У Кропивницькому побачив світ випуск часопису літоб'єднання "Степ", №66
СТЕЖИНА №66
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Тетяна Микитась
Ліліт
Стою у центрі світового вибуху,
Де часточки летять у різні сторони,
Де Хаос закричав у першім видиху,
І розлетілась тьма, як чорні ворони.
Ще у майбутнім грішники і праведні,
Ще зло й добро живуть зі знаком рівності,
Іще закони Всесвіту не знайдені,
Але зродилося бажання ніжності.
Ще синього не мало небо кольору
Ще не з’єднались у планети атоми…
Я вже тоді твого чекала погляду
Й тримала яблуко, безсмертя вартого…
Точка дотику
Ще звечора стало прохолодно. Сніг з дощем на гілках дерев перетворився на біле покривало, і тепер, навіть у нічній темряві, видно, як дерева одне перед одним хизуються своїм пишним вбранням. Краса сяє і поночі. Та ось зі Сходу з’являються перші промені, а за ними й всевладне сонце. Усе живе на Землі, бери моє світло, бери моє тепло! З даху будинку скочуються перші прозорі краплі. Великі й малі, вони на льоту підхоплюють сонячні промені. У їхній округлості світ переломлюється і перетворюється на різнокольорові веселки. Світ у них радіє, виграє сяючими барвами. Раптом одна велика крапля прямо перед моїми очима лопається і розлітається на десятки малих кульок-веселок. Ці краплини-дітки барвистими іскорками летять додолу. Земля з радістю приймає кожну з них, бо напровесні на місці їхнього падіння виросте стрілчаста травинка чи золотава кульбабка. За якими законами фізики саме ця велика крапля розділилася на безліч дрібних? Чому не кожна з них розсипається-розроджується маленьким веселковим феєрверком? Мені до тих законів байдуже. То питання до фізиків. Мене приваблює краса і свято, народжені цієї миті.
Та ось мимо проходить жінка в чорній хустці. За віком – чиясь мати. Була мати… Вона спрямовує погляд на потік крапель з даху. У її очах теж виблискують краплі. Різниця між ними та, що краплі в очах матері гіркі й солоні, без райдужних кольорів. У них теж переломлюється світ, але вже зі зруйнованими будинками, знівеченими долями, зупиненим на льоту життям її сина. Дві краплі – одна злетіла з даху під сонячним теплом, друга впала з очей від полум’я війни. Їхня сутність настільки далека й різна, настільки протилежна, як небо і земля, як добро і зло, як мир і війна.
Кожному зрозуміло ще зі шкільної парти, що дві паралельні лінії ніколи не перетинаються. Тому вони й паралельні. Але що ж тоді стається з рейками на залізничній колії? Чому-чому, а своєму зорові ми ж таки довіряємо! І ген десь там ці металеві прямі чомусь сходяться в одну лінію і зникають за обрієм. Іди шпалами хоч сотні кілометрів, а точка їхнього єднання весь час буде перед тобою – далека і незворушна. Чому ж люди, досягнувши невидимої далечі в космосі, тут, на Землі, не можуть домовитися і поєднати у спільну пряму дві паралельні протилежності – мир і війну – у одну спільну лінію з назвою «життя»? Адже окрім законів фізики є ще й закони людяності!
Мати стоїть біля свіжої могили найріднішої для неї людини. Обличчям скочуються солоні, чистого кришталю, сльози. У них переломлюється весь навколишній світ. За ними потонув гамір і суєтність недалекого міста, зникають усі турботи, які хвилювали ще мить тому. Мати говорить із сином. Ніхто і ніщо не сміє порушити цю сокровенну розмову двох сердець. Бо вона була матір’ю і буде нею завжди. У цю хвилину їх єднає лише небо. Її сльоза не переливається кольором веселки, бо сповнена тугою і журбою, забарвлена жалобним кольором болю. Раптом з-поміж хмар пробивається промінь сонця, біжить вузенькою смужкою по вологій землі, зупиняється на вільному від квітів місці. Відразу ж на освітлене й зігріте сонцем коло сідає червона цяточка, невеличка комаха. Пам’ятаєте дитинство?
