Побачив світ 77-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного

  • 10 вер. 2023 08:54
  • 564
    • Стаття Побачив світ 77-ий випуск «Стежини», часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного Ранкове місто. Кропивницький

    СТЕЖИНА №77

    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

    ім. Віктора Погрібного

    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

    Текст підготував Олександр Архангельський

     

    Маленькі оповіданнячка

    Олександр Антоненко

    9 вересня день українського борщу

    Довідка про слово, «борщ» і мої розмисли про страву «борщ».

    Усі знають, що треба для того, що зварити борщ. Але ж допоки Колумб не поплив на захід, щоб по-хитрому потрапити в Індію, і випадково не натрапив на Америку, то в Европі не було ні картоплі, ні соняшникової олії, а ні томатів! А по-справжньому їсти борщ як же без перцю?! А він також з Америки...

    А борщ був! Був борщ відколи й ми, слов'яни-русичі-українці, з'явилися на світ Божий на цій землі. Бо були в наших предків вогонь, котел, вода, м'ясо, капуста і буряк. О! Дійшов до головного! Усе просто, старослов'янською мовою «буряк» – «б'рщ». Отакої… «б'рщ», чи «бирщ». Якось так, бо мова тоді ще не була такою солов'їною, милозвучною, як тепер.

    Та й вона добру назву дала такій добрій страві!

    Вслухайтесь у це просто смачне слово БОРЩ!

    Огород

    А прочитаєш ззаду наперед – «дорого».

    Ага! Посадковий матеріал, наче із золота відлитий...

    Що зробиш! Душа хоче на море, на рибалку, а ноги, за весняною звичкою, ідуть на город. А руки! Ті руки мозгів не слухають – за тренажери хапаються: за граблі, лопати, сапи.

    А город – то є город... Наче якесь наврочене зачароване місце. Під яким би ти знаком Зодіака не народився, а на городі стаєш Раком! І вже знаєш, що так буде, а йдеш і стаєш!

    А що для жінки город? Та це ж найкращий полюбовник! І пози різні, і сім потів зійде, і, головне, справжнього після нього не хочеться!

    Ой! Забалакався я тут з вами, а треба бігти!

    Куди, куди? На город!

    Ніна Даниленко

    Чат у месенджері

    – Привіт, як випускний?

    – Нормально, а в тебе?

    – Та жах, через оцю шведську холодригу мого плаття не було видно під пальтом! А Настя була в отому рожевому зі шлейфом, що в Інсті вихвалялася?

    – Насті не було. А якби й прийшла, то в чорному…

    – А... А ти не забув свою обіцянку – після випускного сказати мені найважливіші слова?

    – Не забув. Скажу. «Увага, відбій повітряної тривоги».

    Ольга Полевіна

    Хто що вміє

    Біля гнилого яблука в саду зібралася компанія друзів-комах. Почали вихвалятися здібностями.

    – Я найкрасивіша, – сказала оса.

    – Я найсильніший, – додав джміль.

    – Від мене не одсахнешся, – засміявся комар.

    – Я можу їсти все, – похвалилася муха.

    – А я вмію світитися вночі, – прошепотів Світлячок…

    Пісня

    Водій у маршрутці гучно врубив радіо. Лунала пісня – мелодійна, ритмічна, запальна. Пасажири почали підспівувати.

    – Це ж треба так написати! – сказав товстий дядько.

    – Мабуть, цей композитор гроші гребе! Я її чув уже багато разів, – вигукнув шикарно одягнений чоловічок.

    – Мабуть, відомий… Живе десь у столиці, – висловила думку огрядна пані.

    – Це так! Напишеш вдалу пісеньку – і весь світ навколо тебе крутиться, дівчатка підтанцьовують. Живуть же шоумени! Нам би так! – додала гарна тітка у квітчастій сукні.

    Усі погодилися, посміхаючись.

    Тільки худий чоловік із втомленим обличчям нічого не проказав.

    То була його пісня.

    Олександр Архангельський

    Побачення

    «Невже мені поталанило за стільки років чекання? – подумав він. – Невже це можливо?».

    Вони жили по сусідству, і він з дитинства задивлявся на неї, мріяв, як одного разу візьме її за руку, обережно обійме і торкнеться її вуст…

    Того вечора він не міг дочекатися призначеної години. Він прийшов раніше і, ховаючи за спиною щойно зірвану квітку, із нетерпінням чекав на неї. Нарешті вона прийшла – і вони безцільно побрели темними вулицями, розмовляючи про щось несуттєве.

