Побачив світ 76-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
СТЕЖИНА №76
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Пам’яті Віктора Погрібного
Погрібний Віктор Олексійович – поет, прозаїк, журналіст, публіцист, сатирик, громадський діяч.
Народився 5 серпня 1935 р. в с. Матусівка Великовисківського району Одеського округу (нині с. Матусівка Новоукраїнського району Кіровоградської області).
Навчався в Мар'янівській, Великовисківській та середній №4 школах м. Кіровоград.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка (1958).
Був власним кореспондентом республіканських газет «Молодь України», «Сільські вісті», «Літературна Україна».
У 1966-1975 рр. – редактор кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», у 1979-1998 рр. – літпрацівник, завідувач відділу, заступник, перший заступник редактора обласної газети «Кіровоградська правда».
Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, понад 50 теле- та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності.
Друкувався з 1957 р. Автор численних публікацій у республіканських часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа» та ін.
Автор книжок поезії: «Напис на шибці» (1993), «Прости мій гнів» (2006), «Знайдений зошит»; публіцистики «Жертовне вогнище» (1995), «Серед українців» (2004); прози «Царина» (2003), «Куща» (2012 ), «Гріх і честь» (2016); гумору й сатири «Маркове пекло» (2005); автор текстів фотоальбомів «Нескорений «Спартак»» (1982), «Кіровоград» та інших видань.
Окремі твори увійшли до колективних збірок, альманахів, антологій, хрестоматій: «20x20. Письменники сучасної Кіровоградщини» (2004), «Шевченкіана степова» (2005), «Євшан» (поезія, 2000), «П’яте колесо» (гумор, 2002); «Золоте поле» (2009), «Блакитні вежі» (2011).
З 1969 р. – керівник Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ». Неодноразово обирався депутатом Кіровоградської обласної ради.
Ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився І.К. Карпенко-Карий: домігся прокладення асфальтованого шляху, встановлення пам'ятних знаків, відкриття музейно-природничого заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» (1992), створення філії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею «Музейно-природний заповідник «Тобілевичі».
Став ініціатором створення обласної організації «Зелений світ» (1989), заснував літературний фонд «Відродження» (1992), на кошти якого видано близько 100 книжок літераторів Кіровоградщини. Відновив літературно-мистецький журнал «Степ», працюючи в ньому головним редактором.
Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення.
Лауреат премій: обласної комсомольської імені Юрія Яновського (1974), республіканської літературно-мистецької імені І.Нечуя-Левицького (1996р.), літературних: обласної імені Євгена Маланюка за книжку «Серед українців» (2004), імені Остапа Вишні за книжку «Маркове пекло» (2008), імені Олеся Гончара за книжку «Куща» (2015).
З 2011 року працював на посаді завідувача філії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею музейно-природного заповідника «Тобілевичі».
Заслужений журналіст України. Нагороджений орденами «Знак Пошани», «За заслуги» 2 ступеня; медаллю «За трудову відзнаку»; Почесними грамотами Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України та її Почесним Знаком.
Член Національної спілки журналістів України (1958), Національної спілки письменників України (1996).
Помер 1 жовтня 2017 р. Похований у с. Матусівка.
Микола Жулинський
«Я пройшла пекельний шлях...»
Так про себе, про свою українську жіночу долю скаже Ганя Кравець – одна з мільйонів її ровесниць, життя яких знівечила жорстока Друга світова війна (В. Погрібний. Гріх і честь. Дівчина Ганя Кравець. Роман-трилогія. – К.: Український пріоритет, 2016. – С 167). Скільки їх, молоденьких дівчат, «ставали вдовами, не одягнувши весільної фати, не одержавши благословінь на жону і матір»? Мільйони!
Про них, жертовних у праці, закляклих у вічному сподіванні на повернення з війни коханих, безнадійно терпеливих у жаданні материнства, згорьованих, але морально не упосліджених глухою самотою, про долю цілого покоління українських жінок і вистраждав Віктор Погрібний роман-трилогію «Гріх і честь».
Справді вистраждав, бо не один рубець з'явився на його зболеному серці з тих пір, як Віктор Олексійович після важкого інсульту замірився «розгорнути» цей епічний сувій української жіночої долі. «Я хотів показати світові істинну українку-степовичку», яка «несе цьому світові красу, криничну душу і палке серце, добро і мудрість, віру і мужність...» – писав в одному з листів Віктор Погрібний.