Сонечко, сонечко,
Відчини віконечко,
Полети на небо…
Так, це сіло воно, сонечко з дитинства. Хто з нас не ловив цю комаху, не садовив її на долоню і не співав-наказував їй летіти до своїх діток у синє-синє небо? І сонечко слухняно доповзало до верхівки пальця на розчепіреній долоні, піднімало свій ороговілий панцир-домівку, розправляло напівпрозорі крильця – і стрімко злітало вверх. А наше дитинство свято вірило, що воно зрозуміло нашу пісеньку-примовку, виконує наше веління та й летить до діток. Так грався і її єдиний син. Легка тінь-усмішка торкається материнських уст.
Сонечко, сонечко,
Відчини віконечко…
Її усмішка, її серце подумки піднімаються до неба, її погляд ловить те віконечко, де з-поміж хмар пробивається сонячний промінь. Там її син. Відтепер його і її життя нескінченними паралелями сходяться там в одну дорогу, що йде у вічність веселковим мостом. А малесенька комаха-сонечко крихітною червоною цяткою так і горить-палає на чорному клаптику землі. Там йому тепло.
Сонечко, сонечко…
Паралелі: мить і вічність
Остання мить твого життя – перша мить моєї чорної самотності. Перша мить твого вічного спокою – перша мить мого довічного страждання. Перша мить небесної невагомості для твоєї душі – перша мить непомірної ноші для моєї. Перша мить, коли ти став дивитися на мене з такої далечі, куди мені поки що не досягнути. Це перша мить, коли я не можу глянути у твої очі, вслухатися у твій голос, доторкнутися до тепла твоїх рук.
А була ж перша радісна мить першої зустрічі! Тоді ніхто з нас і гадки не мав, що вона таїть у собі початок відліку часу до майбутньої розлуки. Лише стоячи біля гирла ріки, розумієш, що її кінець є початком моря. Перша мить щастя не містить і краплини здогаду, де б причаїлася думка про розставання.
Тоді єднало одне: разом назавжди. А «назавжди», як виявилося, не буває. Поряд десь уже чатувало підступне «ніколи». Неждано-негадано роки промайнули, як одна-єдина мить, прийшло і залишилось оте «ніколи», яке ні об’їхати, ні обійти…
Не побачу, не почую, не відчую… Ні погляду, ні слова, ні дотику… Бо прийшла мить, остання мить. Твоя остання мить… За нею потягнулися мої самотні, чорні хвилини, що складалися у сірі, непотрібні без тебе роки. Той, хто сказав, що час лікує, вочевидь, не пережив такої миті, таких днів, наповнених сльозами осінніх дощів, льодяного холоду бездушної білизни зим, крику самотньої душі в гущі байдужого люду, молитов до зоряного безмовного неба.
Проте я вдячна моїй самотності. Спасибі моїм безсонним ночам, уклін від мене вищим силам за те, що зберегли Книгу моєї пам’яті. Тепер я маю неоціненну можливість нечутно гортати сторінки-миті свого життя, нашого життя, і перечитувати їх одну за одною.
Ось юний травень загорнувся у вишневе цвітіння, купається у пахощах лугових трав. Він прийшов разом із незабутнім ковтком чистої прохолодної води із джерела любові.
А ось мить над небаченим раніше безмежним, білим і сяючим до болю в очах, небесним простором. Небо, сонце, хмари і ми – поруч, разом. Та ще відчуття захвату, нереальності побаченого під крилом літака дива…
А ось ця сторінка – мить морської прогулянки і захоплення силою, могутністю водної стихії, її бездонністю.
Перегортаю і перечитую далі…
Перед очима величні корабельні сосни прибалтійських лісів, їх сила і ніжний шепіт верховіть. А там, далі, тепер таке далеке і до болю близьке й незабутнє місто зі своїм неповторним обрисом. Його вузькими вуличками й досі рухаються тіні сміливих рицарів на баских конях, ходять юні дами, одночасно торкаючись своїми широкими кринолінами стін будинків обабіч.
І над усім цим – широко відчинене вікно, наше вікно. Завітай до нас сонце і щастя! Світе, ми поділимося з тобою своїми мріями і радощами! Ти ж з нами, ти подарував нам цю зустріч, наше кохання!..
Але ж, світе, чому ти приховував у своїх глибинах розлуку, чому таїв таку жорстокість?..
Сьогодні я не можу відпустити рідну мені душу. Тепер ми разом на одному розп’ятті: терзаю її і мучусь сама. Хто посмів одним рухом розкраяти серце, так боляче роз’єднати нас по живому? Заради чого?
