У Кропивницькому побачив світ випуск "Стежини", №68, - часопису літоб'єднання "Степ"

СТЕЖИНА №68

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

ім. Віктора Погрібного

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

 

Олександр Архангельський

Балада про нескорений дух

 

Пам’яті поки що безіменного героя, символу нескореного духа

 

Немовби брила кам’яна –

в пів оберта фігура.

І непохитний, мов стіна –

міцні і дух, й статура.

Цигарка в роті – ще димить,

ще серце гучно стука.

Його ще можете убить,

та не здолати духа.

І форма піксельна, й шеврон –

до братства приналежність.

Не здавсь – взяли його в полон

ці звіри нетутешні,

що віри й гідності не ймуть,

що зріжуть вмить шеврони.

Взяли його, але Бахмут

не взяти їм до скону!

Стріляв у ворога не раз.

Розстрілювать не взявся б.

Патрона мав би про запас,

в полон живим не здався б.

Фільмують… Поглум не набрид

тим зайдам підлим, ницим.

Та взнає згодом цілий світ,

хто кат, хто справжній лицар.

З-під лоба погляд, мов в приціл.

Примружив ліве око.

Запам’ятать своїх катів,

щоб часом ненароком

на тому світі не простить

за їхні злодіяння.

В пекельний час, в найтяжчу мить

знайшов слова останні –

про Україну, про любов

і про синівську вірність.

І з ними в вічність відійшов –

і став з богами врівень.

Щоб дух козацький не зачах,

мстить ворогу й з могили…

…Атланти небо на плечах

тримають понад силу.

 

Вороння (диптих)

 

1

Що не кажіть, а правди діти ніде:

для вороння широти наші – південь.

Війна… Споживи досить у полях.

У плямах геть засніжена рілля…

 

2

Задули знову з півночі вітри –

і понесло мертвизною і гаром.

І чорнії провісники покари

ураз чимдуж гайнули догори.

Зі свистом зграя простір розтина

і падає згори важким камінням.

Гортанно кричачи, кружляють тіні,

пророчачи трагічний нам фінал.

У душі жах закрався крадькома:

це що, настав кінець всьому живому?!

Коли усе скінчиться, що потому?

Невже огорне землю знов пітьма?..

…Та тільки ті, що небо бережуть,

ще не ослабли, ось у чому суть!

 

***

Льотчик майор Євген Лисенко загинув у повітряному бою під Житомиром. Він керував винищувачем МіГ-29 і в протистоянні з двома російськими літаками устиг збити один з них, але загинув від ворожих систем ППО.

Із повідомлень преси від 15 березня 2022 року

 

Один–один –

невтішна арифметика…

Наш сокіл

знищив ворона в двобою

і ввись поринув сам –

закрив собою

високе небо…

Та, мабуть, патетика

тут зайва.

Тільки біль

і тільки туга

в серцях.

Ненавистю палають люто

в прицілах очі.

Попри розпач й смуту

з усіх стволів

відсалютуєм другу!

 

Минулорічні відчуття

 

…а зранку знов тривог виття,

мов виє вовча зграя…

Минулий рік із забуття

миттєво виринає.

І відчуття колишні знов

паралізують мозок,

мов розтинають давній шов

навмисне без наркозу…

Навкруг розходиться луна…

Морозом сипле, сипле…

Коли ж закінчиться війна,

коли ж ревун охрипне?..

 

День перший – не останній…

 

«Невже це кінець? – блискавкою пронизала думка. – Так просто і безглуздо?..». В останню мить, коли він побачив яскравий болід, який нісся просто на нього, його пружне треноване тіло, не чекаючи команд від мозку, кинулося на вищерблений асфальт плаца. Він устиг боковим зором побачити, як вибухнула ракета, і його обдало гарячою хвилею, підкинуло, а потім втисло в асфальт…

…А все ж таки добре, що вчора він побував удома, побачився з батьком!

Уже після того, як він звільнився від поточних справ, пішов не до гуртожитку, де мав кімнату, а, не зважаючи на попредження начальства про необхідність перебувати на території частини, поїхав до батька.

