Танцювальний живопис: унікальне мистецтво Марії Ачкасової (ВІДЕО)

 

Дій активно - живи позитивно!

 

У Марії Ачкасової є дві великі любові: живопис і танець. Член Національної спілки художників України, вона дев’ять років викладала образотворче мистецтво у художній школі. Останні чотири роки Марія працює тренером з пілонного спорту (pole dance — вид повітряної акробатики на пілоні).  

 

У її студії є майже усі снаряди повітряноциркових мистецтв: полотна, кільце, пілон, куб та унікальний снаряд у вигляді серця. Її спортивна студія — водночас і єдина в Україні галерея, де на картини можна дивитись, лежачи на спортивних матах. Марія розробила авторський жанр танцювально-живописного перфоменсу. З мисткинею поспілкувалася кореспондентка «Первой городской».

 

 

— Маріє, як починався ваш творчий шлях?

 

 

— Я народилася у родині живописців. Мій батько — один з двох скульпторів, що створили єдину в Україні гранітну барельєфну ікону Покрови на березі Південного Бугу. Мама також художниця. Ніхто не сумнівався, що я піду їхнім шляхом. Живопис цікавив мене як один з варіантів пізнання світу. У дитинстві я також займалася танцями, але без особливого задоволення. Мені не подобалось вчити балетні позиції. Зараз шкодую, що не приділяла класиці належної уваги, бо це база, на якій будується вся хореографія.

 

 

— Що вас підштовхнуло повернутися до танців?

 

 

— П’ять років тому помер тато. Мені треба було якось відволіктися, щоб знову спати ночами. І я подалася у спорт. Спершу це був біг. Брала участь у триатлоні. Витривалість  властива мені ще з дитинства, вона потрібна і в спорті, і в багатогодинних сеансах живопису. Ця риса характеру закладена в моєму прізвищі: ачкас — професія козака-весляра, який мусив бути сильним, працелюбним і стійким. У дитинстві дідусь казав мені: «Ти, поки відпочиваєш, роби щось». Це у нас сімейне (сміється). Тренажерний зал, триатлон — все це добре, але не те. Я шукала оптимальний для себе спорт, який би розвинув гнучкість, силу і був би одночасно мистецтвом. Якраз таким є пілон.

 

 

— Де ви навчалися спортивного танцю на пілоні? 

 

 

— У моєму місті Южноукраїнську пілонних студій майже не було. Деякі ази мені показала знайома. Далі я їздила до Кропивницького в студію Royal pole dance. На вихідних вивчала трюки, поверталася додому і відпрацьовувала їх. Часто займалася з тренерами у відеорежимі. Потім склала іспит в Києві (від Всеукраїнської федерації пілонного спорту) і отримала сертифікат про рівень володіння пілонним спортом. Були навчання в Одесі, сертифікат з повітряних полотен, інші майстер-класи.

 

 

— Чи підтримують вас рідні? Стикалися з упередженнями щодо ваших занять?

 

 

— Я поставила пілон, поки нікого не було вдома. Мама була категорично проти, бо вважала пілонний спорт небезпечним і марною тратою часу, а коли я заради тренерства покинула роботу викладача образотворчого мистецтва, то вона сказала прямо: «Я тебе годувати не буду». Перший час було важко, навіть доводилося голодувати, але у мене в житті завжди так: «на грані можливостей + перемога». Підтримала мене бабуся. Раніше часто доводилося пояснювати, що полденс — поєднання повітряної акробатики, танцю і складної трюкової бази. А зараз я просто кажу людям: прийдіть і подивіться мій виступ. Як правило, після перегляду ні в кого не лишається ані запитань, ані стереотипів.

 

 

 

— Чи складно було відкрити свою студію?

 

— Було нелегко, але це треба було зробити. В мене три дипломи, я — магістр педагогічних наук і маю свій погляд на систему викладання, і не все в школі могла терпіти… Вважаю, що вчитель має бути прикладом і повинен навчити учнів певної самостійності, розвивати творчість. Тому на початку уроку я викладала матеріал, практичний інструктаж, потім писала картину. Це не подобалось директору. Вона вважала, що над дітьми треба «висіти». По своїй природі я — творець. Я проти куп документації, які бідолашні вчителі заповнюють від руки. Коли почала продавати картини і з’явилась можливість піти зі школи — я пішла. На той момент я вже займалась полденсом. Учні почали проситись до мене додому, щоб вчила. І я вчила. Якось майже уві сні до мене прийшла ідея створення студії, я тоді підскочила і стала все записувати — в деталях, які будуть снаряди, групи вікові, креслення студії. Це був дуже сильний енергетичний імпульс, який не можна було ігнорувати. Я спробувала просити у мерії, та не подужала бюрократизму. Спробувала здобути грошей в образотворчій премії, та журі не зрозуміли мого нового мистецтва. Тоді поїхала на заробітки, танцювала по 12 годин на день, потім два місяці лікувала занімілі ноги. Повернулась з грошима.  Зробила обстеження, яке виявило шість міжхребцевих гриж, шість протрузій, пухлину всередині хребта, і пізніше ще дві пухлини. Результати МРТ прийшли в день підписання договору про оренду приміщення під студію. Люди чекали від мене дива, вірили в мене. Я подумала: якщо помирати, то з музикою, і якщо недовго мені залишилось, то треба встигнути зробити все, що потрібно. Дивовижно, але минуло півтора року, а я ще тут. Щоправда, деякі елементи на гнучкість спини досі виконую зі спеціальним поясом.

