У Кропивницькому побачив світ свіжий випуск часопису літоб'єднання "Степ"

СТЕЖИНА №64

Ніна Даниленко

Розділ 1

Застиглі стосунки. Саме це було в Богдани з Родіоном – якщо вірити психологам. Вони застерігають: тільки дружба та ділове співробітництво можуть необмежений час триматися на одному рівні. Коли ж у людей інтим і доволі довго, то взаємини неминуче покотяться або врізнобіч, або до руки й серця – далі вже як буде. А подруга прямолінійно заявляла: Богдані бракує тільки рішучості (що означало нахабства) та наклеєних вій замість її сіреньких щетинок, щоб «випхати ту фуру з ковбані» й досягти омріяної мети, тобто заміжжя.

Заміжжя?..

Він. Завідувач відділу в мерії. Син власників найбільшого в місті фітнес-центру з трьома басейнами. Альпініст. Натренувався в ярах і вже побував у Високих Татрах, Доломітових Альпах та горах у Іспанії… ніяк не могла запам’ятати їх назви. У Гімалаї збирається.

Вона. Донька заробітчанки в Італії та втретє після її мами жонатого батька. Тулиться в баби з дідом на околиці. Диплом – кулінарний ліцей. Її посада – адміністратор піцерії – тільки звучить поважно. Насправді ж доводиться іноді й овочі шинкувати, і брудний посуд забирати зі столів, і туалети мити.

Кафе її якраз навпроти мерії. Родіон із колегами постійно там обідав. Якби одного разу Богдана не принесла їхній компанії велике корито свіжої лазаньї замість поданого офіціантом маленького з павуком, то вони б і не познайомилися.

Спати час від часу в одному ліжку, пливти по небу в одному кошику чортового колеса і розсікати морський ультрамарин на одному глісері соціальна нерівність не заважає. А от за дружину мішень для своїх ласкавих, але тривожно частих кпинів: «Кошенятко, так говорити не слід, це слово недоречне в даному контексті» Родіон не візьме. Вона до пари хіба що пиякуватому електрику або кур’єрові, що велосипедом розвозить клієнтам їжу на замовлення.

Це Богдана так сама собі постановила. Раділа кожному дню, який минав без пінявих збриж на тому гладенькому плесі між нею й Родіоном. Аби тільки завтра все було так, як і сьогодні. Рівновага. Спокій. Мир. Як учили по географії в розділі «Клімат» – повний штиль. Значення цього слова вона розуміла правильно.

Як і слова «шторм», що налетів нізвідки…

…Вони забрели в недавно розчищений прибережний лісопарк. Дикі груші та алича оповивали алеї медовим духом достигаючих плодів. Вітерець пустотливо ворушив білі парасольки деревію. Степами та левадами пахли копички скошених трав. Світ здавався досконало влаштованим і доброзичливим.

– Приляж на отой стіжок, я тебе познімаю. Вигни талію… ліву руку за голову, праве стегно вперед. Зафіксуйся в позі дріади. Це така лісова німфа, тобто казкова істота. Ой, Дано, усмішка в тебе якась перекривлена, а в дріади вона мусить бути загадковою. Хвилиночку, я візьму інший телефон, бо цей розряджається…

Він заціпенів із асунутою в сумку рукою. Вона тільки й бачила, що його лікоть, тремтячу осикову гілку і плямочку ріки вдалині. Весь інший світ затулила смердюча паща з нерівними, заліпленими слизькою жовтою масою іклами. Собака розміром із дорослу людину вгрузла лапами в сіно, придушила Богдану гарячим тулубом і втупилася в її очі сизими осклілими баньками.

«Мені мало бути через тиждень 25…».

Докінчити думку не встигла. Пес, зачепивши кігтями щоку, перескочив їй через голову, і вона знову побачила верховіття, сонячний диск, цяточки пташок під хмарками.

І Родіона. Остовпілого, наче манекен.

Перевела очі вбік. Кілька хлопців і дівчат глипали на неї з явною втіхою. Та собака підбігла до них – і одразу двоє в чотири руки схвально поплескали її по спині. Молодець, мовляв, дякуємо за цікаве шоу.