Важко пригадати щось подібне в українській літературі, де б письменник так емоційно бурхливо, з безоглядною відвертістю освідчувався чи не на кожній сторінці роману в любові до своєї героїні. Мимоволі починаєш вірити, що в Гані Кравець є реальний прототип, не сумніватися, що справді жила на цьому світі така дивовижна жінка, яка викликала шалене замилування у Віктора Погрібного, таку велику, світлу любов.
Хоча хто знає... Ганя Кравець у цьому романі – образ художній, він уособлює і символізує долю української жінки, чого й прагнув досягти її творець. Та й сам автор визнавав у своїх листах, що свідомо «нарощував» немилосердні випробування, фізичні й моральні, для своєї героїні з тим, щоб правда життя не дозволила йому виписати надто ідеальний образ, щасливу, безконфліктну життєву жіночу долю.
Наприкінці роману, в розділі «Замість епілогу» автор коротко виповідає подальші долі своїх героїв. «Надає» Віктор Погрібний слово й самому собі – творцю образу Гані Кравець: «Мила моя Ганю! Я народив тебе і полюбив тебе з дня твого народження у моїй книзі. Полюбив, як друга, як рідну сестру. Я так хотів, щоб ти була щасливою.. Але правда життя перемогла мою святу до тебе любов і поклала перед тобою таку жорстоку реальність теперішнього світу, що я, пишучи, сам ужахався витворами немилосердної долі, якій ти ішла наперекір. Але вона на те й доля, щоб бути непереможною. Бо вона – від Бога».
I хоча письменник переконаний, що в його романі правда виявилася сильнішою за його любов до своєї героїні, проте, гадаю, читач схилиться до думки, що любов автора до милої його серцю Гані в деяких, точніше, в багатьох епізодах таки перемагає правду життя.
Численні драматичні випробування, що їх «накликає» романіст на Ганю Кравець із благородними намірами максимально наповнити життя своєї героїні багатьма характерними для нашого часу проблемними тривогами, засвідчують поривання автора подати масштабну художню картину українського світу повоєнної доби і перших років незалежності. Водночас не можна не зауважити, що ця надмірна в деяких епізодах драматизація долі Гані Кравець спрямована на ослаблення інспірованої любов'ю автора поетизації, романтизації цього образу. Віктор Погрібний не прагнув надто ідеалізувати свою героїню. Більше того, вираженням суворої правди життя намагався досягти максимальної типізації романного героя. Гадаю, він свідомо націлювався на художнє створення такого образу української жінки, який міг би бути прикладом для наслідування, взірцем людської гідності, національної свідомості та громадянського обов'язку, моральної стійкості, суспільної активності.
Уже чую голоси новочасних поборників модерного об'єктивізму, авторського зумисного відсторонення від зображуваного в літературі, адептів максимального затінення авторської позиції та прихильників неприпустимості оціночних акцентів у текстах. Мовляв, читач хай сам визначає, де добро, а де зло, бо це не література соціалістичного реалізму, в якій має бути герой позитивний і герой негативний, а добро обов'язково перемагає зло.
А от Віктор Погрібний не побоявся створити такого позитивного героя, який виступає активним борцем проти зла, несправедливості, аморальності. Проте Ганя Кравець не є ідеальним героєм, не постає в романі людиною без помилок, поразок, глибоких моральних травм, які сталися через її емоційно бурхливу натуру, через довірливість, через прагнення бачити в іншій людині передусім добре, красиве, чесне.
Із безоглядною довірою закохується Ганя в красеня-актора Костянтина Дворського, і перша важка моральна травма: внаслідок операції є загроза подальшого безпліддя. Але ця мужня жінка переборює душевно болісний удар долі.
Саме вона, голова профспілки в «Індпошиві», активний громадський діяч, яка організувала й очолила обласний осередок «Зеленого світу», піднімає людей на протестну акцію проти будівництва гідролізного заводу неподалік від житлового масиву. I хоча не з її вини під час перекриття протестуючими дороги загинули люди, Ганя Кравець бере на себе всю вину. Мужня і горда, вона після нової важкої операції, онкохвора, не перекладає на інших вину за смерть трьох людей, а гідно сприймає вирок: три роки ув'язнення, точніше ,важких робіт на «хімії».
В останньому слові під час засідання суду Ганя справедливо наголошує, що тут, у суді, поряд із нею «повинні стояти ті, хто давав дозвіл на спорудження гідролізного заводу поблизу житлового масиву. Шкода, що в Україні бере верх бездушний, проклятий цілими народами світу капітал... Грошові мішки не зупиняться, хай буде загроза не одному мікрорайону міста, а всій Україні. Вони її, Україну, й загублять. Гряде ще одна для неї руїна. I найпечальніше, що великим, двоспальним, щитом для них є наші суди».