Незворушним залишається холодний розум: така діалектика життя. А воно дотримується свого кредо – усе тече, усе змінюється. Чому ж так довго залишається незмінним біль?..
Пам’ять тримає пораду, його пораду: «Усе треба пережити, з усього є вихід, не тримайся за минуле». Так, але це діє, коли тобі 20 років, коли ти, стоячи на доріжці місячного сяйва, ще ловиш у долоні зорепад. А коли ти на небосхилі бачиш уже лише Вечірню зорю?..
Проте я не ремствую, не грішу докорами. Дякую тобі, моя Доле, моя Любове, за роки квітучого щастя, за світлі дні радості, за світанки на твоєму плечі,за ніжний погляд, за тепло рідних рук. Дякую за те, що ти був у моєму житті. Цієї ясної ночі вдивляюся в таємничий Чумацький шлях, подумки іду-ступаю його доріжкою, серцем торкаюся кожної зірки, а душею кричу-шепочу на увесь всесвіт: «Іду до тебе!..»
Далекий вогник
Як добре, коли в кінці пройдених доріг тобі усміхається привітне вікно батьківської хати. Від нього віє теплом, свіжоспеченим хлібом, парним молоком. З-за нього допитливим поглядом за тобою спостерігає далеке дитинство. А на сонячному склі вимальовуються мамині очі. Вони дивляться на тебе, де б ти не був, ідуть за тобою і в радості, і у смутку, поспішають з порадою у скруті. І моляться, моляться, моляться…
Поряд з вікном – густі вишні. Чому все життя ти пригадуєш їх лише в травневому вбранні? Чи тому, що вони біло-прозорі, ніби невагомі, і цнотливі, як наречені? Чи тому, що під час цвітіння гудуть-вібрують бджолами, а ти вслухаєшся і намагаєшся зрозуміти цю таємничу мелодію? Чи тому, що потім, влітку, вони рясно червоніють яскравими ягодами-сережками, а взимку дарують травневі пахощі смачним і запашним варенням? Та ще, мабуть, тому, що на схилі літ у сновидіннях бачиш рідне подвір’я лише у весняному білопінному тумані.
А ще з цього вікна було видно сад, у якому пізніше дозрівали рожевобокі яблука і золотистого кольору груші. Ті груші були такі соковиті, що від дотику ніжних сонячних променів лопались, і солодкий бурштиновий сік стікав струмочками і капав на листя, на землю. Кожен плід зразу ж обліплювали ті ж таки працьовиті бджоли і смакували солодощами. Дітворі ті ласощі діставалися лише тоді, коли маленькі золотокрилі трудівниці всідалися у вулики.
З того ж вікна починався загадковий світ. Спочатку невеличкий, розміром з шибку: голубе небо, бузковий кущ, сонячний зайчик… Та згодом той світ усе ширшав і ширшав, аж до безкінечності. А вікно здалеку ставало все меншим і меншим, аж до ледь помітної цяточки, проте все ріднішим і милішим. І як ставало тривожно на душі, як пришвидшено билося серце, як хотілося пробігти останні метри, коли після тривалої перерви і подоланих далеких доріг ти повертався до рідного порогу.
«Швидше, швидше!..»
Очі застилає непрохана волога, перехоплює подих…
«Швидше, швидше!..»
Ось зараз ти постукаєш у вікно, і воно підморгне тобі теплим вогником.
«Швидше, швидше!..»
– Хто там? – кришталево виспівує шибка рідним голосом.
І не вистачає сили, щоб крикнути. Лишень майже нечутний шепіт:
– Це ж я!..
Доле ж моя, доле! Я вклоняюсь тобі за те щастя, що в кінці пройденого звивистого шляху в не завжди привітному всесвіті мене зустрічає трепетний вогник єдиного у світі рідного вікна! І я пошепки кричу йому аж до самого зоряного неба:
– Мамо, це ж я!..
«А пам’ятаєш?..»