Богдана продовжувала лежати. Їй здавалося, що ледве спробує підвестися, як упаде і більше не встане. Не раз надибувала в оповіданнях-страхалках фразу «спаралізувало від жаху» – напевно, тепер із нею те саме.

Родіон продовжував зображувати статую і ворухнувся лише тоді, коли та компанія нап’яла на пса ремінець. Простяг їй руку:

– Ходімо звідси, з цього зоопарку.

Іти їй було навдивовижу легко. Десь усередині зануртувала досі незнана енергія і повалила паркани звичної обережності в поводженні з Родіоном.

– Ти мене не захистив. Навіть не спробував.

– Я не помітив, звідкіля та потвора взялася, це сталося в секунду!

– Вона могла вчепитися мені в горло. Біля тебе лежала купа хмизу. Там були такі дровиняки, що цю звірюку можна було прибити одним ударом.

– Я… це було несподівано, я не встиг.

– Вона могла пошматувати мені обличчя. А ти навіть не крикнув.

– Я був у шоці, у мене пропав голос…

– Вона могла перекусити мені сонну артерію, а ти…

– Дано, припини мене попрікати! Бачу, ти перелякалася і зараз не час про це казати, бо, не повіриш, але я ж зрозумів, що собака просто хотіла погратися! Може, ти зробила рух, який вона звикла сприймати як сигнал до забав!

– Я не могла знати, яких рухів мені не слід робити, щоб не провокувати цього вовчиська… І ти не міг. У тебе ж, сам казав, ніколи не було собак, і в місті ти від них сахаєшся.

– І ти віриш усьому, що тобі кажуть? Тоді мої співчуття. Я бачив, що тобі нічого не загрожує, а якби втрутився, у собаки міг би змінитися настрій.

– Вона переключилася б з мене на тебе, авжеж?

Богдана не впізнавала себе. Хто це говорить? Ота обережна дівчина, яка сім разів прокручувала в голові кожне слово, перш ніж вимовити? Аби воно, борони боже, не роздратувало Родіона чи не розтягло його фігурно окреслені вуста в поблажливу посмішечку?

Так, це вона. Якби поряд були оті всезнаючі психологи, то пояснили б: для Богдани пес став тригером прориву назовні хронічної фрустрації. Тобто притлумленої гіркоти і приниження від того, що Родіон користувався нею як зручною й невибагливою партнеркою для сексу – та й усього.

А кожна жінка завжди хоче більшого. Навіть якщо не усвідомлює цього. Хоче від чоловіка захисту. Так працює зачатий у древніх печерах безсмертний інстинкт.

– Ти й після всього навіть не підійшов до тих покидьків та не нагадав їм, що за напад на людину… як там? Передбачена відповідальність. Ти ж так упевнено говориш ці слова з трибун і на телекамери.

– Слухай, Богдано, залиш цей тон для ложкомийок у твоєму заяложеному генделику. Ти бачила, якої марки в них машина? Знаєш, скільки коштує? А морди їхні бачила? І про вартість отого псюри ти поняття не маєш. Якби я на нього хоча б замахнувся, той кодляк причепився б, що я перелякав тварину цінної породи, і наслідком став невиліковний собачий енурез. Мені б виставили прайс на таке бабло, що за нього можна десяток подібних собак купити. А виховувати цих вмазаних відморозків – марна справа, то тільки зайвий скандал.

Скандал можливому заступникові мера був категорично протипоказаний. Бо міг підгризти, спалити чи як там правильно… підмочити його репутацію.

– Це все, – журливо промовила вона, спостерігаючи за жовтим листком, що приречено готувався бути підхопленим блискотливою течією. – Це все. Літу кінець. І взагалі – усе…

Розділ 2

Від спогадів про Родіона попервах млоїло під серцем. Іноді з вікна бачила, як він опівдні прямував кудись обідати з тими ж колегами, з якими раніше ходив до них. Очевидно, кар’єрні шанси в нього високі, раз співробітники заради нього змінили зручну точку.

Родіон ніколи не дзвонив. Навіть чемного смайлика на новий рік не прислав – а це зробили навіть люди, які, як гадала Богдана, давно її забули.

…Ці ж люди, а ще й інші, кого вона роками не згадувала, озвалися до неї майже одночасно з ревищем літаків та вибухами того моторошного лютневого ранку. А від Родіона – ні слова. Занімів у Вайбері. Телефон його був поза зоною.

