Bitte schoen, Міжнародний гість! Інтерв’ю з Олександром Апальковим
Міжнародний кропивницький шарварок
Весело про серйозне
Інтерв’ю з Олександром Апальковим, головним редактором міжнародного видавництва та журналу «Склянка часу`Zeitglas» – для сторінки гумору і сатири «Міжнародно-кропивницький шарварок», який третій рік веселить народ щомісяця в останній четвер у двомовній «Первой городской газете», де головний редактор – журналістка-мандрівниця, поетеса, прозаїк, музикант, хормейстер, співачка, композитор і художниця Людмила Макей, яка разом з Антоніною Корінь та кагалом їхніх друзів демонструють творчий безлад у «Шарварку».
Я з ним на «ти». І він зі мною, хоч молодший від мене на чортову дюжину років, має на це право, бо у нас одна alma mater – Харківський інститут культури, який мене пустив у світ бібліотекаркою, а його – режисером. Чверть століття тому ми як учні поета і літературознавця та нашого викладача Марка Богославського познайомились на фестивалі поезії, який організував Марк Іванович у нашому вузі. Отже, це інтерв’ю тричі ювілейне, бо 25 років творчої дружби, «Склянці часу» і літмузею, де я працюю, а Олександр теж колишній музейник. Гадаю, нам є про що поговорити. А розмова зацікавить і моїх друзів-співавторів «Шарварку» – літераторів і музикантів. За 25 років процвітання «Склянки» з неї не раз пригощалися кіровоградці і кропивничани. «Ковтали» з неї я, Роман Любарський, Антоніна Царук, Микола Караменов та ін., точно не відаю, бо в нашій співпраці були й тривалі розлуки. Отже, почнемо творчий допит.
– Розкажи, чим багата і чим була ця чверть століття, відколи ти створив журнал і видавництво, а саме: ти – росіянин?
– Так.
– Як став перекладачем з Deutsch?
– Мав види на молоду викладачку німецької мови у ХДІК.
– Як вивчив українську?
– Знав із малечку. До певного віку і гадки не було, що це якісь різні мови. На Слобожанщині, як відомо, ніколи не було кріпацтва. Немає його там і нині. Там розмовляли й розмовляють вільно.
– Скільки українських, російських та німецьких авторів пригубилось чи присмокталось до «Склянки»? Хто серед постійних авторів?
– Такої, «земської статистики», не велося. Приблизно – понад 5000 авторів літературного і понад три сотні образотворчого браншу – художників, скульпторів, креативників інших жанрів, скажімо кукольників… Окрім цього – на сторінках літературного альманаху «Скіфія», який видаю додатково до журналу із 2000 року (щоквартальник), – ще понад 2000 авторів та на сторінках спецвидань наших «Вісників» різних літературних конкурсів із тисячі три літературних прем’єрних публікацій авторів набереться… Є ще книги-дайджести, це суто для інформації німецькомовних видавництв про цікавих (на мою суб’єктивну думку) сучасних авторів України…
– З яких ще держав і хто вам пише? Чи є меценати?
– Тут теж скрупульозного обліку не велося. Я у редакції працюю самотужки. Мені допомагають друзі, колеги на доброчинних засадах. А роботи – поле неміряне. Тому – не до статистики… Мені слід і я намагаюся дбати, аби «статисти» від літератури менше потрапляли на сторінки моїх видань. Меценати є. Іх небагато. Спонсорів – не шукаю. Грантодавців, як і грантоєдів, «презираю». Наголошую: журнал «Склянка часу`Zeitglas» ніколи не видавався за рахунок держави, проф- та письменницьких чи інших спілок, грантів, «добрих дядьків». Із самого початку 1995 року й понині він видається на засадах самофінансування. Усі кошти, що надходять від реалізації журналу, продажу альманахів, спецвидань, книжок його авторів, листівок, спрямовуються на видання чергових номерів. Причому вся редакційна робота виконується безоплатно.
– Якщо журнал – щоквартальник, то має вже бути 100 номерів, а є?