Їхав мирним містом, де бесконечний натовп мешканців мегаполісу, вируючи, розтікався вулицями, юрмився на зупинках. Йому приємно було відчувати себе часткою великого цілого, розчинячись в ньому і виринаючи, залишаючись сам на сам зі своїми думками.

Місто жило розміреним життям, і якось не вірилося, що все це може раптово змінитися…

Десь після обіду начальник штаба зібрав офіцерів і повідомив про можливу загрозу удару з боку північного сусіда. Попередив, щоб за можливості ніхто військову частину не покидав. Слід припинити переговори по телефону, а надто ті, що можуть посіяти паніку. Панікувати не слід, але треба бути напоготові, бо все може трапитися в найближчі дні. Сьогодні русня гуляє: є причина – святкують день поразки під Псковом, який потім охрестили «Днем совєцької армії». Тож там усі переп'ються, і не виключено, що хтось з бодуна може на якусь не ту кнопку натиснути.

А йому чомусь страшенно захотілося зустрітися з батьком...

Батьки не молоді, хоча ще й не старі. Батько міцний, підтримує форму, але навантаження на нього велике, тож ніколи в гору глянути.

Мати з сестрою поїхали відпочити в Карпати, покататися на лижах. У матері був напружений період на роботі, а сестра тільки-но здала сесію, тож відпочити їм сам бог велів.

Добирався, зазвичай, автобусом. Авто в обох напрямках йшли майже суцільним потоком. А він подумав: а що, якщо?.. Куди потече цей потік? Мабуть, що на захід, подалі від столиці, туди, де можна пересидіти можливу небезпеку.

Та він відкинув ці невеселі думки.

Спливли спогади про недавні окружні змагання з гирьового спорту. Отут він себе проявив! Недарма тренувався довгі роки – виборов таки перше місце у своїй ваговій категорії! Обіцяли на вихідні вручити призи. Нехай буде, не зайве. Може, Олена змінить гнів на милість, зрозуміє, чому він годинами пропадав у спортзалі, тренуючись, вправляючись у різних видах спорту, а надто – у єдиноборствах. Аякже, він офіцер, тож має бути на всі сто готовий до виконання завдання за всяку ціну. Тож тренувався до незмоги, навантажуючи своє тіло. Бігав кроси у всяку погоду, працював на перекладині, ходив на тренування з боксу, східних єдиноборств, вправлявся з палицею, з ножем. А гиря й штанга були завжди в нагоді. І коли йому запропонували взяти участь у змаганнях з гирьового спорту, він із задоволенням погодився.

Олена… Вона, мов кішка, яка гуляє сама по собі. До всього прискіпується, увесь час намагається взяти гору. Тому й стосунки складаються нервові. Він часто робив те, що вважав за потрібне, а надто при його режимі служби, що її не влаштовувало. Але обоє досі терпіли одне одного. Мабуть, що до пори…

Зустріч з батьком вийшла теплою. Розмова точилася навколо останніх подій у політиці. Обоє розуміли можливу небезпеку. Батько – вояк зі стажем, недарма дослужився до підполковника. Розумівся на військовій справі. Та вийшов у відставку і чомусь не домагався присвоєння звання полковника, хоча, мабуть, таємно мріяв про папаху і про «дозвіл носити галоші» (такий привілей надавався полковникам у царській армії, про що й досі пам'тають нинішні офіцери). Проте, часи були такі, що розвитку армії не сприяли. Вакантних посад не було. І коли з'явилася нагода непогано влаштуватися «на гражданці», не надто роздумуючи, пішов у запас. Мати сприйняла цей вчинок з розумінням і, як це годиться дружині військового, погодилася на зміну статусу і місця проживання. Обжилися нівроку…

…Контрастний душ привів натруджене за день тіло в алертний стан. Страшенно захотілося їсти. У батька дещо було на вечерю, але нашвидкуріч приготовлені страви скоріше нагадували перекус холостяка чи закуску до добрячої випивки.

Батько запропонував пропустити по чарчині. але він не ризикнув вживати алкоголь – пам'ятав про скоріше не наказ, а пораду начальника штабу, щоб були напоготові в будь-який час.

Тільки-но сіли за стіл, як настирливо задзвонив телефон: черговий металевим, майже механічним голосом передав наказ – якомога швидше прибути на службу. А це вже був не жарт – усе «по-дорослому»…

Їхали з батьком мовчки. Усе було сказано раніше, вони були готові до всіляких поворотів.