І раптом вони майже зіштовхнулися при спуску в укриття.

Спробував відсторонитися, коли Богдана смикнула за капюшон. Тоді схопила його за руки і розвернула до себе:

– Побудь, будь ласка, трохи зі мною. Мені страшно.

Вона попрохала б про це будь-кого зі знайомих, якби вони опинилися поруч.

– Страшно, що влучить? А ти що, зібралася жити вічно?

– Ти схуд. І волосся відросло…

– То ненадовго. Тепер, знаєш, настав сезон стригтися під нуль. А себе ти бачила? Зігнулася, наче столітня бабця, не помічала?

– Може бути. Ми під час тривоги сидимо скарлючені в погребі чи тісній комірчині. Плечі й спина постійно болять… Як ти?

– Отак, як бачиш. Ще живий. Не допитуйся, що робитиму далі, на все буде відповідь – не знаю! Ніхто не знає, що буде через мить, – він забігав тремтячими пальцями по дисплею телефону.

– І я не знаю, що робити. – Вона похопилася, що заговорила з ним так довірливо, як у далекому довоєнному житті, однак продовжила. – Уявляєш, Родику, мама не була вдома два роки і захотіла , щоб я поїхала до неї. Якраз перед війною купила мені квитки. Проплачені туди-назад із Братіслави до Венеції. Мама б там зустріла, щоб я сама не теліпалася до неї через усю країну. Треба їхати через дванадцять днів, але як?

– Мовчки. Доберешся до кордону, поки ще якісь поїзди курсують, а в Італії оформишся як біженка – і горя не знатимеш. На підробітки легко влаштуєшся. Щоб пекти круассани чи що там у них – брускетти? – знання мови не обов’язкове.

– Я не хочу! Уявляєш, я так міряла про цю подорож! А тепер бачити не зможу їх там у Європі – вдоволених і безтурботних! У них мир. Весна. Квіти. Сезони моди в Мілані! А ми тут… у нас… А своїх як покину самих?

– Мати що каже?

– Каже їхати. Як тут… стане геть погано, то бабу й діда вивезе мій дядько. Він інвалід, його випустять.

– Ну, то тим більше. О, нарешті відбій, мені час іти, бувай, побачимось!

Ніколи й ні в кого це недбале слівце не означало справжнього бажання зустрітися знову – радше навпаки. Проте з Родіоном вони побачилися вже через два дні. Сам покликав.

– Троє моїх друзів мають їхати ближче до словацького кордону. Переміщують туди бізнес. Сонячні панелі. Їхню велику станцію пошкодило осколками після влучання в… ну, ти знаєш. Я допоможу їм облаштуватися. Можемо тебе підвезти.

– А ви… вас нікуди не забирають?

– Повістки нас усюди знайдуть, за це не хвилюйся. Ну, звісно, хлопцям треба на бензин… я домовився, що з тебе вони візьмуть менше…

Довга дорога з незнайомими чоловіками і тепер уже майже чужим Родіоном? Їхатимуть із зупинками, манівцями, бо можливі обстріли, міни, диверсанти… Та хіба одній-однісінькій у забитих потягах буде краще? Там, як їй розказували, біженці навіть у туалетах на одній нозі спали. А як поїзди застрягали на розбитих коліях у лісі чи в степу, то лише в темряві випускали одного-двох людей – набрати на всіх води з калюж… А ще вона читала в соцмережах …

Поїхала з Родіоном

У дорозі він весь час із кимось переписувався і крадькома полохливо позирав на Богдану. Ніби очікував питань, на які не бажав відповідати. Дарма непокоївся. Богдані зовсім не хотілося розмовляти. Вона зіщулилася і подумки, а коли й напівпошепки невміло молилася, щоб нічого не сталося.

Хлопці були похмурі й насторожені. На неї уваги не звертали і майже весь час, коли не були за кермом, спали. А на прикордонні гуртом протисли її крізь юрму і втрамбували в автобус для біженців.

Родіон обіцяв виходити на зв'язок. По можливості. Вони ж працюватимуть у горах, де може зникати сигнал. Притис і поцілував її так, як і колись. Тактильна пам'ять про скороминущу ейфорію їхнього єднання допомогла пережити ту Італію.