– 94. Це пов’язано із реєстраційно-марудною процедурою. Через що у 1995 році вихід першого номера СЧ відбувся у вересні, а не у березні, як планувалося.
– Тираж – це таємниця? Як і редколегія? Чи у вас править бал культ особи? (Не показую пальцем).
– Наклад журналу залежить від результатів передплати та орієнтовної кон’юнктури ринку його споживачів. Адже журнал – теж продукт. Паперовий тираж СЧ варіабельний: від 1000 примірників до 500, доволі часто доводиться і додруковувати наклад. Це приємно. Не слід забувати, що усі наші видання (і журнал у тому числі) розповсюджуються ще й в електронних версіях. Тут «тиражі» не міряні. А деякі номери вже давно «висять» в інет-павутинні, викладені туди аматорами і поціновувачами літератури – просто засканованими посторінково (!!!) із паперових оригіналів. Тут я знімаю капелюха перед такими «хакерами». Адже вони популяризують читання і твори не авторів «літ-п’ятачка» Києва, а поетів, прозаїків, критиків із усіх-усюд нашої країни та закордоння…
– Ти чудово пишеш прозу трьома мовами і перекладаєш німецьку – туди й назад, чи як? Чи є в тебе перекладачі? Як організовуються переклади: хто кого «полюбить» чи хто на кого вкаже?
– Так, «туди», растуди й «назад». Звісно, окрім мене, є ще перекладачі. Світ не без добрих людей… Назвати усіх поіменно зараз не можу. Для цього слід переглянути архіви. Адже, не кожний переклад вартий публікації… Перекладач літературних творів мусить бути сам добрим літератором. А перевдягати поезії – ще складніша доля… Боюсь, когось забуду згадати, несправедливо. Втім серед перекладачів німецької називаю: Хельгу Хомутину, Петра Паливоду, Карла Шелнбергера, Манфреда Вельцеля, Тетяну Скорову, Костянтина Бакараса… Який текст і якого автора перекладати і публікувати у журналі СЧ, визначаю я, одноосібно, як редактор. Інша справа, коли піддаємо перекладу твори переможців наших літературних конкурсів. Тут буде перекладено тексти переможців, незважаючи на моє до них ставлення. Ці переклади також буде опубліковано. І не тільки на сторінках журналу, але й у періодичних наших дайджест-виданнях.
– Чому серед постійних рубрик: «Проза», «Лірика», «Есе», «Критика», «Галерея» (може, ще якісь, бо я маю штук п’ять журналів), нема гумору і сатири? Адже й ти чудово володієш «поверхностно-улыбчивым стилем», у якому ти цікаво характеризуєш тих, хто довіряє «Склянці» свій сік творчості?
– Це не так. Гумористичні та сатиристично-викривальні літературні твори різних жанрів публікувалися й публікуються у журналі. Не забуто й художників, карикатуристів, весельчаків... Будь ласка, кожне число можна переглянути в онлайні.
– Скільки і яких міжнародних конкурсів провів журнал і видавництво, і в результаті? Що за 25 років?
– Запитання некоректне. Однак спробую відповісти. Із 2014 року організував та проводжу вже 11-й міжнародний поетичний конкурс «Чатує в століттях Чернеча гора». Лише на перший було надіслано до редакції 1789 творів… Зрозуміло, не всі вони були допущені до конкурсної участі. Але перечитані всі.