У романі є багато проголошених героїнею осудів сучасної суспільно-політичної ситуації і морально-духовної атмосфери України.
Ідеал автора роману і його героїні – любов і справедливість, їхнє кредо – «Любов і відповідальність». Громадянська позиція Гані Кравець сформована її творцем, самим письменником, який «вселив» у її характер і поведінку себе, своє довготерпеливе боріння за рідну мову, за відродження історичної пам'яті, за збереження української пісні, села, довколишнього середовища...
Читаємо в романі: «Скільки вона порогів пооббивала, скільки сил віддала неокупно, щоб обласна рада прийняла рішення про створення на берегах степової ріки біля батьківщини гордості українського народу Івана Карпенка-Карого ландшафтно-орнітологічного заказника обласного рівня, де заборонене розорювання заповідної землі, будь-яке мисливство».
Ми ж знаємо, що саме автор роману «Гріх і честь», по суті, створив музейно-природний заповідник «Тобілевичі». Скільки сил, фізичних і духовних, скільки часу витратив Віктор Погрібний на влаштування Верхнього і Нижнього скверів, тягнучи з-під Новоукраїнки із Капустянського кар'єру гранітні моноліти до заповідника для пам'ятних знаків. Багато добрих, національно значимих діянь і реалізованих задумів є за плечима у цього гордого, принципового, вразливого на несправедливість письменника і громадянина. I властиве Гані Кравець прагнення до правди, свободи і справедливості в обіймах людської доброти «вирощувалося» там, у воєнні і післявоєнні роки, в умовах осоружного сирітства, бо і сам письменник, і його улюблена героїня виростали без батька.
Віктор Погрібний згадував не раз про те, як у селі шанували його батька за доброту і справедливість, згадували: «Добрий Альоша був чоловік...»
У романі мати Гані й Дмитра Зіна часто розповідала їм про їхнього батька, який не повернувся з війни. Ніколи Федь Кравець не дбав про своє, а все піклувався про когось, був щедрим і безвідмовним у допомозі товариству. Мав козацьке коріння, предок Федора Кравця був козацьким осавулом на відрогах Чорного лісу, від нього перейняв батько Гані моральну настанову: «Сам помирай – товариша виручай».
Віктор Погрібний майстерно описує, як юна Ганя впокорила необ’їждженого коня Буланого, якого ніхто не хотів запрягати, як струнка, з лебединим станом красуня, якою милувалися і старі, й молоді, закохується вперше в молодого коваля Юрка Дишлового, як дитя війни Ганя швидко дорослішає, мужніє, набирається життєвого досвіду...
У першій частині роману письменник непоспішно, художньо виразно і переконливо зображує становлення і формування характеру своєї Гані, розкриває, як зароджується в її серці перше кохання, як традиції свого роду і народу, морально-етичні норми і заповіти стають осердям її переконань, громадянської позиції, чесного, безкомпромісного осуду будь-яких проявів зла, фальші, несправедливості. Взагалі роман, особливо його наступні частини, насичений гарячим публіцистичним авторським пафосом осудження політичної мімікрії, ганебного пристосуванства, непогамовної зажерливості новочасних нуворишів – «нових українців» Героїня роману Ганя Кравець веде незмирливу боротьбу зі «своїми», із зажерливими «патріотами», які плюндрують Україну, підривають моральні засади нацїї, ослаблюють своїми діями і фальшивими промовами духовне здоров'я народу.
Віктор Погрібний цілеспрямовано, іноді й поспішно, моделює такі конфліктні ситуації, аби досягти найповнішого вираження багатьох проблем, які доводилося переборювати-переживати українській жінці протягом другої половини XX – початку XXI століття. Усі ці драматичні й трагічні події в долі Гані Кравець осмислюються письменником крізь оптику свого зболеного серця. Звідси в романі напружена емоційність, щирий, світлий ліризм, чуттєва краса жіночої вроди, духовна повнота енергійного характеру, образно-стильова експресивність, звідси й розкішні пейзажні малюнки рідної степової України.
Віктор Погрібний поспішав завершити свій роман. Чи не передчував він наближення свого відходу із земного життя, коли в другій частині своєї романної трилогії нарощував епізод за епізодом сюжет, не встигаючи художньо «обробити» таке величезне нагромадження людських доль і життєвих конфліктів. Врешті-решт, письменник вирішив коротко переповісти в додатковій частині роману «Замість епілогу» подальші долі своїх героїв, які, гадаю, за задумом, мали б «розгорнутися» в останній частині твору. Видно, письменник не встигав. Але це не означає, що роман «Гріх і честь» не завершений. Адже важка життєва дорога головної героїні Гані Кравець з волі її творця передчасно обірвалася, а без цієї сестрички-страдниці роман далі не міг розгортатися.
