Літературна стежина №55. Бабуся Ганна
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Олена Трибуцька
На уламках життя
Танцювали вони своє танго.
Він – суворий солдат,
І вона – така світла, мов янгол.
Босоніж – ноги в кров,
А танцюють так пристрасно й легко.
Небеса їм покров,
А музИка – малий соловейко.
І танцюють удвох
На руїнах колишнього Дому.
Танго темних епох
На порозі Великого Злому.
Ноги в кров – не біда,
Та уп’ялись уламки у душу:
«Я тебе не віддам.
І ти житимеш, житимеш. Мусиш...».
І у їхніх очах –
Ярий відсвіт жорстокої битви,
І на їхніх устах –
Тихе слово любові й молитви.
Він – суворий солдат,
І вона - така світла, мов янгол.
Води й землі горять,
Та танцюють вони своє танго...
Назар Назарів
Новий монолог Касандри
Троянські діви, діти і мужі!
Гартуйте зброю і гостріть ножі!
До нас прийшли загарбники-ахеї,
замало стало їм землі своєї.
Та серед нас достатньо є героїв,
аби відбити цю облогу Трої.
Вже визріло насіння молоде,
і може, нині Троя не впаде.
Наврочила ахеям зла сивілла,
що морок забере у них Ахілла.
І їхні плани та ідеї фікс
в непам'ять змиє ненаситний Стікс.
Уздовж Скамандру і уздовж Дніпра
постали мури вищі, ніж гора.
Згорять ворожі стяги, мов сувої.
Ми відіб'єм оцю облогу Трої.
***
Прокидаєшся уночі
і без голосу,
самими руками
намагаєшся щось сказати,
записати на темряві над ліжком –
але темрява не тримає нічого –
ні жесту, ні доторку,
ні мого імені.
Протяг на кухні лишає під ніччю
зітертий підпис,
бо в квартирі є хтось,
хто не зачиняє двері,
а вікна розчиняє навстіж
на вулиці, і на каштани,
і на світлофори на перехресті,
які продовжують переморгуватися
між собою, навіть коли ні машин,
ні пішоходів уже немає.
Є люди, які продовжують пересвідчуватися
одне одному,
навіть якщо нікого уже немає,
продовжуючи руками писати наосліп
ім'я і сліди людини.
Людмила Ніколаєвська
***
«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
Все співає надихає, душу гріє…
Світ милується весняним цвітом,
Біля вирви вже тюльпан разквітнув.
І хоча запеклий бій над гаєм,
Та життя завжди перемагає.
Все вирує, все квітує, рум’яніє…
Від краси відроджуються мрії.
Оживає віра, світла радість,
Хоч рашисти злісно гасять з «Градів».
Злість ворожа вельми зрозуміла:
З нею ворог ниций і безсилий.
«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
Розцвітає поле, а вона сивіє…»
Заспівай же, мамо, мені колискову,
Хочу я почути твоє рідне слово».
Пісня вже луна за небокраєм
І жагою щастя серце крає.
А сміливий, відчайдушний вигук,
Ніби смерті й безнадії виклик.
«Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
Все святкує, оживає і радіє.
Пісня полонин, озер, урочищ…
«Калуш-гурт» уславив край свій отчий.
Оплески бурхливі враз здійняли.
Радістю всіх друзів об’єднали.
«Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
Вітер перемоги в душі віє.
І надія, мов джерела, чиста,
І така бажана й урочиста.
Файний гурт, на вишиванку схожий.
Спів Вітчизни – спів непереможний.
Наталія Фесенко
Чистий четвер
А світ почистішає й справді
У чистий четвер...
Ми шили – по-білому –
З рідного саду квітками…
Тоді ще світало в душі,
І ніхто не помер,
Букети у вазах,
І все до ладу поміж нами.
А зараз – дими...
На зболілому тілі Землі
Озера постали кроваві –
Ні риби, ні птиці...
Лежать невпізнавані матір'ю
Діти малі,
Тіла пошматовані люттю звірячою
Й лиця…
...Людське не вживеться
З мерзотою бруду й жахіть –
Те тіло, обвите
Холодною слиззю гадюки.
Світ, вишитий гладдю, у квітах,
Незримо стоїть
Й до нас простягає
Спасенні свої чисті руки!
До пояса коси шовкові –
Колосся пшениць –
Одвічна прикраса жіноча.