Внутрішній стан Богдани продиктував їй ухвалу: насолоджуватися фото, відео і спогадами про поїздку будеш після війни. Зараз вона тут лише заради зустрічі з мамою, яка випросила вихідні в господарів. Це подружжя було приязне, але дратувало Богдану своєю життєрадісністю. Та коли на прощання на додачу до пакунка з гостинцями вони дуетом і без акценту сказали «Слава Україні», Богдана обняла їх і розридалася.

Назад їхала в затемненому вагоні зовсім одна, навіть провідників жодного разу не бачила. Поверталася з відчуттям, схожим на те, з дитинства. Років у шість добиралася з батьками в село до родичів в доісторичному автобусі. Його повсякчас жбурляло на вибоїнах, і Богдана, щоб не звалитися з сидіння, вчепилася в металеве бильце переднього сидіння так міцно, що аж суглоби побіліли. Їй здавалося, що автобус тримається на ходу тільки силою її рук, і ледве вона розтулить пальці, він одразу перекинеться.

Їй здавалося, що поки вона буде вдома, усе довкола якось триматиметься…

…Мама тоді зітхала, коли Богдана завбачливо відходила вбік, щоб ніхто не чув її розмови з Родіоном, і сказала якось: «Цей чоловік не був би тобі опорою в житті».

А коли він перестав телефонувати і зник із соцмереж та месенджерів, мама твердо звеліла:

– Якщо він зараз отам, де кожному необхідно, щоб про нього пам’ятали і чекали, то ти мусиш його підтримати!

Знати б як…

Розділ 3

«Даночко, дорога моя, відгукніться, коли дзвонитиму з цього номера, це від Родіона».

Літери повідомлення застрибали перед очима, а серце знову, як першого воєнного ранку, підскочило під горло і залишилося там калатати так, що удари відлунювали у вухах.

Незнайомий номер. Хтось збирається щось повідомити про Родіона? Чи щось через інших хоче передати він сам? А чому не особисто? Не може? Бо… що сьогодні найвірогідніше? Поранення!.. Контузія!.. Полон!.. І оте «Дорога моя» може бути й підготовкою до наступного «тримайтеся», «він про вас часто згадував», «ви можете ним пишатися»…

Дзвінок.

– Добрий день. Я хочу почути Богдану Ігорівну Вербівську.

Чужий голос. Натужно офіційний. Жіночий. Лікарка? Медсестра? А може, це якась його подруга хоче повідомити, що з ним уже вона, і хай Богдана зникає з ефіру? Написала улесливо, щоб Богдана прийняла дзвінок. Та, видно, забула підготовлену промову, розгубилася і замовкла.

Серце поволі опустилося на своє місце, однак продовжувало тіпатися.

– Богданочко, це Марта Іванівна, мама Родіона.

Ох…

– Боже, де він, як він, з ним усе гаразд?

– О, я відчуваю, як ви переживаєте, значить, мій син у вас не помилився. Він живий і здоровий, заспокойтеся, а нам із вами треба зустрітися негайно, просто негайно, я вас дуже прошу, дорога моя. Де ви зараз? Заїжджала до вас на роботу, охоронець відповів, що кафе поки що не працює, а ви вже повернулися з Катандзаро.

Богдана від Родіона про його рідних не чула майже нічого. А він мамі, виявляється, багато чого про неї розказав.

– Даночко, я знаю, що ви посварилися, але ж потім, слава Богу, помирилися, я була така рада, скажіть, де зручно поговорити.

– Я не можу вийти з дому до вечора, можете приїхати сюди. Записуйте адресу… До нас від центру 115-м до кінцевої, а там пересісти на…

– Спасибі, я на своїй машині, зараз буду!

Зібране у високий хвіст довге бронзове волосся, білі джинси з китицями і синій кейп Марти Іванівни подіяли на Богдану чарівним чином: така чепурна, стильна, ефектна жінка не могла прибути з чимось недобрим!

Марта Іванівна натягнула на модні ботильйони бахіли, навшпиньки, ніби боячися навіть захищеним взуттям забруднити зачовганий лінолеум, пройшла з Богданою крізь кухню і чемно за руку привіталася з дідусем та бабусею.