Він скоса дивився на батька, який упевнено вів машину нічною трасою. Авто поменшало, тож можна було тримати підвищену швидкість. Батько, який знав, що таке служба, поспішав. І недарма…

Біля КП по-чоловічому стриманно попрощалися, але батько трохи довше затримав його руку і, пильно дивлячись в очі, м'якше, ніж завжди, промовив своє звичне «тримайся»…

У штабі повідомили про посилену увагу до сигналів. Пропонували спати одягненими, отримати особисту зброю і тримати її при собі, що він і зробив.

Невдовзі у двері потукав його товариш, який зазвичай мешкав не в гуртожитку, а вдома, у місті з сім'єю.

– Пустиш на ночівлю?

– Заходь. Місця вистачить – розташовуйся на вільному ліжку.

– Ок!

– Сподіваюся, хропти не будеш?

– Постараюся!

Десь після другої ночі зателефонував батько.

– Доїхав. Порядок. А як ти?

– Відпочиваю.

– На добраніч!

– Навзаєм!

От і вся розмова. А про що іще говорити? За життя, мабуть, усе було сказано.

А чи все? Чи зміг він висловити в словах свою любов і повагу до батьків? Чи вистачило йому слів? Мабуть, що ні. Ніхто не може в повній мірі проявити свої почуття, щось залишиться невимовленим, недосказаним. І це «щось» буде муляти доскону…

«На жаль, у мене поки що немає дітей, – чи не вперше майнуло в думці. – А якщо… Невже перерветься ланцюг продовження життя? То заради чого тоді живу?».

І він провалився в неглибокий сон.

Йому привидівся черговий, який чомусь щосили торсав його за плече. Він відмахнувся від нього, намагаючись перевернутися на другий бік. Але той, нахилившись до вуха, оглушливо гримнув: «Рота, підйом!!!». Так в училищі гримів командир роти, аби вибити з курсантів залишки сну і перевести свідомість у режим масимальної концентрації.

Це подіяло миттєво. Він, ошелешено роздивляючись по боках, скочив на ноги.

– Не чуєш, бля? Сирена для кого виє? Швидше на вихід!

– Та пішов ти!.. – автоматично випалив він і, нарешті почувши виття сирени, схопивши автомат, похапцем побіг до дверей.

Плацом хаотично бігали солдати, чи то намагаючись вишикуватися в стрій, чи то просто виявляючи прагнення вислужитися перед начальством. Але начальства не було видно.

Крізь виття ревуна він почув рев сирен десь у місті і гудіння реактивних двигунів, чорне небо раз-по-раз спалаховувало вибухами, його прошивали траси куль, снарядів і ракет. Іноді сполохи піднімалися над землею, яскраво висвітлюючи незвичну темінь. Звідкілясь несло смородом пожежі.

«За дев'ятнадцять хвилин шоста, – відмітив він, кинувши погляд на годинник із фосфоресційними стрілками. – Отже, почалося…».

І раптом рев, що наростав кожної миті, заглушив усе. Озирнувшись, він побачив розжарений болід, який стрімко нісся прямо на нього…

«Невже це кінець? – блискавкою пронизала думка. – Так просто і безглуздо?..».

В останню мить його пружне треноване тіло, не чекаючи команд від мозку, кинулося на вищерблений асфальт плаца. Він устиг боковим зором побачити, як вибухнула ракета. Його обдало гарячою хвилею, підкинуло, а потім втисло в асфальт…

І настала тиша…

Він спробував підвестися, але з цього нічого не вийшло – таке зазвичай слухняне тіло не хотіло слухатися. Спробував повернути голову – і це йому вдалося. Краєм ока він побачив розколоте вибухом дерево біля гуртожитку, підсвічену пожежею величезну вирву. А ще – тіла на плацу.

«Живий!.. Жахнуло десь метрів за сто. Якби не дерево…» – промайнула думка. І, перед тим, як впасти в забуття, він із задоволенням подумав про зустріч з батьком. І, ніби вмовляючи сам себе і таку примхливу долю, прошепотів: «Ні, не остання!..»