Побачив світ черговий випуск часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

 

 

 

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

 

ім. Віктора Погрібного

 

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

 

Тексти підготував Олександр Архангельський

 

 

ЛЮДМИЛА ЮФЕРОВА

 

 

 

Іду по полю… Визирає ніч

 

З-за сірих візерунків лісосмуги.

 

Зірки летять від місяця опріч,

 

Викрешують високовольтні дуги.

 

Здається, зовсім поруч диха Бог,

 

Тремтить земля, від снігу прохолола.

 

Та тут не чутно вереску тривог,

 

Снаряди ще не виорали поле.

 

Тут, над ріллею, не витає смерть,

 

Війну пильнує космос щодобово.

 

Думками упираюся у твердь

 

Високого надземного покрову.

 

Темніють вежі хмарових фортець,

 

Там у ворота вітер дужий грима…

 

А я вже йду по небу навпростець,

 

Зірки перебираючи очима.

 

 

 

Задмухав місяць у селі вогні,

 

Пішли проблеми аж за небокраї,

 

Та копошиться біль у кожнім сні –

 

Війна дев’ятий рік не засинає.

 

Дріма село, засмучене село,

 

На річці тіні ходять над водою…

 

Учора горе звісткою прийшло:

 

Земляк дев’ятий не вернувся з бою…

 

Усілось горе в Ганни на поріг.

 

Яке страшне війна збирає мито!

 

Згорбатів ясен і закляк горіх…

 

Як їй тепер удвох із горем жити?

 

Дев’ятий двір в Андріївці змарнів,

 

Дев’ята мати носить чорне плаття…

 

Клянуть селяни і війну, й панів –

 

Які ж потужні ті людські прокляття!

 

 

На згарища лелека прилетів…

 

Здивовано безлюддя й тишу слухає…

 

За тридцять довгих березневих днів

 

Село скінчилось пусткою й розрухою.

 

Від хат селянських – цегла і сміття,

 

Дахи розбиті сковані риданнями,

 

Чужинські гради випили життя,

 

Облизуючись кров’ю і стражданнями.

 

Стою й дивлюсь на вулицю німу,

 

Думки, лелека і болючі спомини…

 

А я шукаю колесо йому,

 

Здається, ми давно були знайомими.

 

Він звідси, знаю, вже не полетить.

 

Два місяці – і буде з лелечатами.

 

Вернемось й ми з воєнних страховіть,

 

Й поріднимося зі своїми втратами.

 

 

НАЗАРІЙ НАЗАРІВ

 

 

Агонія імперії тривала сто років розпачу

 

і мільйони життів недолі

 

застрелена бабця

 

приїжджала у сни солдатів на велосипеді

 

просила води і хліба

 

для онуків що вмерли під завалами

 

кожного дня нова археологія

 

можна прокинутися у гекатомбі

 

і чекати розкопок

 

вічно

 

цвинтарі виростають

 

як геолополітичні поклади страждання

 

і байдужості світу

 

і де той світ де найстрашніше

 

це зламані ребра у відділку

 

а тепер кожен пагорб

 

потенційно стає Голгофою

 

кожна кімната катівнею

 

а кожен звук сиреною

 

холодні і вогкі обійми смерті

 

німіють руки й холонуть ноги

 

її отрута спиняє серце

 

смерте давно ти не бувала

 

такою привітною

 

впустіть до мене дітей

 

ти говориш світові

 

і вони їх до тебе впускають

 

згідно з законами статистики

 

це міг би бути я чи ти

 

а згідно з законами пропаганди

 

нас узагалі не мало би бути

 

ми мали би злитися

 

покірні беззбройні і без’язикі

 

з байдужою поверхнею світу

 

увійти до складу власного ґрунту

 

щоб іще краще нагодувати

 

байдужих безсторонніх

 

і тих хто поза конфліктом і совістю

 

і кожна ніч це ніч незалежності

 

небо вибухає феєрверками фосфорних бомб

 