Загалом на рік редакція оголошує і проводить два літературні конкурси. Вони дають змогу реально відкривати нові імена авторів, що живуть не лише у мегаполісах, але й у «ведмежих кутках» нашої та інших країн. Таланти не містяться скопом у столицях…
Серед літконкурсів назву ще такі, як: «Щиро безъ обенякивъ» (правопис збережено) (гумор, сатира, пародія, сарказм) з нагоди 175-річчя «виходу першого повного видання «Енеїди» Івана Котляревського;
Міжнародний конкурс гумористичного твору «Що робить папірець...» (гумор, сатира, іронія, сарказм, бурлеск, пародіювання, афоризми, карикатура) з нагоди вшанування пам’яті Петра Ребра;
Літературний конкурс «ЖІНОЧІ ПРИМХИ» з нагоди Міжнародного жіночого дня 8-го березня (проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото);
Літературний конкурс «Коли наблизитися…» з нагоди 110-ліття від дня народження Марка Бараболі, українського письменника-сатирика (проза, поезія, есеї, критика);
Літературний конкурс «Свято Різдва» (проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото);
Міжнародний конкурс ДО ДНЯ СТУДЕНТА (поезія, коротка проза), тощо… В результаті – нові відкрито імена, і їм, іменам, дорогу у світ широкий літератури не примітивного інтернет-сайтівського життя, де пишуть хто і що завгодно, обмінюючись «лайками». От уже вдале слово…
До того ж проведено 10 міжнародних конкурсів на краще коротке оповідання «Zeitglas» (проза, написана кожного минулого року). Це – як правило найновіші видання однією книгою, інколи понад 700 сторінок… Щорічно ми представляємо наші видання на відомих міжнародних книжкових виставках, форумах. Багато книжок наших авторів ставали «книгою року». Серед таких авторів Станіслав Стеценко, Володимир Єременко, Анатолій Крим і ваш, як раніше казали, «покірний слуга»…
– Сповідайся, будь ласка, про роботу однойменного видавництва. На сайті стільки всього, що голова макітриться…
– Повторюся, статистики не вів і не веду за браком часу. Якось порадив працівникам місцевої наукової бібліотеки укласти каталог видань «Склянки часу», адже видавництво із дійсно міжнародним статусом, базується у Каневі вже чверть століття… Вони відповіли словами, схожими на твої, що «…стільки всього, що голова макітриться…». Лінощі й небажання робити промоушинг «доброделания» навіть заради слави свого краю – от той «рушій» байдужості, українського тягара, страшного…
– Яка твоя самооцінка власної творчої діяльності? Чи не вважаєш «Склянку часу» – «ЧП» районного чи міжнародного масштабу?
– Я робив і роблю свою справу із задоволенням. Моїм девізом було й залишається: хочеш зробити краще, зроби сам. От і роблю. Той йде швидше, хто йде сам. Поглянь, скільки «товстих» і «худих» журналів України позакривалося… Збанкрутіло… Зникло… Чому так сталося? А тому, що у тих «часописах» сиділи численні «сполучені» штати: почесні та недуже редакції, наглядові та байдикові ради, спонсоратники та їх посіпаки під різними регаліями… Дуті тиражі, пихаті «заходи»… А кінець – відомий. Було, та загуло.
Журнал – це своєрідне сито. Ним час просіює твори сучасних літераторів, популяризує молодих (обов’язково ще невідомих або маловідомих митців). І саме час пропише кому славу, кому безвість. Редактори повинні (!!!) лише сумлінно робити свою справу. Тому деякі «часописи», особливо обласних письменницьких організацій, не могли і не можуть відповідати цьому статусу по суті. Бо в кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано на обкладинці, у вишиванці й поруч зі свічкою та рушником… Навряд чи до такого журналу потраплять твори маловідомого автора, а зовсім невідомого – і поготів…
– Кажуть, коли закінчуються слова, починається музика. Розкажи про музичний альманах «Октава» (шикарна назва, чи нема у ній рубрик: перша, друга, третя, четверта октава). Її творить твоя права рука і заступник – дружина Ірина?
– Музичний альманах «Октава» ініціювала, започаткувала й видає Ірина Апалькова. Дійсно – моя дружина. Але й ще – досвідчений диригент, хормейстер, педагог. Цей єдиний в Україні музично-теоретичний альманах видається із травня 2015 року українською та російською мовами, із присвоєнням кожному числу ISBN, зареєстрований у міжнародних каталогах наукових видань та наукометричних базах даних: НБУ ім. В.В.Вернадського та інших. Кожного автора публікацій забезпечено авторським примірником та сертифікатом. Окрім паперового варіанту, альманах виходить у світ також ще й електронною книгою
– Привідкрий завісу на сім’ю, родину, де ти такий активний на наші вайлуваті голови взявся? Чим займається син, а внуки є?