Прощаючись із своєю гордою красунею, письменник запитував у рідного степу: «А ти, степе, чи згадуватимеш ту, що любила твої вітри, твої ріллі, твоє зело і твої сині небеса з хмарами-пір’їнами над головою? Хто ще так полюбить і любитиме тебе, степе!»
Так, як любив свій степ, свій народ, свою Україну незабутній Віктор Погрібний.
Олександр Архангельський
Яблука з матусівського саду
У вранішній час наприкінці вересня ми їдемо до Арсенівки, де народився класик української драматургії Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий). Пряма, мов стріла, випущена з лука, траса з Кіровограда на Умань і далі – на Львів приводить нас до селища Велика Виска. Ми завертаємо на північ у напрямку до Новомирогорода. З правого боку весь недовгий час подорожі буде видно річку Велика Вись. Уздовж заасфальтованої дороги, майже переходячи з одного в інше, пропливають села з мальовничими назвами: Заріччя, Мар’янівка, Павлівка, Матусівка. Про їхню назву дізнаємося скоріше не з дорожніх покажчиків, а від достойного гіда, із чиєї ініціативи й відбувається поїздка, – Віктора Погрібного, письменника, керівника обласного літературного об’єднання «Степ».
Маловисківський район закінчується – починається Новомиргородський. Перше село на шляху – Арсенівка.
На моє запитання: «Що далі? – звучить у відповідь: «Веселівка».
Я запитую знову: «А далі?».
І тут мене, мов удар батога, приголомшує фраза, яка й буде лейтмотивом подальшої оповіді:
– Далі – кінець світу…
Усе…. Скінчилася дорога – скінчилося життя. Найкоротший шлях до райцентру – лише полями. Щоб туди дістатися в негоду, треба зробити чималий гак через інший район.
Біля самого «кінця світу» – батьківщина Івана Карпенка-Карого, яку Віктор Погрібний врятував від загибелі, поклопотавшись про сполучення її з обласним центром асфальтовою дорогою, зорганізувавши тут музейно-природний заповідник, за що – та й за свою поезію – одержав з рук Миколи Вінграновського та Бориса Олійника диплом лауреата літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького.
Тепер стає зрозумілим, чому так болить Вікторові Олексійовичу його мала батьківщина – його Матусівка й Арсенівка, чому він докладає так багато зусиль, аби з цих сіл не пішли останні люди, аби ці села збереглися не лише як позначка на всесвітній географічній мапі під назвою, яка нікому ні про що не говорить – «Україна». Цього багато хто прагнув і прагне донині. Але на їхньому шляху стають патріоти – такі, як Віктор Олексійович Погрібний. Їхня зброя – Слово і Діло, що йдуть від полум’яного серця.
У видавництві «Український пріоритет» вийшла з друку книжка Віктора Погрібного «Куща. Проза 2012 року», 2014 р., куди ввійшли чотири новели («Намисто для Миколи», «Артем», «Лист до письменниці», «Таємничий материк»), повість «Коробка від японських цукерок» та два есе («Не кличте! Любові мені не треба…», «Меч Вінграновського»). В одній із редакцій рукопису була ще й п’єса «Ковалівський граф».
Як пояснює автор у слові до читача,
«Куща – це намет. Для всіх, хто в ньому, однакові небо і зорі, однакові трелі солов’я і погук зозулі, як і сиві тумани та срібні роси. Але одні прикипають до зір, а інші їх не бачать, бо не хочуть підвести голову, ще для інших, хто в кущі, замість солов’їв краще б почути крик кабанчика, якого колять для шкварок, хтось блаженствує, пройшовши росяними травами, а хтось лається, що в росі промочив свої черевики…». Саме з цієї позиції йде оповідь.
Драма «Ковалівський граф».
То хто ж він такий – «Ковалівський граф», чому «Ковалівський», чому «граф»? Відповідь віднайдемо в тексті: «графом» героя охрестили сільчани за аналогією зі Львом Толстим, який відмовився від проживання в місті, вибравши природне середовище – село, бо, за словами славетного письменника: «В місті можна пробути стільки, скільки можна пробути в клоаці», а «Ковалівським» – бо головний герой мешкає саме в Ковалівці, яку він любовно називає Ковалівочкою, у старовинному селі, де ще козаки зимували й відковували собі шаблі.