І хлібна зерниця –
Постане над світом
Немеркнучим світлом зіниць
У чистий четвер, в час війни –
Людям мирним насниться…
***
На сьогодні – багато не треба:
Лиш би зникло задимлене небо,
Посірілі обличчя від болю
Посміхнулися сонцю на волі
І вдихнули життя тій дитині,
Що схолола на чорній цеглині...
Напоїли зневоднене тіло,
Що від голоду вщент побіліло
І не бачило світу в підвалі,
Коли «Гради» серця розривали.
Будь же прокляте, оркове сім'я,
Яке вгризлося людям у тім'я,
Озвіріле на тих чорноземах,
Що скормило татарськеє плем'я...
Хай вам валиться шлях під ногами
Із сватами, кумами й синами
І куди б не пішли ви по світу,
Вас на шмаття розніс помсти вітер!
Олександр Архангельський
По мирным посёлкам – из «Градов»,
по спальным районам – из «Смерчей»…
И тучею бомбы, снаряды.
И грань между жизнью и смертью.
Эрэфией навык отточен
в Чечне, а теперь в Украине,
чтоб жизнь нашу сделать короче,
чтоб стали рабами отныне.
У орков огромные массы
ракет, самолётов, железа.
И тонны протухшего мяса
с картонною биркой «агрессор».
Войну начинают безумцы,
хребет ей ломают герои,
которым победа по вкусу.
Смельчак – он почёта достоин!
***
За Україну – в молитві
помисли наші й стремління.
Мужності воїнам в битві,
честі, звитяги й сумління.
Жінці-вкраїнці – не сльози –
витримка й сила наразі.
Стане твій син на порозі,
оркам нанісши поразку.
Жінко-вкраїнко, молися!
Віруй у Божую Матір!
Сили Добра узялися
нам у борні помагати!
Ольга Полевіна
Бабуся Ганна
Коли танки в'їхали в село, на вулицях не було жодної живої душі. Ворота замкнені, віконниці прикриті, хоча ще не стемніло.
– Жерти хочеться, – сказав Єгор на прізвисько Вовк. Він і був схожий на вовка: хиже лице і сірі холодні очі, які ніби свердлили співрозмовника.
– У них їжа є, – озвався механік-водій Мишко. – По хатах пошарити треба.
– Руслане, посидь, ми зараз, – протискуючись крізь люк, наказав Вовк навідникові. – Ходімо, Мишко!
Вони зупинилися біля будинку, паркан якого здався неміцним. І справді, кілька ударів прикладами автоматів – і хвіртка повисла на одній петлі. Так само легко були вибиті двері веранди.
У кімнаті сиділа стара. Коли вони ввалилися до хати, вона навіть не поворухнулася.
– Бабо! Хенде хох! Яйко, млєко, курка! Гут! – захоплюючись власною дотепністю, зареготав Вовк.
Стара, з ненавистю дивлячись на них, не відповіла.
– Не даси – самі візьмемо, – не образився Вовк. – Де тут у тебе їстівне?
На кухонці знайшли половину буханця хліба, кілька яєць, шматок сала. Розсипали пшоно, пірнули ножем пакет із борошном, і вся підлога вкрилася борошняним пилом, наче снігом.
– Новий рік тобі принесли! – засміявся Мишко, милуючись своїми слідами на підлозі.
Вовк уже обстежив двір. У сарайчику було замкнено кілька курей, вони розбіглися двором, ховаючись і кудахкаючи. У паркані не вистачало дощок, і вони вискочили на сусідній город. Одна ряба не встигла сховатися і заметалася між сараями. Вовк дав по ній чергу.
– Та тихіше ти! – зупинив його Мишко. – Від курки нічого не залишиться!
Стара, спираючись на ціпок, ледве вийшла на ганок.
– Варвари! Ти дивився, що і в кого забираєш? Щоб вона тобі поперек горла стала!
– Ти дивись, як заговорила! – примружив очі Вовк. – Я тебе зараз замість курки!.. Самогон давай!
Він відсунув стару й повернувся до хати. Було чути, як він відчиняє шафки і риється в ящиках.
– Михо, дивись, що знайшов!
Він виніс оксамитову подушечку з орденами та медалями.