Був час, коли це питання викликало лише подив. Бо що я мав пам’ятати? Усе біля мене, усе зі мною, усе при мені. В’юнкі стежки між житами, дороги, що ведуть аж за обрій, сади у весняних квітах, з осінніми плодами, стиглі золоті лани, жайвір у небі… Усе це моє і для мене. А хіба не так? Бо хто ж, як не ми з однолітками в період канікул ганяємо футбол на цій широкій вулиці, якою зрідка промчить автомобіль, від якого ми розсипаємося в усебіч, як зграйка горобців. І так до самих жнив, бо тоді нею до колгоспного току, збиваючи сіру завісу до небес, поспішали вантажівка за вантажівкою зі збіжжям. А коли пил осідав, то босі ноги занурювалися у нього по кісточки. Та ніхто не бідкався з цього приводу, бо нас чекала річка – прозора, тепла, ласкава, мінлива в сонячному промінні. Шубовснеш у її глибочінь з крутого берега – і пливеш, пливеш… Куди? А куди мрії поведуть, доки вистачить сили.
Цією дорогою ми ходили до нашого джерела знань – до школи. Спочатку це було у своєму селі (як же малечу відпускати далеко від дому!), потім у сусідньому, за тим аж ген у третьому, де й одержали свій перший повноцінний документ (паспортів сільським жителям тоді не видавали) – атестат про середню освіту. Він дав нам право зробити перший крок у широкий світ. Ця ж дорога і приводить нас сьогодні в оте «а пам’ятаєш?»
Ой, пам’ятаю! Одного дня я стояв за селом і чекав усіх з нашого кутка, щоб разом іти до школи, у оте третє село. П’ять кілометрів щодня легше долати гуртом. Знічев’я зібрав жменю реп’яхів і зібгав з них кулю. Чомусь нікого не було: чи то вже пішли, не дочекавшись мене, чи то ще не зібралися. Прийшла лише вона, майже сусідка з нашої вулиці.
– А де ж усі?
– А я мушу знати?
Чому та відповідь не сподобалась мені? І я, не подумавши про наслідки, кинув ті реп’яхи в її товсту біляву косу. На мене глянули повні сліз величезні зелені очі. Чаклунка! Я й так уже більше року боявся глянути в них, а тут… Схопивши портфель з книжками, я на величезній швидкості помчав у протилежний від школи бік, куди в той день так і не потрапив. А по закінченні школи таки ж тією дорогою ми роз’їхалися в різні міста. Вона навчалася в медичному технікумі, тепер працює медсестрою в іншій області. Я маю диплом інженера, гарну професію і престижну посаду. У мене хороша сім’я, любляча і люба дружина, розумні діти-студенти. Усе добре. Та чому ж у сни часом приходять оті повні сліз зелені очі?.. Куди б я не їхав, які б дороги не стелилися переді мною, а дивляться вони на мене зеленим малахітом отих очей з юності. І розсипається по плечах білява коса чаклунки…
Пам’ятаю і духмяні луки, де трави були до пояса. Вдень я пас там нашу Зірку (усі вони в мами були чомусь із таким іменем) і одночасно косив траву в лантух для неї на ніч. Бо їла вона… Та й пила, нівроку!.. Про все це доводилося дбати мені, адже батьки допізна були на роботі. А вечорами я йшов до трьох сестер-беріз, ділився з ними всім сокровенним, своїми мріями. Тоді всі хлопці мріяли бути космонавтами, Гагаріними. Це тепер – ІТ-ішниками, бізнесменами, мільйонерами, забуваючи, що для цього треба багато і важко працювати. Це – якщо чесними мільйонерами. Я ж мріяв тоді про обсерваторії, про нові відкриті мною зірки й сузір’я, а тому часто ночами брав ліхтарик, небесну карту з «Астрономії», ховався під міст (у найтемніше місце, де мене ніхто не міг бачити) і «відкривав» свої далекі світи. Проте сусідка-доярка, повертаючись пізно з ферми, таки побачила мене з ліхтариком і повідомила батькові: «А ваш синочок курить ночами під мостом!». Батько не мав часу розбиратись зі мною. І хоч я й пояснював, що й у руки не брав цигарок, усе ж таки одержав «на горіхи».
