Побачив світ 71-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
СТЕЖИНА №71
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Тексти підготував Олександр Архангельський
Ольга Полевіна. Песиголовці
Їхали довго, до світанку. Зупинилися в рідкому сосновому ліску.
Ілля разом з рештою виповз із танка і озирнувся. Місцевість абсолютно безлюдна, негостинна. Сосни якісь обскубані і не вічнозелені...
Отримали команду – рити укріплення. Отже, надовго тут… Робота закипіла. Великий бліндаж вирішили викопати біля пагорба – він сам по собі вже здавався укриттям. Ґрунт піщаний, але сухий, твердий, копати було важко. Попадалися уламки шиферу, бите скло та інше сміття.
– Звалище у них тут було, чи… – пробурчав Сергій на прізвисько Куниця, маленький, верткий, нахабний.
Опівдні перекусили сухпайками і знову взялися до роботи.
– Що це за навчання такі, – пробурчав Ілля, вгризаючись лопатою в землю, – копати я й удома міг, коли ж будемо стріляти?
– Ще настріляєшся… – сплюнув убік Антон, якого чомусь називали Саян. – Шкода, телефони відібрали, а то я хлопцям зателефонував би, дізнався б про новини…
– А ти, що, свій віддав? – хмикнув рудий Серьога, витираючи куряче обличчя долонею. – А в мене другий є, тільки не стукани…
– А заряджати як будеш? – реготав Саян, – у ніздрі? Де тут електрика, у лісі?
– А я економитиму, – відповів той.
Копали до вечора. Лютневий день короткий і невеселий.
– Пити охота! – поскаржився Куниця. – А вода тухла, давно не міняли. Ілюхо, може ти пошукаєш колодязь чи колонку?
– Та де тут у лісі колонка… – почав було Ілля, але зрозумів, що прогулянка лісом все ж таки приємніша, ніж земляні роботи. Він узяв котелок і рушив на пошуки.
– Автомат візьми! – крикнув йому Саян, але він тільки відмахнувся: важко тягти, та й безлюдно навколо...
Ліс був якийсь плішивий, чагарники кволі. Він уже пройшов з кілометр, коли побачив мокру смугу на землі. Пішов нею і – о радість! – побачив калюжку, у центрі якої пульсував струмок води. Він сів, розчистив ключ і зачерпнув котелком крижану воду.
Темніло, тому не одразу він розгледів, що вийшов на околицю лісу. Вдалині замаячили обриси будівель. Ілля обережно пішов уперед, озираючись на всі боки.
Дивне безлюддя. Вимерле місто. Жодне вікно не світилося. Він підійшов до п'ятиповерхівки, потягнув двері до під'їзду. Вони відчинилися. На майданчику було три квартири. Одні двері були не зачинені. У мізерному світлі дня він роздивився кімнату, де все було вкрите шаром пилу.
«Де вони всі поділися?» – замислено прошепотів сам собі.
Його увагу привернув мідний глечик з вузьким горлом – дорогий, напевно!.. Глечик теж був вкритий шаром пилу, і Ілля, доторкнувшись до нього, гидливо витер руку об штанину. У кімнаті знайшов такі ж пильні намисто і брошки в коробочці біля дзеркала і, злодійкувато озирнувшись, сунув їх у кишеню.
Треба було йти – швидко темніло. Прихопивши глечик, він рушив до джерельця. Котелком набрав у нього воду і вже хотів іти назад, як зловісний шерех змусив його обернутися.
Метрах за десять від нього стояла дивна істота і дивилася на нього. Він прийняв би її за собаку, але таких довгих зубастих морд у собак ще не зустрічав. Наче на собаче тіло пришили голову крокодила.
Ілля з жахом згадав, що не взяв автомата. Він притулився спиною до тонкої сосонки, на яку й залізти було неможливо. Створіння вишкірило зуби і загарчало. Звідкись здалеку почулося моторошне виття, і воно, прислухаючись, повернуло голову вбік. Потім, ніби завагавшись, нападати на Іллю чи поспішити на поклик, потупцювало на місці, постояло і потрусило вбік.
Ілля перевів дух і, задкуючи, рушив до своїх, поступово переходячи на біг. Глечик з водою він не кинув, а котелок залишив біля джерельця.
– Де тебе носить? – вигукнув Куниця, коли Ілля підійшов до них, – тут взводний тебе по всьому табору шукає!.. Ух ти, де такий надибав? – ухопився він за вузьке довжелезне горло судини.
– Там місто, кинуте… нікого! Усе відчинено, бери що хочеш! Води в будинку немає, але знайшов джерельце в лісі.
– А ти молоток! – похвалив Саян. – Покажеш?
Воду закип'ятили на вогнищі, поїли, лягли спати просто неба. Ілля довго повертався під плащпалаткою, не в змозі зігрітися. Дивна втома здолала його – начебто й не дивно, після таких ночі та дня, адже виїхали вчора після опівночі і цілий день копали та влаштовувалися…
Ілля підозрював, що ніколи не звикне до армії: за кілька місяців на службі він зрозумів, що це «не його».
«Навчання якісь дебільні, скоріше б дембель», – посміхнувся він грі слів, що раптово йому відкрилася.
Вітерець приніс запах лайна. «Що, не могли відійти подалі, наклали біля табору!». Запах був знайомий, і думки потекли в іншому напрямку: намисто він узяв для Таньки, а вона працювала касиром у громадському туалеті, тож запах викликав певні приємні асоціації.