 

 

— В якому стилі ви пишете, які техніки використовуєте?

 

 

— Я універсальний солдат. Мені все цікаво. Коли вступала до НСХУ, мене записали до відділення графіки. Але я пишу і олією, і аквареллю, і акрилом. Також займаюся керамікою, медальним мистецтвом, гравюрою, скульптурою. Коли помер тато, я створила його скульптурний портрет. А ще досліджувала писанкарство, видала у Миколаївській області підручник про традиційну українську писанку.

 

— У вас щільний графік тренувань. Чи залишається час писати?

 

— Мені не можна довго перебувати в одному положенні через спину. Тому мені краще шість годин тренувати, ніж стільки ж часу сидіти за картиною. Я не зможу писати, якщо не займатимуся спортом. Завдяки цьому і з’явився мій авторський жанр танцювального живопису. Я створюю полотна під час танцю.

 

 

— То в душі ви більше художниця чи танцівниця?

 

 

— Танець і живопис для мене нерозривні. Своїм учням я завжди кажу: свій танець ти повинен малювати. У мене навіть є вислів «красивий малюнок елемента». Танець повинен бути пластичним, а пластичність — поняття, суміжне з живописом. Викладаючи в художній школі, я вимагала від дітей плавності та чіткості ліній на папері. Такі ж вимоги тепер ставлю перед своїми спортсменками: чистота трюків, чіткість у деталях — насамперед натягнуті стопи й коліна.

 

 

— Що для вас означає творчість?

 

— Творчість — це моє натхнення, моє життя. У мене дуже багато ідей для номерів. У студії робимо концерти на кожне свято — і кожний номер планую я. Тепер в резюме можу писати «художник-постановник». Окрім постановок, я власноруч займаюся костюмами та декораціями. Кожен виступ — це окрема історія, сплеск почуттів. Свій перший перформенс я повністю готувала сама до найменших деталей. Власноруч шила костюм, виготовляла величезні крила янгола (випускниця допомагала). Це нелегкий і тривалий процес. Переносний пілон, який треба транспортувати і встановити, створений за моїми кресленнями, і сама сцена — мій розпис — взагалі окрема розмова. Але результат того вартий.

 

 

— Розкажіть, як ви потрапили у творче коло нашого міста.

 

— Як професійна художниця я неодноразово виставляла свої роботи в Кіровоградському обласному музеї. Мій тато також привозив сюди свої картини, у нас була сімейна виставка. Коли тато помирав, я спільно зі співробітниками музею влаштовувала благодійну виставку. Вони сумували разом зі мною, і тоді я зрозуміла, що ці люди для мене, як сім’я. Коли я почала тренувати, члени Спілки художників у Кіровоградській області мене критикували за те, що стала менше писати. Але потім вони побачили в інтернеті мої нові картини, перфоменси, і директор музею Тетяна Ткаченко-Суханова запросила мене виступити на відкритті виставки до 8 Березня.

 

 

— Які у вас плани на майбутнє? Можливо, майстер-класи з  танцювального живопису?

 

— Поки що такий майстер-клас я можу дати лише двом своїм ученицям, які вчаться в мене і живопису, і танцю. Обіцяти людину навчити цього з нуля за півтори години — це брехати і собі, і їй. Можна виростити своєю Любов’ю людинку, у якої зсередини йтиме теж таке натхнення, але це роки, а не півтори години. Звісно ж, є винятки — коли уважні чутливі особливі дітки уловлюють мої слова з першого разу… Які в мене плани? Вилікувати спину. До того ж у мене більше 50 початих картин, і ще три незвичних проекти в зовсім новому форматі. Дуже потрібна майстерня… Хочу передати свої знання, підготувати собі продовження в тренерському ділі. Пишу підручники і книги. Хочу розвивати інфраструктуру міста. Чекаю гостей до нашої незвичної галереї і спортивної студії.

 

Наталка Нічишина

 

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно - живи позитивно» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.