Сьогодні оте «а пам’ятаєш?..» веде мене додому тією ж дорогою. Тут я пам’ятаю кожен її вигин, кожен виярок, кожну тополю обабіч. Тоді, у студентські роки, вони були тоненькими, тендітними, росли густо. Тепер не усі тут, а ті, що залишилися, водноруч уже і не обхопиш. А ось вибалок, де однієї зими наш рейсовий автобус з’їхав з оледенілої дороги, і пасажири дружно виштовхали його на чисту трасу. А ось по цьому придорожньому свіжозораному лану завжди ходив довгоногий журавель, уважним поглядом проводжаючи кожен автобус. Я дивився на нього, а в душі виникало підступне бажання повернутися додому назавжди, махнувши рукою і на навчання, і на місто, і на сподівання батьків мати «грамотного» сина. А ген там, біля невеличкого лісочка, бігали прудкі косулі. Звідки вони тоді з’явились? Чи є ще тут тепер? І кожна картинка постає переді мною разом із образом того юнака (а чи то ж я?), який мріяв перевернути світ, зробити його кращим. Гай-гай, коли ж те було!..
П’ять кілометрів до свого села, як і багато років тому, іду пішки. Автобус не ходить – немає пального. Проте сьогодні для мене це й на краще: знову все моє, усе для мене – степ, річка, сад… Та де ж він, той сад?.. Жодного дерева! Груди стискає біль: і тебе, мій любий квітучий саде, не обминули кляті 90-і. Вирубали, викорчували, розорали, розпаювали, розпродали… Цікаво, де ж тепер хлопці з мого села збирають перші ромашки своїм коханим, де разом з ними вдивляються в зоряне небо, де слухають солов’їв? Мабуть, я понад міру став ліриком. Але мені хотілося б, аби мій син саме тут, у цих полях, ішов волошковою стежкою і тільки тут зустрів ту, свою єдину на усе життя.
А ось і рідний дім. Здрастуйте, мамо, здрастуйте, тату! Привіт, рідний порогу! Ого, кущ калини був у мій зріст, а тепер кетяги гріються аж на даху. Вигнався під дощами, бо мама посадила його на «мокрому місці», під ринвою, де він вдосталь пив літню дистильовану вологу.
У мами радісно сяють очі, батько задоволено покахикує в бороду. Авжеж! Два роки син лише телефонував, а оце нарешті й сам з’явився. Спогади, запитання, відповіді, розмови… Я щасливий, я вдома! Два дні з мамою на городі, з батьком – у дворі. Пололи, лагодили, складали… На третій день мама порадила:
– Піди на свої стежки-доріжки, може кого зі своїх зустрінеш. Багато хто приїхали у відпустку, хоч поговорите.
І я підкочую холоші, босоніж – як колись – виходжу на дорогу. Вона така ж – широка, обсаджена вишнями. Лише серединою засипана щебенем. Цивілізація! Проте я хочу відчути пругкість і тепло тієї, з дитинства, а тому сходжу на узбіччя. Іду і насолоджуюсь! Ноги самі виводять туди, де збирались у гурт, щоб іти до школи. Я сплю? Це сон? На мене дивляться, переливаючись зеленим сяйвом, очі чаклунки. У них я бачу радість, прихований смуток, затаєний жаль. Те ж саме відчуває й моє серце. І лише роки навівають на нас не те щоб заспокоєння, а якусь дорослу розсудливість, стають вартовими за нашими плечима. А потім після перших «привіт-привіт!» пішло: «А пам’ятаєш?..»
– А пам’ятаєш, як ти стріляв по мені кісточками з черешні?
– А чому ж ти не взяла ті ягоди, я ніс їх тобі!
– Бо за кущем бузку стояла мама, а я боялась, що буде сварити. А ти пам’ятаєш ті реп’яхи?
– Пам’ятаю! Вони мені стали на заваді, щоб потім підійти до тебе і заговорити. Мені й тепер сняться твої зелені очі…
До самого вечора було те «пам’ятаєш». Навіть бабусі на лавочці біля крайньої хати помітили це:
– Мабуть, колишній? Мабуть, колишня? Бо он стільки розмовляють!
А ми не колишні, ми тут і тепер. І це говорить наша юність, говорять прожиті нами роки. Ми у своїх спогадах будемо завжди на цих дорогах. Ми вийшли з цієї землі, ми завжди відчуваємо її своїми серцями, душею, босими ногами…
Пісня віри і туги (інтерпретація)
– Орфею, любий, ти прийшов, ти тут! Я вірила, я чекала, я знала, що ти прийдеш і забереш мене звідси! Рушаймо! Я не хочу бути а ні однієї зайвої миті тут, де панує морок, холоднеча й тиша. Постійна тиша, особливо гнітюча після твоїх світлих пісень там, серед квітучих ланів і лісів.