– О, як смачно пахне ваша випічка. Здається, тут кориця, кардамон і щось іще таке рідкісне… може, шамбала?

– Ні, тільки дрібка ванілі. Прошу сюди. Чаю чи кави?

– Чаю? Кави? Якої кави, про що ви? – поріг Богданиної кімнати переступила вже не вишукана дама, а зовсім інша людина. Зі стиснутими кулаками, розпачливим поглядом і плечима, здійнятими ніби крила птаха, що силкується злетіти. Вона майже впала на диван разом з Богданою і обхопила її зап’ястя долонями:

– Ой, не можу. Не вистачає слів… З Родіоном велике нещастя!

– Що? Ви… ви ж сказали, що з ним усе добре! Ви щось приховуєте? Де він і що з ним?

– Він… Його… Я не знаю, що з ним буде… хто зараз щось може знати? Ні в кого нема досвіду в таких справах! Для нас усіх це перша в житті війна! Його затримали на кордоні. Він хотів перейти його заради вас, Даночко! Хотів поїхати за вами в оте Катандзаро!

– Стривайте, Марто Іванівно, я не розумію. Хіба він не розказав? Ми не бачилися з осені й він від того не страждав...

– Це ви так думаєте! Він гордий, собі не хотів зізнатися, як йому боляче втратити вас! Він мучився, ми з батьком не знали, чим зарадити… А як почув, що ви збираєтеся в Італію, то злякався, що то назавжди. Адже війна, і кожен тікає від неї куди може.

– Кожен?

– Ну ні-ні, я неправильно висловилася, ви не так мене зрозуміли. Він узявся вас підвезти, щоб відтягнути момент розлуки. Казав, що поки їхали до кордону, то наче й нічого. А от не стало вас поруч, то в нього в голові все перемішалося, сам не свій був. Ще й заблукав у горах, ледве пальці на руках і ногах не відморозив.

– Заблукав? Він же альпініст, гори добре знає.

– Знає справжні гори! А в Карпатах не був ніколи, вони для нього, казав, занадто низькі.

Богдана рушила було навідатися до тіста, але Марта Іванівна перехопила її на порозі й повела назад:

– Дано, ви, може, не знаєте, що в історії не раз були випадки, коли чоловік заради коханої жінки був готовий на будь-які жертви. На будь-які! І на безрозсудні вчинки теж.

– Чому ж, знаю. Чоловік Олени Теліги, наприклад. Він поїхав за нею в окупацію і там їх обох стратили.

– О Боже, яке нещастя! Це ваші знайомі?

– Олена Теліга – це українська письменниця. Її та чоловіка вбили в Києві гітлерівці. Чоловік приїхав до неї з безпечної еміграції…

– Письменники взагалі з прибабахами... тобто з фантазіями, вигадують нісенітниці, живуть у надуманому світі, ще й інших туди затягують… Проте ж, моя люба, ми з вами люди розважливі і говоримо про нашу з вами дорогу людину. Про мою дитину, яка заради вас…

– Вибачте, Марто Іванівно, що перебиваю, але Родіон ніколи не робив і навіть не казав нічого такого, щоб я могла вважати себе чимось більшим, ніж … близька знайома. Коли була в Італії, по телефону розмовляв зі мною ні про що. Спокійно й навіть весело. Його бадьорий голос по душі мені дряпав…

– Ох, не розумієте ви, дорога моя, чоловічої душі. А я не розумію вас – от навіщо ви повернулися, скажіть? Скільки людей були б раді опинитися на вашому місці, у безпеці.

– А чого це вас так цікавить?

– Дано… – художньо підфарбовані очі Марти Іванівни різко звузилися, а схрещені пальці хруснули. – Родіон перебирався через кордон до вас і… А ви повернулися! А його арештували! І хто тепер повірить, що він рвався до своєї дівчини? Може, вам там було складно матеріально? Ваша ж мама, казав Родик, тяжко працює й мало заробляє – вона там кухаркою чи як?

– Чи як…

– Ну от, ну от! І ви, я знаю, без роботи зосталися. Ота домашня пекарня – то ж тепер ваш заробіток?

– Ні. У наше місто евакуювали інтернат для самотніх літніх людей, ми почали пекти для них, а тепер волонтери розвозять випічку і в інші місця… куди слід.