вони красивіші

 

ніж будь-яка виважена позиція

 

бо це вогонь який не загасиш водою

 

лють яку не загасиш полум’ям

 

бо вороги люті численні і немічні

 

а ми ніяк не хочемо зникнути

 

найгуманніше було б одразу

 

запропонувати нам усім евтаназію

 

але 40 мільйонів доз

 

це економічно не вигідно

 

вода закипає і горить полум’я

 

сокиру приставлено до самого кореня

 

камінь вилітає із пращі Давида

 

в самісіньке око

 

Левіафана

 

 

ОЛЕНА ТРИБУЦЬКА

 

 

 

Вторгнення. Корінь слова – торг. Краще й не скажеш. Велике Торжище, де капітали Смерті ростуть, мов гриби після дощу. На цьому ярмарку продають людську крівцю – життєдайну живицю, що продається за ціною дешевого бухла в придорожній наливайці. Утім, і покупців, і продавців влаштовує цілком означена ціна.

 

У центрі Торжища стоїть Чорний Чоловік, якому лихоємці, казнокради і просто різна сволота видають вексельні зобов’язання. Чорний Чоловік  ввічливо знімає капелюха перед кожним із цих покидьків і з посмішкою Фавна приймає векселі. О, вони обов′язково будуть оплачені, ці зобов’язання, адже свого часу, ще перед  відкриттям Торжища, Чорний Чоловік дав цим пройдисвітам гроші та владу, за що натомість отримає гектотонни вбитого Таланту, понівеченого Кохання, недожитого Життя.

 

Ще на Торжищі є намет, де торгують Батьківщиною і Друзями. До того намету Чорний Чоловік заходити гидує. Плату за місце беруть його помічники – неохайні істоти з хвостами й копитами.

 

Торжище вирує й гоготить, волає й божеволіє, капшуки роздуваються від непомірних баришів...

 

Але раптово небеса розверзаються – і з неба летить сяюча громовиця, схожа на меч. У торгуючих і купуючих панів та пані мало часу – вони в паніці складають крам, ховають гроші в засмальцьовані кармани і зникають, поки Меч-блискавка не розсік навпіл брудної, запльованої площі Торжища. Першими з Торгу підуть продавці крові. Останнім його покине Чорний Чоловік, закривши браму на грубий, важкий замок. Після цього Торжище застугонить, спалахне багряним вогнем і зникне, залишивши по собі купу сірого попелу.

 

Чорний Чоловік востаннє торкнеться довгими тонкими пальцями крис свого капелюха, скривить тонкогубого рота, моторошно засміється, оскаливши страшну звірину пащу, і розчиниться у важкому повітрі, яке довго ще смердітиме їдко-солодкавим димом колишнього Торжища.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРУК

 

 

Реальна історія з happy end-ом, або сорок дві пекельні доби розпачу й надії

 

Досвіток 24 лютого 2022 року. Буча.

 

Майк розплющив очі й прислухався… Якась внутрішня тривога дрібними мурахами пробігла попід шкірою, не залишивши жодного шансу знову заснути. Він ще деякий час полежав нерухомо, смачно позіхнув і згорнувся калачиком. Але сон все одно не приходив. Натомість інтуїція, яка ще ніколи його не підводила, наполегливо не давала спокою, неприємно стискаючи груди відчуттям страху перед невідомим.

 

«Що відбувається?» – подумав Майк і, про всяк випадок, вирішив перевірити, чи все в його помешканні гаразд.

 

Насамперед він, обережно ступаючи, щоб нікого не розбудити, зайшов до кімнати, де тихо й розмірено сопіли носиками маленький Ярославчик, якому нещодавно виповнилося чотири рочки, і, трохи старша від нього сестричка Аліса. Майк обожнював цих дітей! Це були наймиліші діти, яких він бачив у своєму житті!

 

Поруч із дитячою знаходилась спальня батьків – Марини і Сергія. Там теж було все спокійно, вони міцно спали.