– Народився у селі Старовєровка на Харківщині. Вчився, служив в армії, працював, знову вчився… Одружився один раз. Так і живу. Про дружину вже сказано. Додам, що це ЛИШЕ завдяки їй я покинув Харків і приїхав до Канева… Без неї не було б і ніякої «Склянки», «Скіфії» і навіть побратимства «Канів-Фірзен»… Мій син Клим займається композицією: пише музику, а на неї свої слова, які співає у складі відомих в Україні та за кордоном рок-груп: «Midgard», «Asterion», «Slach Razboy».
– Розкажи про травневі шевченківські свята у Каневі.
– Вони стають все менше людними, на жаль… Причина – у політиканах різних прошарків, які отруюють самий дух Шевченкової музи. Тут, у Каневі і «вище». Адже усі політики – злочинці.
– Ти – великий читач, що серед письменників майже рідкість. Розкрий свої читацькі карти: скажи, що ти читаєш, і я скажу, хто ти?
– Читав і читаю завжди. По-перше – маю звичку, що прищеплена вихованням, по-друге – я ж таки редактор, мушу читати усі надіслані до редакції твори, уявляєш… Буває у день одних електронних листів понад 50… Рукописи. І на всі даю відповіді… Звісно, комусь короткі, але, більшою частиною – не такі й лаконічні. Панібратства, цього спадку візантійщини, не заводжу… Проти ночі читаю класиків чи тих, хто вже «становиться» такими… Аби не втратити смаку, літературного. Вчора дочитував Михайла Пришвіна «Кащеева цепь». Протягом дня читаю впереміжку: зранку – англійською, повільно: Генрі Філдінга «The Adventures of Joseph Andrews» та німецькою, жвавіше: Рене Фюлоп-Міллера «Der heilige Teufel» (погляд європейця на Распутіна та жіноцтво його оточення)…
Ну, от і все, якось так…
Інтерв’ю взяла Антоніна Корінь, яка любить і буде впиватись, а також запрошує «шарварківців» також наповнювати «Склянку часу».
У видавництві «Склянка часу*Zeitglas» вийшло друком три книги М.Богославського: стихотворения «Очередь за счастьем» (1995), «Грех свободы» (1995), «Между молнией и громом» (1997). Ще дві книги «Косой дождь» та розширений варіант «Грех свободы» було перевидано у Харкові. (О.Апальков).
Редактору журналу «Склянка часу» О. Апалькову
Вітаю журнал і видавництво «Склянка часу» із 25-річчям. Маю трохи меркантильну пропозицію щодо відзначення цього ювілею. Читаючи журнал, я омолоджуюсь завдяки тому, що там багато талановитої молоді, відомої та невідомої, за що особливе спасибі – що вирощуєте молодняк, підтримуючи у творчості.
А ще радію, коли читаю твори авторів, причетних і до моєї молодості: М.Богославського, О.Апалькова, В.Дмитрика, І.Боня, О.Оленіної, причетних до alma mater – Харківського інституту культури і двомовної літстудії в його стінах «Проліски – проблески», якою керував Марк Іванович Богославський. Його і ще когось, жалію, вже нема. Але я і Неля Жура (тепер – Гончарова) з Олександрії нашої області, гарна поетеса, 50 р. тому закінчили вуз. Може б, «Склянка часу» спробувала розшукати нас, харків’ян, причетних до літератури, особливу любов до якої і творчості прищепив нам Марк Іванович? Це був би і йому пам’ятник (5р. тому його на стало в Ізраїлі, тож і на могилу ми не зійдемось). А видав він за життя всього дві мінізбірочки чудової поезії, можливо, більше. Друкував поезію, критику і публіцистику. Може б, ми гуртом уклали ко-лективну збірку з умовною назвою «Учитель і учні»? У мене є дві статті про його книги, є вірші-посвяти. Мабуть, і в інших знайдеться що внести у вінок пам’яті. Спробуємо, за власний кошт?
Антоніна Корінь