– «За оборону Сталинграда», «За взятие Берлина», «За победу над Германией», – прочитав він. – Смішні штучки! Приїду додому – надягну, от угоратимуть усі!
– Поклади на місце! – скрипучим голом просичала стара. – Не твоїм брудним лапам цього торкатися!
– Ану, забери! – зареготав Вовк, ідучи до танка. Мишко прихопив курку, розуміючи, що в цьому будинку більше немає чого взяти.
Стара, спираючись на ціпок, ішла за ними.
– Поверни медалі, покидьку! – кричала вона.
Хлопці вже влізли в люки, а вона все била клюкою по броні.
Через паркан сусіднього будинку визирнула жінка.
– Бабо Аню, не треба! – спробувала вона заспокоїти стару.
– Виблядки прокляті, забрали нагороди мого батька! За вашу країну воював, відріддя чортове! Щоб вони тобі руки обпекли, щоб у тебе очі повилазили!
Вовк та Мишко висунулися з люків.
– Та вона відьма, – тихо проказав Вовкові Мишко, – дивись, які очі! Проклинає тебе…
Стара і справді була страшна: сиве волосся майоріло, очі горіли такою ненавистю, що Вовк здригнувся. Трясучи клюкою, вона погрожувала їм. Броня танка глухо озивалася на її удари.
– Не буде тобі успіху! Не встане в тебе! Теліпатиметься між ніг, як шнурок! Дівчата глузуватимуть з тебе!
Така зловтіха була в її словах, що Вовк здригнувся. Як не дивно, у нього були проблеми з цим, але яким диявольським чуттям стара вгадала найпотаємніше?
Він змінився на обличчі, схопився за автомат.
– Вовку, не треба!.. – спробував утримати його Мишко, але той, наче збожеволівши, дав чергу по старій.
Несамовитий жіночий крик ніби розрізав повітря – це кричала жінка через сусідній паркан.
Стара повільно, мов мішок, осіла і перекинулася на спину.
Тяжко дихаючи, Вовк заліз у танк.
Їхали мовчки. Мишко скоса поглядав на Вовка. Той, застигши, дивився в одну точку.
– Нах*ра ти взяв медалі? – порушив мовчання Мишко. – Вона ж відьма. По очах видно.
– Здохла відьма, – процідив Вовк.
Спали погано. Мишко перевертався, не в змозі відігнати спогади. Вовк посеред ночі піднявся, пішов курити і довго не з'являвся.
На світанку їх накрила артилерія.
Їм пощастило – по них не влучили. Лавіруючи між палаючими танками, вони повернули назад до села.
– Стій! – раптом заволав Вовк.
Він побачив стару, яка стояла на дорозі і заважала їм проїхати. Вона спиралася на ціпок і хижо посміхалася. У Вовка волосся миттєво стали дибки, і він покрився холодним потом.
Мишко різко зупинив танк.
– Відійди! – крикнув Вовк, але стара, загороджуючи проїзд, не зрушила з місця, а позаду рвалися снаряди.
– Ти чого? Їдьмо швидше! – сказав Мишко і ввімкнув передачу.
– Вона не пускає... – витріщивши очі, прохрипів Вовк. – Ти її бачиш?
– Нікого немає, – розгублено проказав Мишко і рушив з місця.
– Та ось вона! Посеред дороги!
Мишко знову загальмував.
Вовк побачив, як стара повільно підійшла до танка і постукала клюкою об броню.
– Чуєш?.. – із жахом процідив Вовк.
– Чую… – прошепотів ошелешений Мишко.
– Уперед! – крикнув Вовк. – Дави її!
Танк зірвався з місця.
Проїхавши метрів з десять, вони зупинилися. Вовк висунувся з люка і озирнувся.
На дорозі нічого не було.
Увечері Вовк закопав у лісі поцуплені нагороди.
– Може, хоч тепер відчепиться...
Два дні вони ховалися у лісосмузі. Від танкової бригади залишилася третина. Чекали на підкріплення.
Ночі були холодні. Вони влаштували ночівлю на місці погашеного вогнища – там земля довго зберігала тепло, і можна було хоч ненадовго задрімати.
Вовк прокинувся через те, що хтось торкнув його за плече.
Над ним стояла стара і хижо посміхалася.
Вовк хотів сказати, що медалі закопані під кущем біля дороги, але не встиг: щось просвистіло, гримнуло – і все провалилося в темряву...