Доля Трохима Івановича Кошовенка склалася так, що він залишився останнім мешканцем села. Сенс його існування – повернути селу життя, привабити тих, хто покинув свої поки що цілі будинки, повернути їх до рідних домівок. Ось і вигадує старий різні речі: то самогоном напуває чоловіків – колишніх сільчан, то старається вплинути на свідомість їхніх жінок.
Одначе все сталося інакше. До села навідується високе начальство з пародійними іменами – «великий державний діяч» Михайло Давилович, Станник – «міністр просвіщенія», Голишевич – «міністр-сільгоспник». Їхня мета: остаточно зруйнувати всі ковалівки, які ще залишилися на Вкраїні, аби дати простір «новим хазяям життя», яким немає ніякого діла до душі народу, до його минулого і майбутнього.
Саме ця загроза згуртовує селян – колишніх мешканців Ковалівки. Вони самі хочуть бути господарями своєї землі, повернути господарство, яке сприяло б розквіту їхнього села.
Проблема поколінь… Дочка Трохима Івановича піддалася загальному настрою й подалася до більшого села, до «цивілізації», але освічена онука разом зі своїм чоловіком, поетом і науковцем, почула голос землі, голос предків і має намір жити саме в Ковалівці.
Задоволений Трохим Іванович, задоволений і ще один персонаж – душа його покійної дружини Ганни, яка свого часу не пережила руїни.
П’єса пересипана віршами, піснями – і народними, і популярними, які вже стали народними. Персонажами є навіть солов’ї. І не дивно, бо автор сам поет, любить співати народні пісні.
Тому так проникливо з вуст поета, майбутнього зятя головного героя, звучать віршовані слова, які належать авторові п’єси:
…За далеким отим косогором,
де батьківський остався поріг,
осокори цілують зорі,
а тополі ревнують їх.
Мова драми соковита, кожен герой промовляє свої репліки й монологи з притаманною йому інтонацією: селяни – чистою українською, зайди-чиновники – суржиком і не рідною, і не чужою – російською.
…Степовики… Яке щастя жити на батьківській землі, вставати до схід сонця, спостерігати за пухкими хмарами, що білими зграями пливуть у височині, сидіти ввечері на нагрітій за день призьбі, мити ноги у вкопаному біля порога кам’яному кориті, у якому стертий той край, об який труть стопи, заходити в хату з долівкою, вкритою запашними травами!..
Не всім воно доступне – це, для когось назавжди втрачене щастя.
Немає вже села, звідки родом моя мати.
Тільки похилені хрести залишилися на цвинтарі. І все одно на «провідки» вже діти та онуки-правнуки злітаються, мов оті пташата, збираючись до могил своїх пращурів, застеляють рядна, розкладають їжу та напої й поминають тих, хто залишається з ними лише в спогадах, у генній пам’яті…
На моїй садибі закопане кам’яне корито з дідового двору, у якому вже ніхто не миє ноги, а в сараї зберігаються дідова коса, якою вже ніхто не косить траву, та дерев’яна лопата, якою вже ніхто не відгрібає сніг…
Ще одним знаковим твором у збірці є новела «Лист до письменниці». За емоційною напругою й глибиною проникнення в психологію людини цей твір можна порівняти хіба що з «Листом незнайомки» Стефана Цвейга.
Сюжет напрочуд простий. Селянин пише листа до письменниці, яку він лише одного разу бачив під час зустрічі з літераторами. Він прочитав тільки один її роман, але й сама жінка, й написане нею настільки вразили його, настільки сколихнули потаємне, яке живе десь там, всередині людини, і яке робить її саме людиною, що наш герой набрався сміливості написати відвертого листа, де повідав про свої потаємні мрії. Та ще й як повідав!..
Кожен рядок опису того, як би герой ставився до адресатки, коли б вона згодилася стати його дружиною, як би вони зачинали своїх діточок, які б красиві були їхні нащадки, вихідці з козацького роду, – поезія в самому високому розумінні.
«…Одного разу я поніс би Вас під гору. І не було б мені втоми… і поніс би до високої трави і поклав би під Вашу голівку свою сорочку, щоб не була вона просто землі. А Ви лежали б на травах. І ми б у цих горах справили б найсвятіші любощі… І зачали б ми з Вами хлопчика… Щоб у нього було все: і зріст, і душа, і гордість чоловіча, і добрість, і милостивість і благословенна любов до рідної землі. Коли напливла б найвища хвиля наших любощів, Ваша рука потяглася б до трави і обійняла б жмут і зірвала б, а потім піднесла до грудей і трава розсипалася б по грудях, а я її розсовував би в боки своїми устами і цілував би Ваші білі груди, бо ними Ви б мали вигодовувати мені трьох синів і доньку…».