 

Майк пройшов вузьким коридором до кухні. Напився води і, розуміючи, що про солодкий вранішній сон годі й думати, почвалав до свого улюбленого крісла, яке стояло в сусідній кімнаті біля самісінького вікна. Ця локація найбільше підходила для спостереження за дивовижною трансформацією великих і маленьких хмар і хмаринок, що з рання до смеркання пливли собі поволі над містом. Тим паче, що робити це було не важко, адже їхня квартира знаходилась на сьомому поверсі багатоповерхівки, а це ого як високо! Іноді Майку здавалося: ось вони, хмари-велетні, зовсім поруч, після довгих мандрів вмощуються відпочити на дахах сусідніх будинків. У вихідні, коли дорослі й малеча їхали провідати своїх рідних, а Майк залишався вдома, він годинами міг «зависати» біля вікна, досхочу милуючись цим чарівним дійством.

 

Звісно, на самоті Майк сумував, особливо за дітьми, та все ж мужньо витримував розлуку впродовж кількох діб. Він готовий був чекати й довше, аби лишень його не брали із собою. Ті поїздки на авто були для нього справжньою мукою, а в чужому будинку взагалі не спалося. У підсумку: після отриманого стресу в гостях і в дорозі він, навіть повернувшись у рідні пенати, ще кілька днів відмовлявся від їжі і, не знаходячи собі місця, як привид бродив квартирою.

 

І от якось після чергової поїздки до батьків у Чемерпіль, мама Марина заявила: «Усе, досить знущатися над бідним Майком! Він вже достатньо дорослий і, я впевнена, спроможний подбати про себе кілька днів! Просто будемо залишати для нього вдосталь їжі, води і його улюблених смаколиків».

 

Мамин вердикт був прийнятий одноголосно, і в Майка почалося нове спокійне життя, сповнене приємних очікувань і радощів від зустрічей.

 

Так було до 24 лютого 2022 року…

 

Сьогодні Майк дивився в порожнечу ночі і ніяк не міг збагнути, що не так? Здавалося, похмуре небо неприязно чекало світанку, який от-от мав зажевріти.

 

Раптом стугоніння гвинтокрилів розкололо передранішню тишу. Вони, мов зграя чорних круків, сунули темним небом. За кілька хвилин над містом завила повітряна тривога. Серія потужних вибухів стрясла будинок, і тієї ж миті кривавою загравою запалав горизонт.

 

– Сергію, що це? – почув ошелешений Майк схвильований голос Марини.

 

– Горить аеропорт «Антонова», – коротко відповів їй завжди стриманий Сергій. – Думаю, заради безпеки дітей нам усім варто негайно спуститися в укриття.

 

І вже там, у холодному підвалі бомбосховища, вони почули жахливу новину: «росія, без оголошення війни, вторглась на територію України». Мозок відмовлявся в таке вірити, а здоровий глузд не знаходив цьому пояснення. Але страшна реальність доводила правдивість цих слів.

 

Лише надвечір, коли земля перестала здригатися від важких бомбардувань і стихло виття сирен, стомлені й нажахані люди почали неквапом розходитися по домівках.

 

Ще в укритті Сергій прийняв рішення – вивезти сім’ю в безпечніше місце. Таким місцем він вважав село, де жили батьки його дружини. Майка вирішили з собою не брати, адже це всього на кілька днів. А якщо й трохи довше, то Сергій залишить Марину з дітьми у Чемерполі, а сам повернеться додому, бо йому з понеділка на роботу. От і будуть вони вдвох із Майком господарювати і чекати, коли наші ЗСУ вишпурять клятих рашистів за їхній «парєбрік».

 

Та не так сталося, як гадалося…

 

Повернутися в рідне місто Сергій зміг лише через сорок два дні, коли влада країни офіційно дозволила це зробити.