– Ось і поріг, який відокремить нас від цього темного підземного царства. Зупинись. Хочу нагадати тобі ще раз, що за цим порогом ти вестимеш мене за собою. Цей шлях скелястий і тернистий. Це випробування для нас обох, випробування нашого кохання. Та головне те, що ти не маєш права оглянутися до мене. Така умова царя Аїда. Інакше ти втратиш мене назавжди. А тому, щоб не трапилося, щоб ти не почув за своїми плечима, – мої зойки, мій плач чи цілковиту тишу, – не обертайся! Вір мені і в мене. Я твоя Еврідіка і йтиму за тобою завжди і всюди. Тільки твоя віра врятує мене і нашу любов! Ходімо!
– Як же важко йти! Але я ступаю за тобою слід у слід. Мої босі ноги починає пекти біль від гострих камінців. Он і у твоїх слідах з’являються краплі крові. Вони такі ж гарячі, як і твоє кохання, такі ж полум’яні, як і ті пісні, що лунали з твоїх уст у лісах нашого Едему. Я це відчуваю, значить я оживаю!
– Орфею, ти поспішаєш, робиш такі широкі кроки, що мені стає важко втрапляти у твої сліди. Але ти не обертайся. Я тут, я за тобою, я витримаю. Ти тільки вір. Я іду! Я починаю дихати на повні груди. Шалено б’ється серце. Ще трішки… Я вже бачу ту межу, за якою зможу утонути у твоїх очах, руками обійняти твої плечі, чолом притулитись до твоїх грудей, устами припасти до твоїх гарячих уст і перелити в них своє кохання, свою спраглість за тобою… Он там уже сходить сонце, там життя, там луки й ліси, там твої пісні… Ще одна мить, ще кілька кроків… Тільки ти не оглядайся!
– Ой! Це терновий кущ під моїми ногами. І краплі живої крові. Орфею, не оглядайся!..
Запізно! Крізь сизу пелену туману, що стелилася перед його очима, Орфей бачить, як удалині легкою білою хмаринкою зникає тінь його коханої…
Відтоді, на світанні, коли майже невагома біла хмарина чекає дотику першого сонячного променя, над землею залягає цілковита тиша. Усе живе вслухається в ледь чутну мелодію пісні колись щасливого Орфея:
– Кохайте не оглядаючись!..
«Думки мчать, як табун диких мустангів…» (роздуми, мініатюри – з побаченого, почутого, пережитого)
***
Думки мчать, як табун диких мустангів… Устигаєш схопити якусь з них за кучерявий хвіст, а більшість – мимо, мимо… І тільки пил осідає на збитий копитами косогір душі…
***
Записую думки не тому, що вони занадто мудрі, а заради того, щоб через сто років перевірити, чи правильно я вловила мить…
***
Інколи у справедливій війні і нецензурне слово відправляє на дно ворожі кораблі.
***
Якби усі ставали тим, ким мріяли бути, то хто б працював у хімчистках, хто робив би наші вулиці охайними?
***
Маленька зморшка на випрасуваному простирадлі може стати високою кам’яною стіною у взаєминах занадто прискіпливої свекрухи та нелюбої невістки.
***
Сварка між подружжям на 60-му році спільного життя миліша, ніж сонячний день у житті вдови.
***
Просинатися від дотику сонячного зайчика таки приємніше, ніж від раптової гучної пісні будильника у золотій оправі.
***
Чомусь непривітне слово від рідної людини ранить глибше і на довше, ніж навіть грубість сторонньої.
***
Подарована тобою вузенька срібна каблучка з напівкоштовним прозорим камінцем для мене миліша від усіх Соломонових копалень.
***
Генієм виявиться той, хто зуміє поєднати в кожному з нас юні роки і мудрість, бажання і можливості, старість і здоров’я.
***
У кожного своє хобі: хтось іде щодня до кінотеатру, хтось поспішає на риболовлю, хтось катається на поні, хтось для них усіх вдома готує смачний обід. Цікаво, хто з них любить мити посуд?
***
Розбитий градусник: «Ти ба, підняли ґвалт! Що з того, що розкотилася ртуть? Цифри ж залишились!».