Милування жінкою, її природною красою – без сороміцьких натяків. Усе природно. Ніякого силування в оповіді. Еротика заради моди не притаманна авторові. Але чоловіча сутність могутньо проривається чи й не в кожному рядку.
Мимоволі кожна жінка, читаючи новелу, спроектує на себе слова, щоб дати самій собі відповідь: чи відгукнулася б вона на цей поклик? Чи знайшла б у собі сили жити природним життям, народжуючи дітей, створюючи найбільшу цінність, яку поклала природа на чоловіка та жінку, бо лише в цьому середовищі міг би народитися найпрекрасніший роман, який був би оцінений і затребуваний усіма народами в усі часи, бо тільки так народжуються безсмерті творіння.
Новелу «Артем» можна назвати «етюдом на тему моралі». Хлопчик років десяти залишився без батька. Мати не витримала й пішла в блуд. Малий тепер сам на сам зі своїм горем. У хвилину розпачу він ображає матір, називаючи її так, як вона того заслужила.
Доля хлопця невизначена. Не факт, що втручання вчительки, яка прихильно ставиться до Артема, дасть результат. І мрія хлопчика про найріднішу жінку, якою колись була його мати, може залишитися лише мрією.
Чи зможе витримати все це Артем, чия душа вразлива, а бачення світу поетичне? Він дивиться, «…як сходить в багряному одязі із золотою фатою сонце». «Його мучить питання: чому, як встає сонце, то небо геть безхмарне. А тільки воно підніметься над сусідньою хатою, то нізвідкись збираються хмари, а ще через якісь хвилини вже й до нього, до сонця, добираються. І заступають, і ховають його. Де вони нізвідки беруться?». Так і його горе, яке нізвідки взялося, позбавило його батька й заступило йому рідну матір.
…Скільки таких артемів мені як начальникові служби у справах дітей довелося відібрати з сімей їхніх недбайливих батьків!.. Мені й досі ввижаються очі хлопчака, чия мати-одиначка померла від передозування наркотиками, який знав, що таке «ширка» та як її виготовляють, але не знав елементарних речей з математики та інших наук. Він сидів, похнюпившись й безвільно склавши руки, у кабінеті директора школи-інтернату, куди я його привіз, і на моє зауваження, що в цьому житті муситиме розраховувати лише сам на себе, сумовито кивав головою…
Новела «Намисто для Миколи» – дзеркальний відбиток нашої дійсності. Село в нинішньому стані розшароване, люди не мають роботи. Хтось кидає домівку та в пошуках кращої долі їде на чужину, хтось намагається втриматися «на плаву», правдами й неправдами вижити, тяжко працюючи у власному господарстві, а хтось махнув на все рукою й існує за рахунок крадіжок.
Головний герой, якого на сході сільчани збираються покарати, вже підібрав усе в селі, що «погано лежить», пропив усе, що можна пропити, й змирився з долею бути знеславленим, навіть пробігти по селу запряженим віжками з вуздечкою в роті. Але саме тоді втручається сільська п’яничка, колишня доярка на колишній колгоспній фермі. Вона нещадно б’є словами всіх тих, хто хоче здійснити судилище над дрібним злодюжкою, показуючи головного обвинувачувача Петра злодієм значно більшого ґатунку.
Одже, злодій кричить: «Тримай злодія!».
«Не суди – та несудимий будеш», – заповідь Божа в дії.
Новела «Таємничий материк» фактично є роздумами автора над поняттям «жіночність». Починається вона словами «Кінець XX та початок XXI століть ознаменувався тим, що в цей час жіноцтво свої сідниці переміщувало зі своїх спідниць, вузьких та широких… до джинсових чи з іншої якоїсь тканини штанців».
До чого це призводить? П’ять разів рефреном згадується рубіж – кінець XX та початок XXI століть. Саме цим автор підкреслює: відбуваються певні події, які можуть призвести до зсувів у споконвічній моралі українців.
Сукня, спідниця, декольте – одвічна жіноча зброя в протистоянні з чоловічою статтю, засіб зваби, аби продовжувався рід людський.