Танька була старша від нього, з товстими губами і великими грудьми, розкішна жінка, і незрозуміло, що вона знайшла в прищавому юнаку, яким був Ілля рік тому. Але ж знайшла!.. Він приходив надвечір до неї на роботу, вона зачиняла свою контору, і на великому столі, що перегороджував вхід (щоб ніхто без оплати не прослизнув у свята святих, а туалет на базарі таким і є!), починалося те, про що він з таким хвилюванням зараз згадував...
Через деякий час після таких побачень прищі в Ілюхи зникли, і він відчув себе справжнім мачо. Спогади про мокрі гарячі Таньчині губи і про те, що вона ними витворяла, дивно поєднувалися із запахом лайна, від якого нікуди не подітися на місці її роботи. Але зараз, лежачи на колючому сосновому гіллі під плащпалаткою, цей запах хоч і нагадав багато про що, чомусь не викликав звичайної реакції. Ілля напружено згадував гарачі груди, які його худа рука не могла навіть охопити, але воно не приходило. Раніше все було гаразд. А чому б і не потішити себе хоч цим? Та тепер він почувався хворим, але зрозуміти не міг, чим саме. Незабаром виникла буря в кишках, і він ускочив, поповнивши місцевий «туалет» у кущах своїми ароматами.
На ранок виявилося, що більшість бійців відчувають дивну втому і кишковий розлад. Було рекомендовано пити більше води, і Іллю знову відправили до джерельця.
Каністру та автомат нести було нелегко. При світлі дня йти веселіше, страшні тварини не з'являлися. Він націдив води і знову пішов у кинуте місто.
Це ж треба – нікого! Та воно і зрозуміло: навчання могутньої армії викликало переполох, тож місцеві просто втекли! Ілля навіть відчув гордість – ось які ми!
Уже не криючись, методично обшарив кілька квартир. Розуміючи, що багато не забере, брав найцінніше. Кавоварка вмістилася в рюкзак. Подумавши, він приховав речі, які сподобалися, в одній з квартир, щоб інші їх не знайшли, адже доведеться їх привести сюди! Поки будуть нишпорити, він своє відразу візьме!
За три тижні схованка сильно розрослася. Ілля ніяк не міг придумати, як усе це добро перенести до табору і приховати там.
Страховисько більше не з'являлося, але виття долітало здалеку. Та одного разу їм таки судилося зустрітися.
Ілля підхопив свою нелегку ношу і поплентався до табору. І вже біля самого табору на нього налетіла величезна тварина, схожа на пса. Ілля схопився за автомат та дав чергу. Тварина зникла, а Ілля, піднімаючи каністру, невдало впав і підвернув ногу.
На звук пострілів прибігло кілька людей.
– Хто без команди стріляв? – невдоволено спитав взводний.
Ілля ледве дошкандибав до своїх і впав на землю.
– Що ж ти так необачно копито підвернув? – дорікнув Саян. – Тепер доглядай за тобою. А хто воду носитиме?
– Я розповім, де, – морщачись від болю, прошепотів Ілля.
– Погано, пацани, – підсів до них Куниця. – Мені подзвонив знайомий, наших сильно роз*башили. Скоро по нас прийдуть...
– То що, війна?! – з жахом прошепотів Ілля. – А казали…
– Солобон ти... Йому казали! – вишкірився Саян. – Ти хіба не зрозумів, що ми на чужій території? І те, що тут нікого немає, підозріло. Три тижні чекаємо на щось… Не до добра…
Наступного дня за водою відправили Куницю. Він до вечора так і не повернувся.
– Ти добре пояснив? – причепився Саян.
– Ну, так, – здивовано прошепотів Ілля.
«Напевно, знайшов мій будинок та схованку, от і не поспішає повертатися».
Саян узяв ще двох і вирушив на пошуки. Пізно вночі вони повернулися і притягли розтерзане тіло Куниці.
– Там… там ці… песиголовці, – видихнув Саян. – Ми їх бачили! Ціла зграя! Морди, як у крокодилів! Якби не автомати...
– Хто? – не зрозумів взводний.
– Собаки такі, – пояснив Ілля, – мутанти, чи що… величезні, незграбні…
– Мутанти, кажеш?.. – дивно примружившись, перепитав взводний. – Усе може бути, усе може бути…
Нога в Іллі майже перестала боліти. Кульгаючи, він обійшов табір. Там справи були кепські. Багато хто мучився животом, і під кожним кущем лежали свідчення хвороби. Ілля старанно дивився під ноги, але все-таки вступив.
Окопи не знадобилися. Через день наказали змінити дислокацію. Ілля так і не встиг забрати заховані речі, а багато хто притягнув у танки і бронетранспортери цілі мішки трофеїв.
Виїжджали вдосвіта. Ілля дуже погано почувався і насилу виконував накази.
– До шпиталю тобі треба, – поспівчував Саян, – Я і сам не в найкращій формі. Скоріше б із цього рудого лісу вибратися… Не боєць я зараз, не боєць…
Рушили. Вибралися на дорогу. Через деякий час на узбіччі замайорів напис величезними літерами: «Чорнобиль».
– Так це ж!.. – захлинувся Ілля. – Це ж там, де радіація!.. А начальство, що? Навіщо?..
– А кому ми потрібні?.. – похмуро сказав Саян. – Я вже давно здогадався, коли хлопці пачками почали хворіти… Салаго… не боїсь… вилікують… Можливо…
Песиголовці — це люди-велетні, одні із найжорстокіших істот в українській міфології. Вони, немов вампіри, пили людську кров.
Історії про жорстоких невідомих істот були пов’язані із нашестями чужоземних завойовників.
Цей міф був поширений на Західній Україні.
09.05.2022.