***
Клізма хизувалася перед колбою спринцівки: «Я лікар вищої категорії!».
Слушна порада
У сім’ї, де семеро дітей, від старості зламалася ложка, якою час від часу помішували страву, коли готували обід для всієї родини.
«Ти поглянь, якими багатіями ми стали! Викинули!.. А ви варіть пів каструлі, то я ще діставатиму й до дна!».
***
Істина, подарована життєвим досвідом: аби кухонні рушнички сяяли чистотою, до них, крім прального порошку, треба докласти ще й рук.
***
Кому краще?
– Щодня одне й те ж. Піднімаюся вранці, одна, сумно. Готую собі каву. Біля ніг – кудлатий песик. Годую. Він вдячно дивиться на мене. Щоразу м’яким язичком лизне руку. Мій маленький улюбленець! Ми гарно розуміємо одне одного з першого погляду.
– І я піднімаюся вранці. Мию залишений звечора усією сім’єю посуд. Чищу поверхню плити. Ставлю на вогонь чайник. Розставляю по місцях каструлі, чашки, збираю і мию ложки, розкладаю їх за розмірами до сушарки. Чую, як дружно стукають двері до кімнат дітей і онуків. Я їм заважаю. Від моєї роботи багато шуму…
***
Довго хворіла. Сьогодні повернулася додому. Квіти на підвіконні зів’яли. Додолу упало кілька пуп’янків, що так і не стали квітами. Мої любі! Зараз я напою вас. Земля з легким шепотом спрагло п’є воду. Через годину-дві квіти у вазонах уже не впізнати: зазеленіло і піднялося листя, з-під нього виглянуло кілька майбутніх квіток-красунь.
Усе потребує тепла і ласки, чуйності і любові. Чи ж так важко поділитися усім цим з ближніми?
***
На білому снігу алеї червоним полум’ям палає троянда. Чому вона тут? Хто і кому хотів її подарувати? Що при цьому намагався сказати? Хто і кого образив так, що троянда впала на сніг? Перехожі біля неї притишують свою ходу, у кожного сумнішає погляд. Немає такої образи, щоб кинути живу троянду під ноги. Схиляю перед нею голову і тихо говорю: «Прости!».
***
Життя на кожному кроці ставить так багато запитань, що іноді хочеться просто йти і не рахувати ці кроки, бо не завжди знаходиш відповіді. А життя за плечима говорить: «Кроки можеш і не рахувати, але відповіді – шукай!»
Обставини і настрої
Останній день зими видався сірим і похмурим. Перед моїм вікном за пів сотні метрів п’ятиповерхівка. Її сіро-зелені стіни навівають смуток, скло вікон відсвічує сталевим блиском. На фоні будівлі сплять старі дерева. На гіллі де-не-де тріпочуть пожухлі листочки. Зверху нависає похмуре небо. Вітряно. Сумно. Ані найменшого бажання кудись іти.
Аж раптом з південного сходу з’являється клаптик блакиті, стає все ширшим і ширшим. Ось уже займає чи не пів неба. У промінні сонця яскравою білизною сяють клубочки хмаринок. Який красивий будинок перед моїм вікном! Його яскраво-зелені стіни ніби розмалювала сама весна. У вікнах виграє різнокольорова веселка. В одному з них молода жінка білосніжною ганчіркою витирає шибки. На старих деревах прямо біля вікон сіла зграйка горобців. Їх веселе «цвірінь-цвірінь» долітає до мене крізь прочинені балконні двері. Чому я сиджу вдома? Пройдуся до парку. Такий чудовий останній день зими. У парку, мабуть, прокидаються дерева. Завтра перше березня!
Гуси-лебеді (життєва проза)
«Ой летіли дикі гуси…». З яких це часів лунає в моїй душі? Мабуть, ще з тих, чумацьких…
«Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята…» – а це з бабусиної казки. Так хотілося Івасику-Телесику до матінки, до батенька, що «крила» стали «крилятами»…
Наді мною в синьому осінньому небі летять у вирій рівним ключем дикі гуси. І я туди ж:
– Гуси, гуси-лебеді, візьміть мене з собою та й занесіть по дорозі в мою весну, у моє дитинство!
– Не візьмемо. Твоє дитинство, твоя весна попливли паперовим корабликом дзвінкими ручаями, широкими ріками аж до самого моря глибокого. Серед хвиль не знайдемо…
– Гуси, гуси-лебеді! Понесіть мене в моє літо, у мою юність!