Штанці – форма «унісекс». Не відрізнити, хто є хто. У минулі часи жінки використовували декольте, прикрашаючи та оздоблюючи таємничу западину між грудей, що лоскоче уяву чоловіків, а нині – оголений пупок, на чому художник ніколи не дозволить собі зосередити увагу, бо нормами естетики на нього накладене табу. Але нині жінки безсоромно оголюються, одягають на свої часто непомірного розміру сідниці штани, чим безсоромно пропонують себе, відвертаючи цим чоловіків. Західна цивілізація «підливає мастила у вогонь», заохочуючи неприродний потяг та так звані одностатеві шлюби.
Разом з тим новела засвідчує великодушність, розуміння жінкою такту і святості. І в цьому її таємничість.
Автор не займається моралізаторством, наголошуючи наприкінці оповіді: «…даремною справою займався той, хто хотів протягом усіх попередніх століть… повністю зрозуміти жіноцтво. Цей досі і в наступних століттях таємничий материк у безмірному океані на планеті Земля».
Цією новелою Віктор Погрібний виявив себе майстром тонкої іронії, архітектури підтексту.
Повість «Коробка від японських цукерок».
Якщо коротко сказати, про що йдеться в повісті, то це прозвучить так: про любов і зраду. Про любов чоловіка до жінки, сина до матері, матері до сина. І про зраду: жінки – чоловікові, сина – матері. І ще – про розплату надто високою ціною.
Сюжет повісті простий: за радянської доби Дмитро, середнього віку еколог із провінції, у складі делегації опиняється в Японії (що в ті часи було майже нечуваним).
Життя саме в той період ставить його перед вибором: чи продовжувати подружні стосунки з дружиною-хвойдою, чи покінчити з цим раз і назавжди. Він вирішує зберегти сім’ю буцімто заради двох дітей та заради кохання до дружини, яке попри все ще й досі не згасло.
Герой докладає максимум зусиль, аби дарунками привернути увагу дружини, не обмежуючись коробкою цукерок, які йому дісталися в дарунок. Він на свій смак ретельно вибирає подарунки – намисто з коралів і мушлів, сумочку з крокодилячої шкіри, гаманець і набір мохерових ниток на розкішну хустку.
Про матір майже не згадує, вирішивши, що тій вистачить дармових цукерок.
Результат зусиль заздалегідь передбачуваний: з ниток майстриня (бо дружина на це незугарна) сплела гарну хустку, надягнувши яку зрадлива дружина повіялася до чергового коханця; намисто залишилося невживаним, потім розсипалося через порвану нитку й було викинуте на смітник; сумочка, у якій під надірвану підкладку власниця ховала презервативи з «вусикам», які так полюбляли комсомольські ватажки, слугувала певний час, поки не обтерлася боками. Майже всі цукерки були з’їдені під час чергового, влаштованого дружиною «дівич-вечора».
Як на сміх – залишилася одна-єдина цукерка, яку герой повіз-таки матері – на згадку про Японію. Чи розкуштувала мати це заморське диво? Але коробці знайшла застосування: складала нечисленні листи від дітей, рецепти та записи про свою хворобу.
Не залишився син у неї навіть на ніч – так спішив додому, боячись гніву домашнього цербера, на якого перетворилася дружина. І гірко потім жалкував. І оплакував матір після її смерті.
Але за простотою сюжету ховаються справжні шекспірівські пристрасті: герой любить-таки зрадливу дружину! І вирішує дилему: «бути чи не бути?»
Свого часу вона полонила його своєю гріховною красою, бо в неї:
«…пасма кіс спадають на округлі плечі, а очі – кольору такого світлого каштану, що в них він і втопився того рокового першого дня. Ямочки на обличчі при навіть натякові на посмішку…»
Отож,
«…Примусила любовная чума
Подобу чоловіка в пеклі жить»
Шекспір. Сонет 141. (Переклад О. А.)
І, стоячи у «філософському садку» на містку над урвищем, герой вибирає для себе не свободу польоту, а несвободу й безкрилий політ.
«…Ну він, Дмитро, стрибати не буде. Бо це – ЧП державного масштабу. Про Дмитра повідомлять в радянське посольство, сповістять японські газети, журналісти приставатимуть з допитом, чому ви це вчинили, ви на щось велике зважуєтесь? І не бачити більше після цього ніякої закордонної поїздки…»
У всьому він «совок». Усе йому до вподоби в Японії, але на догоду органам знімає «виворіт капіталістичної дійсності». Він не здатен на вчинок – за свої погляди й переконання (яких взагалі немає) не піде етапом, як Стус і Чорновіл, не напише свого Торквемаду, як Павличко. Не вдарить кулаком по столу, наполягаючи на своєму, а буде плисти за течією, заглядаючи в чарчину, гірко оплакуючи своє нікчемне життя…
Чому він, красень від природи, чия посмішка «не одній дівчині … затуманювала світ в його студентські роки», на якого й дотепер задивляються жінки, романтик у душі, згодився на принизливе існування? Через кохання до дружини? Мабуть, що ні, інакше не впала б в око миловидна японка. Через дітей? Можливо, але не факт – їм, дітям, в оповіді місця взагалі не знайшлося.