– Ну от, ну от! Я теж хочу їм допомогти, ось візьміть.

Вона вихопила з сумочки пачку грошей і встромила у вазон між стеблами папороті.

– Даночко! Я вас прошу, благаю, я на коліна стану – поверніться до мами! Побудьте ам, поки адвокати... хоча які там адвокати, половина з них кудись поділися… Поки ми витягнемо мого сина з біди. Я вам… ми все оплатимо! Дорогу, харчування, проживання… А ви, якщо буде треба, підтвердьте, що між вами й Родиком було непорозуміння і він… як це, підкажіть… у стані афекту кинувся за вами. У нього на роботі багато працівників пішли… ну, хто куди. А тепер ось трохи все розвиднилося. Треба ж і тут комусь розпоряджатися. Організовувати все. Переселенці он, вантажі гуманітарні. Родик міг би зайняти хорошу посаду…

– А я? Я мусила б повернутися до нього? Щоб усі повірили, що він не дезертир чи не…

– Прошу, не треба таких жахливих слів! Ви ж знаєте, що все було зовсім не так! А ви… Ну, як сказати… Коли все влаштується, то вам… не обов’язково повертатися в це пекло. Моя обіцянка в силі, ми фінансово підтримаємо!

Богдана інколи чула по телевізору про торгівлю людьми. Крізь патякання зарозумілих експертів годі було дістатися до суті цього явища. Ну, а тут ось, будь ласка, воно в натурі. Пропозиція від покупця, а продавець одночасно є й товаром. Вони в ліцеї вивчали, як це називається… забула.

– Марто Іванівно, а як же Родіон буде без мене? Як бути з його почуттями? З отим коханням? Він же заради нього зважився на…

– Ще раз прошу, не треба уточнювати, мені й так боляче. Давайте зрештою домовимося. Ви зможете поїхати в Італію?

– Так, звичайно. Поїду. Неодмінно. Після війни. Я мрію скупатися в Іонічному морі.

Марта Іванівна рвучко випросталася, постояла, втупившись у шибку, ніби вишукувала там підказки, що робити далі, і незабаром знайшла.

– Недаремно кажуть, що собаки на хороших людей не кидаються.

Вона щось зачепила в кухні, бо бабуся після дзенькоту забідкалася: «Ой лишенько, це ж не наш посуд». Богдана у вікно бачила, як Марта Іванівна, не знявши фіолетових бахіл, умостилася за кермо такої ж фіолетової машини – чи й не зумисне під колір підбирала, бо й нігті в неї такі самі…

Метнулася до виходу, щоб догнати Марту Іванівну і повернути гроші, та вони випурхнули з рук і розлетілися кімнатою.

Купюр було багато. Дуже багато. Усе гривні та гривні, двійки та двійки, лише одна п’ятірка й десятка… Досі трималася стійко, а тепер сльози хлюпнули на підлогу такими лапатими краплями, які бувають тільки на перших секундах грозової зливи.

Її… майже свекруха тому й така багата, що ощадлива?

Чи розраховувала, що зрештою Дана виручить Родіона безплатно, а ці гроші були красивим жестом?

А може, все простіше. Марта Іванівна, ймовірно, уже сто років не купувала продуктів і не знає реальних цін. Бо її господарством займається така сама знедолена жіночка, як Богданина мама …

Вийшла на кухню. Бабуся витягувала з духовки батони. Богдана втупила погляд у їхні сухі коричневі скоринки. Їсти замість хліба з супом можна, а з чаєм ці пісні перепічки без масла не надто смакують. Он інтернатські старенькі з тугою в голосі розказували, які неймовірні «пундики» подавали на десерт у них удома. У їхньому обвугленому місті, куди не повернуться вже ніколи. «Якоюсь біленькою мукичкою притрушені, а як вона обсипалася, то ми її згрібали зі скатертини і злизували з пучок – така солоденька!»…

Ну ось, ну ось – а вона плаче! Де там ті (мабуть, вихоплені у фітнес-касі з шухлядки для здачі) папірці? Вони побляклі, пожмакані й місцями поклеєні, але ж здатні конвертуватися в розпушувач тіста та цукрову пудру, і Богдана навчить бабусю, як зробити, щоб усі до єдиної делікатні порошинки міцно трималася на звабливих куполах булочок.