Не бійтесь негідників. Убийте Антиципатора
Писати про недавні події, які не пройшли перевірку Часом, «який розкриває все», — для письменника сміливо і ризиковано: можна зробити висновки і узагальнення, які з часом виявляться помилковими. Нам, сучасникам, «звідси не видно». Тільки через десятиліття можна буде сказати, що насправді сталося і як це вплинуло на майбутнє — бо майбутнє пишеться теперішнім, але нам не дано знати, який саме дріб’язковий прорахунок повернув хід історії...
Нам здається, що ми можемо передбачити майбутнє, ґрунтуючись на масиві інформації в нашій пам’яті, і навіть дещо зробити, щоб події, які ще не вибухнули, пішли по-іншому, «правильному», руслу. І тільки Його величність Час розвінчує або, навпаки, підтверджує правильність нашої антиципації...
Слово таке мудре, довелося лізти в словники, щоб зрозуміти його зміст. А з’ясувалося — це те, чим ми користуємося кожну секунду: передбачення предмета або явища в свідомості до того, як вони на практиці будуть сприйняті й реалізовані.
На такі ось роздуми наштовхнув мене недавно прочитаний роман Ольги Рєпиної та Еліни Заржицької «Убити Антиципатора».
Маю досвід роботи в співавторстві, тому можу засвідчити — це непросто. Далеко не кожному письменникові пощастить знайти співавтора, що розділяє його думки, розуміє з півслова, здатного продовжити розпочату лінію. Єдність мислення — не завжди єдність стилю. Роман «Вінок сонетів», написаний мною в співавторстві з Олександром Архангельським, побудований саме на стильових відмінностях: він писав «чоловічу» партію — героя, а на мою долю припала партія героїні. Весь фокус саме в стереоскопічності образів, коли одна і та ж подія дається очима чоловіка і, відповідно, очима жінки. Тут відмінність стилів — саме плюс.
Знаючи творчість та стилістику О.Рєпиної і Е.Заржицької, очікувала «клаптикового» оповідання, що неминуче в цій ситуації. Чесно намагалася відокремити одну від іншої і, на мій захват, не знайшла «швів». Логічно можу припустити, які частини хто писав, але по стилю, по щільності викладання роман єдиний, написаний єдиним диханням, цілісний і однорідний. Стиль стриманий і лаконічний, автори уникають зайвих описів і сцен, непотрібних деталей і характерів, суворо підкоряючи всі елементи розповіді основному його розвитку. Вітаю авторок, вони впоралися «на відмінно»!
Дії розгортаються поволі, наче у звичайному соціально-психологічному романі, образи героїв зрозумілі, близькі: скільки дівчат побували на місці Люди Підлісної — однієї з головних героїнь роману? Скільком жінкам зрозумілі проблеми Ліди Золоторенко... але не кожна вирішує їх, як вона.
Ольга та Еліна — тонкі психологи й побутописці, художники тверезі та реалістичні. Думки їх проникають у приховані причини вчинків, на які вони вказують без подальших манівців. Пишуть вони відверто, досліджуючи психологію героїв без святенницьких недомовок. Духовне — через тілесне.
Роман «густо населений»: намагалася порахувати героїв — вийшло близько сорока. І всі вони — зримі, яскраві, виписані опукло, їх не сплутати один з одним, не забути, не втратити. І всі сюжетні лінії завершені, кожен з них описаний до кінця, у читача не виникає запитань про їхню подальшу долю.
Крім того, героєм оповіді є Місто. Воно — величезний живий організм, дихає, думає, страждає і радіє: «Не стерпіла столиця — загула, зарокотала, затрубила. Прокотився стогін по всій країні — від півдня до півночі, від порослих смереками гір до безкраїх ланів, від міста до міста, від селища до селища. Відлунням же того стогону було не скорботне ридання, а бойовий клич» (стор. 218).
У романі практично відсутні описи зовнішності героїв, їхнього одягу; майже відсутній пейзаж. Виняток робиться лише для того, що необхідно для характеристики, розвитку дії.
Сюжет мене зацікавив, я перегортала сторінку за сторінкою і все чекала, де ж почнеться те, про що була попереджена, — трагедія Майдану. Чесно кажучи, боялася розкрити книгу, щоб не розчаруватися: зараз все частіше автори пишуть про трагічні події нашої країни, роблячи їх фоном для дрібних історій.
Вважаю, це знахідка авторок — спочатку ввести читача в коло проблем героїв, примусити перейнятися їхніми сподіваннями, почуттями, майже полюбити, і після цього, в останній третині книги кинути їх усіх у «м’ясорубку» трагічних подій.
Колежанкам вдалося передати атмосферу Майдану... Добре прописано емоційний підйом, зітхання всієї нації, який зробив героїв зі звичайних людей, повів їх на подвиг. Підхоплені єдиним поривом, згуртовані, вони стали непереможні. Зримо, психологічно вірно прописана обстановка тих днів, з безліччю деталей, які не могли бачити автори, але які уява письменника передбачила, побачила, описала.
Майдан — як катарсис. Хоча розвиток образів і дещо передбачуваний: «погані» стали гіршими, «гарні» — кращими. Втім, це логічно: значить, ні в кому читач не помилився, значить, психологічно вірно були прописані герої роману, і їхню поведінку ми змогли вирахувати. Хоча повороти подальших доль героїв часто непередбачувані та хвилюючі.
Власне, письменник — це той, кому відкриті глибини, хто силою своєї уяви може створити нові світи і «населити» їх, як і ким завгодно.
Саме тому роман не став черговою спекуляцією на патріотизмі. Він більше схожий на літопис. Ми, сучасники, можемо залишити свідоцтва подій, не більше того. Але він не став і документальної прозою. Мова авторів відповідає раціоналістичній манері їхнього письма. Вона точна й чітка, надзвичайно тонко відтінені окремі значення слова. Разом із тим вона проста. Колежанки уникають складних і заплутаних конструкцій, побудова фрази витончена та недвозначна, вони стримані у вживанні всіляких стилістичних фігур, не виносять літературних штампів.
Закінчили авторки хитро: злочинець-антиципатор утікає в паніці, зраджує своїх соратників і... Далі не продовжую, інакше порушу все задоволення від читання.
Але засвідчую, що саме так і потрібно було закінчити цю альтернативну історію. Добро має перемогти — бо якщо не будувати позитивну програму, у нього не буде шансів.
У художньому творі кожен читач бачить своє. Це залежить від самого читача. Особисто для мене це історія про те, як багато приховано в людині, про що вона й сама не підозрює. Потужні зовнішні події можуть сколихнути так, що людина встає в повний зріст. Сила духу піднімається до небесних висот, а дрібна підлість стає прірвою. В нас багато закладено. Ми на багато здатні. Ми здатні перевернути світ. Потрібно тільки наважитися на це: «Потік життя неможливо спинити...
Жодні перепони і догми не здатні перекреслити прагнення людини до Свободи.
І нехай всі перешкоди йдуть під три чорти! Особливо, якщо їхні носії намагаються створити бездоганну біографію, а потім легітимізувати її через єзуїтську брехню...
Ось тільки часто вони помиляються, вважаючи нас людьми з перебитим хребтом.
І яким великим є їхнє розчарування, коли чують незіпсовані посіпацькими речитативами голоси людей, які подолали загату лже-сприйняття світу: людині судилося терпіти!
І голоси ці з усією міццю вдаряють по розбудованому холуями привіллю тирана.
Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...
Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканою, незаймано білою.
Тому не бійтеся негідників.
Вони найбільші боягузи у цьому житті.
Вони самі вас бояться» (стор. 361).
Ольга Полевіна