Тоді чому? Кар’єра, матеріальне благополуччя – ось ключик від потаємних дверцят його душі, ось вони, основні чинники! Бо Дмитро розумів: усе, що він має (нібито має!), прийшло до нього завдяки дружині, такій собі чеховській «Анні на шиї».
Чому так сталося?
Мати вибивалася із сил, даючи йому «освіту», аби синочок не бідував, залишившись у селі, аби «вибився в люди». У воєнну й післявоєнну пору, як могла, дбала про матеріальне благополуччя. І синочок став тим, чим став… Підкаблучником.
Каяття прийшло до нього, та надто пізно, коли матері вже не стало.
Приплакав матір: і через тридцять літ вона його не відпускає. Мабуть, і до скону не відпустить, бо за зраду найсвятішого немає прощення.
Повість закінчується повчальним монологом:
«Чуєте? Ідіть до своїх матерів, як вони живі. Ідіть, їдьте, прилітайте, приповзайте немічні. Поки вони живі. Поки зможуть сказати: «Спасибі, сину. Дякую, дочко. Дякую, онучки»».
І все ж таки звучить у повісті оптимістична нота, бо «…у відповідь йому почулося «Ти не голодний, сину?..».
Два есеї «Не кличте! Любові мені не треба…» та «Меч Вінграновського» присвячені спілкуванню автора з Григором Тютюнником і Миколою Вінграновським.
З Григором Тютюнником ще молодого на той час автора звела доля в період тяжких випробувань, які випали великому письменникові. І саме вірш, прочитаний Віктором Погрібним, так вразив Григора Тютюнника.
…Не буде клятв! Не ловлюсь на слові.
Не треба в голосі ноти шукати сумні,
Краще дайте гніву мені,
Дайте гніву мені – для любові!
«Кажеш: «Не кличте! Любові мені не треба… Дайте гніву мені»»? – ці слова з вуст Тютюнника прозвучали при прощанні літераторів.
«І коли десь через місяць-півтора мені потелефонували з Києва про трагедію, я корив себе, що у той зимовий вечір прочитав того вірша», – так підсумовує оповідь автор. Тоді стає зрозумілим, що присвята до цього вірша є ніби спокутою за свій зовсім безневинний вчинок.
У есеї «Меч Вінграновського» Віктор Погрібний розповідає про свої довготривалі стосунки з великим поетом, який одного разу дав потримати меча, щоб молода особа відчула себе справжнім чоловіком, Лицарем, якому не личить здійснювати негідні лицарської честі вчинки. У творі оспівана любов поета до землі, яка надихала його на творчість, згадуються яблука, якими при нагоді автор пригощав Миколу Вінграновського.
«Як я мріяв, щоб Микола Вінграновський побував у моїй Матусівці, з дерева зірвав сам ті джонатани і переможці, власноруч розрізав не корейського, а степового істинного матусівського кавуна!»
…Матусівська садиба Віктора Погрібного мені нагадує дідівську. Хата на дві половини, великий сад, город. Усього тут є потроху, усе налагоджене дбайливими руками господаря. І – диво: тут і дуби, і близько тридцяти лип, і берези, і берест, і гледичії, і, звичайно ж, духмяні акації, і верби, і криниця, і калина, і каштани, і яблуні, яблуні…
Яблука з матусівського саду… Янтарні, соковиті «джонатани», які, коли надкусиш, бризкають соком, серединка яких прозора, що так і хочеться вп’ястися в неї зубами, а оболонка – яскраво-червона, ніби розпашілі щоки дівчини, якими ніколи не намилуєшся; «ренети Симиренка», кислі восени й розсипчасто-солодкі взимку, зелені, з жовтуватими боками, які лежать аж до весни. І знімають їх, коли вже опадає листя.
Віктор Олексійович щедро частує яблуками зі свого саду… Я не рву яблука, а піднімаю здолу – нехай господареві залишаться ті, що на гілках, – на щастя, йому є кого ними частувати.
2014 рік.