    Коли настав час прощання, він таки насмілився обійняти її. Вона, раптом блиснувши на нього хижим поглядом, важко задихала, вигнулася дугою, упилася губами в його губи й пристрасно припала до нього всім тілом.

    До цього він не знав жінок, тож сторопів від несподіванки – і відчув не спалах жаги, а відразу від її вуст. Вони були сухими, пружними, владними, жадібними. Він відчув у роті присмак її слини – і його ледь не знудило.

    Ледве вирвавшись із її цупких обіймів, щось пробурмотівши на прощання, він прожогом кинувся темною вулицею.

    «Любов пройшла – зів’яли помідори», – крутилася в голові дурна приказка…

    …Наступного року він одружився з тією, чиї пухкі вуста були, як мед, а тіло податливе, таке, що м’яко обвивало його.

    Тетяна Микитась

    12 хвилин чекання

    Вступне слово

    Я хочу написати роман. Це буде найкоротша розповідь-сага про життя кожного з нас – від першого до останнього подиху. Він складатиметься з прологу й епілогу, міститиме в собі три повноцінні частини. І все це практично без моєї участі. Я зроблю чернетку, намітки до розповіді про людей, події, час. А між цими рядками кожен читач у тихі весняні чи зимові безсонні ночі, заповнені пахощами першої зелені, піснями солов’їв чи завиванням лютневого сніговію, плестиме нитку свого життя так, як йому заманеться. Не гіршою вийде така розповідь і літньої короткої ночі, коли повен місяць своїм промінням вимостить золоту доріжку в тихій заводі ласкавої річки. І ніхто не перешкодить і не завадить кожному з нас снувати свої думки-розповіді восени, коли через відчинене вікно в кімнату разом з легким туманом запливатимуть пахощі стиглих яблук…

    Пролог

    Усе навколо нас і у Всесвіті створено Всевишнім. Творцеві нікуди було поспішати, нікому було й допомагати Йому. Тож Він не знав, мабуть, відчуття чекання. Перед ним і позаду нього була вічність. Зате Він був Сам Любов і творив усе суще з натхненням і любов’ю. А те, що людину Він створив «по образу і подобію своєму», то й це прекрасне відчуття вселив у серце свого дітища, думаючи при цьому: «Любіть і творіть на Землі, у домі своєму, у душі своїй вічне і прекрасне. Але ж ви лише люди, усе зразу не зможете зробити, до того ж – за сім днів. Тож дарую вам відчуття чекання. Мрійте, сподівайтеся, чекайте. Тоді результат вашої праці буде для вас ціннішим і солодшим…».

    З того часу разом із людиною народжується і її здатність чекати. Вдихнувши перший раз повітря, ми чекаємо дотику теплої маминої руки, чекаємо на звуки її ніжного голосу, чекаємо ковтка маминого молока. Потім чекаємо, коли дужі татові руки піднімуть нас аж до синього неба. А з приходом юності чекання чогось незвичайного заповнює все наше єство. Те чекання ми не можемо оформити в якусь зв’язну думку. Просто хочеться на невидимих крилах піднятися до зірок, на кожну пір’їнку покласти сяючі діаманти-іскорки і обсипати ними одну-єдину людину, у якої сині-сині очі, як бездонні озера… То очікування кохання…

    Частина перша (найдовша)

    З плином часу людина зробила багато відкриттів, набула великого досвіду, дійшла до багатьох висновків. Одна з таких істин говорить, що найважчою справою є чекати й доганяти. Навіть, якщо знаєш, чого чекати й кого доганяти. Хто цього не перевірив на собі? Ось і зараз я чекаю приходу сну, та він не йде. І в моїй пам’яті зринає ранок червневого дня. Мені його навіть пригадувати не доводиться. Той ранок назавжди перед моїм зором. Його нічим не стерти з матриці пам’яті.

    Я на вокзалі. Ні хмаринки. Нестерпна духота серед цегляних будівель і асфальту. Потяг прибуває за 7 хвилин по 9-й.

    Ще цілих 12 хвилин нескінченного чекання. Чому між тим далеким північним і цим південним містом не ходять експреси?

    О! Стрілка годинника над входом до вокзалу таки зробила один стрибок!

    Залишається ще 11 хвилин.

