вважав, що бути разом Тарасу й Ользі - чудова ідея, але всі вони казали, що не мають духу їх розлучити.

 

Білоус розповів: «Коли я одного разу запитав про це Тараса, він сказав: «Віталію, не треба більше». Ми прийняли рішення. Я б хвилювався за неї, якби не був з нею. І вона хвилювалася б за мене».

 

У тихі хвилини вони лежали разом у соснах. За словами солдатів, вони не були дуже ніжними на людях. Максимум - поцілунок у щоку.

 

21 червня над Сєвєродонецьком розкинулося чисте блакитне небо. Ольга приїхала о 10 ранку і приєдналася до Тараса та Віталія Білоуса в окопі. Росіяни, як завжди, випустили кілька снарядів. Всі поховалися.

 

Але обстріли посилилися. Дерева довкола потрощило, розповів Білоус. Запах диму і розколеної сосни наповнив ліс.

 

Що було далі, Білоус точно не пам’ятає.

 

Він почув оглушливий вибух і відчув, як земля піднімається. Він почувався невагомим. Кров на обличчі. Він не знав, чи це його кров.

 

Понівечені тіла Тараса й Ольги він знайшов поруч у траншеї. Потім він знепритомнів.

 

За оцінками західних посадовців, понад 100 000 українських військових вбиті або поранені, росіян – 200 000. 

 

Тараса та Ольгу вбили чи то ракета, чи то бомба з літака, розповідають вцілілі військові. Їхній похорон зібрав натовп. Платформа «Меморіал», українська організація, що вшановує пам’ять загиблих на війні, зазначила, що з десятків тисяч загиблих українців Тарас і Ольга – єдиний випадок, коли чоловік і дружина служили і разом загинули на передовій.

 

Навіть через вісім місяців у Кропивницькому до матері Тараса, яка керує невеликою екологічною організацією, підходять і висловлюють співчуття, від чого їй стає незручно.

 

«Ви повинні розуміти, що всі в цій країні воюють, – сказала вона. - У моєму офісі нас шестеро, і в усіх є хтось на фронті. Це жахливо; це більш ніж жахливо».

 

Тарас був єдиною дитиною. Ольга була другою дитиною.

 

Днями батько Тараса, Юрій Мельстер, сидів біля могили сина й ділився сигаретою. Він запалив одну і поклав на могилу, потім запалив іншу і курив її. Коли останні промені кольору віскі пробивалися крізь дерева, він попросив у Тараса вибачення.

 

«Мені слід було докладати більше зусиль, щоб зупинити цю війну, — сказав він. - Ми всі маємо це робити».

 

Людмила теж і досі говорить з Тарасом. Їй потрібно, щоб він був разом з Ольгою. Вона дозволяє собі мріяти про їхнє повернення.

 

Вона думає про втрачене і каже: «Як ми відбудуємо нашу країну? Як ми зробимо це без усіх цих людей?»

 

І вона ніколи не відвідує цвинтар.