 

Дорогою додому він бачив жахливі наслідки цієї безглуздої, ніким і нічим не виправданої війни: зруйновані міста, спалені поля і села, понівечені дерева, дороги, автомобілі… Вулицями блукали безпритульні голодні тварини, які ще зовсім недавно були домашніми улюбленцями.

 

Серце і скроні розтинав гострий біль, а душа кричала: «Ніколи не забудемо і нізащо не пробачимо!».

 

А ось і Буча – сплюндрована, закатована, понівечена і спустошена… Але незламна і нескорена, як і вся Україна!

 

Сергій зупинив своє авто, аби хоч трохи вгамувати емоції і заспокоїтись. Адже попереду на нього чекало найважче і найболючіше...

 

Далі все було, як у тумані… Їхав до болю знайомими вулицями і не впізнавав їх – розбиті вітрини розграбованих магазинів, вибиті ударними хвилями вікна і двері будинків, посічені уламками снарядів і прошиті автоматними чергами громадські зупинки… Усе побачене швидше нагадувало фільм жахів, ніж місто, у якому він ще зовсім недавно був щасливим.

 

Сергій заїхав у двір будинку і припаркував авто неподалік від свого під’їзду. Неспішно вийшов з машини і уважно, як лікар хворого, оглянув будівлю. Про себе відмітив, що, на щастя, його рідний дім особливих пошкоджень не зазнав. Він рушив до дверей під’їзду. Долати сходи до сьомого поверху давалось не легко, і він знав чому… Здавалося, що зараз увесь сум світу лежить на його плечах. Ну от і двері його квартири. Сергій сперся на одвірок, відтягуючи момент, коли доведеться таки ввійти в помешкання. Нарешті клацнув замок, двері відчинились, а Сергій все стояв і стояв на порозі, не в змозі зробити перший крок.

 

Раптом на іншому кінці коридору з’явилась ледь помітна тінь кота, а за нею непевною ходою і сам кіт.

 

– Майку! Ма-а-а-а-йку, ріднесенький! Ти живий! – закричав Сергій і кинувся до свого улюбленця. Скупі чоловічі сльози радості покотились щоками.

 

Майк, напевно, теж плакав, тільки в нього сліз вже не було – він їх усі виплакав за сорок дві доби блокади.

 

– Зараз… Зараз… – метушився Сергій. Він боявся спізнитися. – Я тобі зараз водички дам… Ось… Попий трохи… І їсти дам… Пізніше… Відразу не можна… Пий, Майку, пий… Тепер усе буде добре!

 

За деякий час Майк трохи прийшов до тями і з задоволенням з’їв те, що поклав перед ним Сергій.

 

– Який ти молодець! Справжній скаут! Познаходив усе їстівне, навіть «Рафаелло» схрумав!

 

Сергій обережно взяв Майка на руки, підхопив наповнену деякими речами валізу і помчав до машини.

 

Цього разу Майк добре переніс дорогу – майже увесь час спав.

 

У селі його зустрічали як героя! Ще б пак – він КІТ (!), який сорок дві доби (!) був замкнений у квартирі – і вижив!

 

Майк слухав усі ці балачки і думав: «А хіба могло бути інакше? Я ж УКРАЇНСЬКИЙ кіт, а не якийсь там «кот»! Тож перестаньте дивуватися і прийміть це як беззаперечний факт!».

 

Український кіт Майк ще не один місяць разом з усією сім’єю прожив у селі серед розкішної природи. Він окріп і швидко набрав вагу. Їв тепер не лише улюблений корм, а й усе, що пропонували. А те, що не пропонували… уже й сам міг поцупити! Так, треба визнати, що скромним інтелігентом він бути перестав… Але романтиком залишився!

 

Думаю, читачеві буде цікаво дізнатись, що Майк уже повернувся в рідну Бучу і його більше не залишають вдома самого. Він залюбки подорожує разом зі своєю сім’єю, зі своїми найдорожчими Яриком, Алісою, мамою Мариною і татом Сергієм.