– Не понесемо. Бо стала твоя юність-літо невидимими струнами між небом і землею, грають на них тепер жайворонки. Слухай щоліта, як над урожайними полями розливається срібними дзвіночками пісня твоєї юності. Нехай радіє твоє серце…
– Гуси, гуси-лебеді, то понесіть мене хоча б у мої зрілі роки, у мою осінь. Вона ще десь тут, поряд, лишень учора пригощала мене терновим вином…
– Не можемо, бо налетіли буйні вітри та й понесли твою осінь-зрілість жовтим кленовим листком за далекі гори. Не наздоженемо…
– Спасибі вам, гуси-лебеді, за щиру розмову. Летіть швидше до вирію, хай витримають ваші крила далекий шлях, не баріться. Бо з холодного краю котиться білий-пребілий вал моєї зими. І понесуть мене засніженими полями баскі коні воронії, не відмовлять…
Ой летіли дикі гуси через рідний край…
***
Психологи, поясніть мені мій стан. О другій годині дня нас відімкнули від електромережі. Сиджу, у голові тихо бігають якісь неясні думки. Як ніколи хочеться бурхливої діяльності. Піду ввімкну пральну машину. Ага, куди ввімкнеш? Добре, маю вільний час, буду прасувати. Атож! Де грітимеш праску? Ну й нехай відпочиває праска. Підшию заготовлені два роки тому рушники для кухні. Тьху!.. Та у мене ж швейна з електроприводом. Ось таки придумала заняття: напечу пиріжків. Боже, у мене ж електродуховка! Щось я давно не дивилася телевізор. Хоча, що нового він мені скаже. А хай йому грець! Він же теж від електрики працює. О! Сяду за комп’ютер, буду друкувати давно написане від руки. Роблю крок до нього… Чому це він так єхидно підморгнув мені правим верхнім кутом монітора?.. Добре, розігрію борщ та хоч пообідаю. Чи й не так! Мікрохвильову пічку до чого підключиш?..
Взимку вечоріє рано, швидко напливають сутінки… Ура! Дали напругу в мережу. Хай живе світло і енергетики! Ось тепер займуся справами. Увімкну пральну машину, нехай крутиться собі. Але ніби ще не набралось достатньо для прання, напівпорожню машину нащо ганяти. Прасуватиму. Та лежало ж тиждень, ще почекає. До того ж я не дуже люблю це заняття. Ага, я ж хотіла пиріжків! Та нащо мені та зайва вага?.. Ось згадала, шитиму. Проте моя швейна так голосно торохтить. Заважатиму сусідам. Телевізор? Так там одне й те ж саме. Ось мікрохвильову вже можна підключити. Вечеряю. У кімнаті за час відключення електроенергії стало прохолодно – у нас автономка. Вмикаю комп’ютер, знаходжу музику для душі, беру плед і зручно вмощуюсь на дивані. Розгортаю книжку про відступ французів у 1812 році, починаю читати. На м’яких лапках нечутно підкрадається дрімота…
Психологи, що зі мною не так?..
Гріх
Так часто повторюю «Господи, прости!», що вже й сама щиро вірю в те, що таки грішна. Але не знаю, у чому полягають мої гріхи. Не заздрила і не лихословила, не вбивала і не брала чужого, працювала і поспішала на допомогу… Вочевидь, грішна первородним гріхом. Але ж не я спілкувалася зі Змієм, не я їла те яблуко, не я подала його Адамові! Чи грішна уже тим, що не відаю, у чому мій гріх? Чи тим, що такі думки з’являються в моїй голові? Так на небі ж відомо усе наперед! Звідти і мої думки. Чому ж до мене приходять ці сумніви? Виникають з такої глибини, яка не підвладна мені. Якби ті, які сьогодні прийшли на нашу землю і коять страшні безчинства, мучилися за них так, як я від своїх думок, то на нашій планеті уже був би отой обіцяний і вимріяний рай. Якби ж то!..
Господи! Прости мене за тимчасову зневіру і не переводь мої гріхи на дітей і внуків моїх, на нащадків моїх до сьомого коліна. У них будуть свої злети і падіння, свої радощі і печалі, свої гріхи і свої молитви.
Господи, прости!..