    Чому на цьому шляху так багато чужих мені вокзалів, полустанків? Чому стрілки вокзального електричного годинника і мого мініатюрного механічного на лівій руці знову ніби приклеєні до однієї й тієї ж позначки на циферблатах? Я не витримаю цього чекання! У думках підганяю потяг, пропускаю зупинки…

    Швидше, швидше!..

    Ще 10 хвилин. Ні, я не плакатиму, я не затьмарю сльозами цю довгоочікувану зустріч. Ми так довго йшли до неї…

    Через 9 хвилин провідник відчиняє вихід з вагона. Я вже чітко уявляю твою постать на фоні вагонних дверей.

    Ще 8 хвилин – і ти зійдеш на перон. Які ж безкінечні ці хвилини! Чи то годинник зупинився?

    Ще 7 хвилин до кола твоїх рук. Вони ніколи не розімкнуться на моїх плечах!

    Ще 6 хвилин – і я потону в синіх озерах твоїх очей. Таких немає більше ні в кого!

    Ще 5 хвилин до твоєї ніжної усмішки. Вона належатиме тільки мені…

    Ще 4 хвилини – і я припаду до твоїх грудей…

    Ще 3 хвилини – і я відчую прискорене биття твого серця…

    Ще 2 хвилини – і я відчую твій подих…

    Ще така безкінечна одна-єдина хвилина до твоїх уст…

    Мить і… Твої міцні обійми на моїх плечах, цілунок трепетних губ на моїх устах… Я, мабуть, таки втонула у твоїх коханих очах…

    – Люба моя! Чому ти плачеш?

    – Не знаю...

    Твої губи стирають з моїх щік ручаї сліз. З цієї миті ми навіки, назавжди разом. І я забуваю, якими нестерпно довгими були хвилини чекання…

    Частина друга (найкоротша)

    Відтепер ми чекали дива, ми створювали свою казку. Вона була щомиті з нами і в нас самих. Наш дім був нашою фортецею, крізь вікна якої в кімнати заходила літня веселка, п’ючи разом з нами з кришталевого келиха нектар кохання. Сонце дарувало нам промені солодкого щастя. Білими ночами ми плавали на легких хмарах мрій у невідомі краї. Ми були щасливі, бо моє і твоє «Я» розчинилося в нашому «Ми». Але…

    Чому таке коротке життя? Ми не встигли порахувати всі зорі на Чумацькому Шляху. Ми не встигли побувати серед усіх сузір’їв. Ми не встигли допливти синіми морями до невідомого берега в сріблястому човнику місяця-молодика. Ми не встигли…

    …Цю частину свого роману я перечитую ось уже другий десяток років. Я заповнюю її подіями, радісними й сумними спогадами, знайомими обличчями, рідними голосами. Це розрада мого теперішнього життя, адже це все зі мною назавжди. Спробуй і ти, читачу, пройтися своїми минулими стежками зі своїми друзями, рідними, знайомими. Проведи через прожиті тобою роки всі покоління свого роду. Це буде тільки твоя частина твого роману. Пиши його для себе! Хай щастить тобі довгими безсонними ночами…

    Частина третя (чорна)

    Не всі романи мають «heppy end». Часом, поки допишеш якусь розповідь, вона сама по собі перетворюється на трагедію.

    Я не чекала на розлуку.

    Мені на думку не спадало, що за 12 хвилин світ навколо втратить кольори.

    Я не усвідомлювала, що за 11 хвилин земля хитнеться під ногами.

    Я не знала, що через 10 хвилин назавжди розімкнеться коло твоїх рук.

    Я не сподівалася, що за 9 хвилин не стане твоєї усмішки.

    Я не гадала, що через 8 хвилин востаннє припаду до твоїх грудей.

    Я не думала, що через 7 хвилин більше ніколи не відчую твого тепла.

    Мені й на думку не спадало, що лише через 6 хвилин не побачу голубих озер твоїх очей.

    Усього через 5 хвилин ти вже ніколи не назвеш мене своєю.

    За 4 хвилини я не відчую твого подиху…

    За 3 хвилини мої уста вже ніколи не відчують дотику твоїх губ…

    За 2 хвилини я не чутиму биття твого люблячого серця…

    За хвилину прийде вічна розлука…

    Любий мій! Я вдячна тобі за роки щастя…

    Епілог

    Як я вижила? Не знаю…

    Із цієї миті почалося безкінечне чекання зустрічі з тобою в безмежній вічності…