Чорне, сіре, біле

 

 

ЧАСОПИС ОБЛАСНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ОБ’ЄДНАННЯ "СТЕП" ім. В.ПОГРІБНОГО

Відповідальна за випуск О. Полевіна

Текст підготував О. Архангельський

 

Міжнародний літературний альманах "Порт-Фоліо", заснований монреальськими літераторами, є одним із найстаріших – якщо не найстарішим – з існуючих у Канаді та США літературних видань російською мовою. Історія його створення цікава і, водночас, логічна. Хвилі імміграції, що послідували одна за одною в 90-х роках, розкидали співвітчизників по всіх континентах. Серед переселенців виявилося багато творчо обдарованих, ініціативних та талановитих людей, які приїхали на нове місце із багажем знань та планами самореалізації. Звичайно, кожен емігрант повинен пройти болючий етап адаптації на новому місці, але, як питання виживання відступає на другий план, то до людини повертається потяг до творення. Правильніше навіть сказати не "повертається", бо це прагнення ніколи не зникало, – з'являється можливість перейти від планів реалізації.

 

У серпні 2001 року Олена Лебедєва, Надія Любомудрова та Євген Зудилов заснували на канадській землі та в канадському, умовно кажучи, інтернет-просторі альманах "Порт-Фолі". Перші 18 номерів вийшли за редакцією Надії Любомудрової. 2002-2005 редактором альманаху була Фаїна Петрова. З 2006 року до цього часу головним редактором є лінгвіст, літератор та перекладач із Монреалю Михайло Блехман.

Твори членів літературного об’єднання "Степ" неодноразово друкуються в "Порт-Фоліо". Сьогодні гість "Степу" – Михайло Блехман.

Пропонуємо читачам ближче познайомитися з ним.

 

Михайло Блехман. 

 

Чорне, сіре, біле (коротеньке оповідання – фрагменти великої повісті)

 

Мама. Пам'ятаю!

Ми тоді жили в Козельщині. Козельщина для мене – це як Касриловка для Шолом-Алейхема, тільки Козельщина, на відміну від Касриловки, є насправді, і вона не єврейське містечко, а українське село. Ну, і я, ясна річ, не Шолом-Алейхем.

Ми в Козельщині були, напевно, єдиними євреями. Маму з Харкова в Козельщину направили по розподілу працювати адвокатом, а батька – лікарем. А я був з нянею.

Маму дуже поважали. Іноді її возили на бричці. Вона була заступником головного адвоката всієї Козельщини, і одного разу взяла мене з собою до суду в Полтаву. А було їй, як я зараз розумію, усього лише двадцять років.

У Козельщині можна було цілими днями грати в Чапаєва, тільки для цього треба було вдягнути пальто, як бурку. 

І можна було ховатися в малинових кущах. Коли тобі три або чотири роки, малини хочеться сильніше, ніж коли тобі шістдесят, хоча й у шістдесят її теж хочеться, особливо, якщо до неї звик, коли тобі було три або чотири роки.

 

Одного разу я просидів у малиннику з ранку до вечора і не відгукувався на нянин поклик. А коли мама повернулася додому з роботи і я виліз із кущів, у мене від малини висипало щось червоне по всьому животі. Кажуть, якщо чогось переїсти, то потім цього ніколи більше не захочеться. Напевно, мають на увазі не малину. Скільки б я не об'їдався малиною, так до сих пір не переїв.

 

Мама. Не пам'ятаю... Ах, так, звичайно! Пам'ятаю!

Мама і тут, у Козельщині, і потім у Харкові, була великою модницею. Пам'ятаю цей її грайливий капелюшок і цю сукню – вона називалася панбархатною. Зараз таких назв немає, і суконь – теж.

Добре, хоч малина залишилася.

 

Батько. Пам'ятаю!

 

Батько був головним лікарем усієї Козельщини, хоча йому було всього лише двадцять вісім років. Мав власний кабінет у козельщинській поліклініці. Як і маму, батька знала і поважала вся Козельщина, тому що мама захищала, а батько лікував. Як же було їх не знати і не поважати?

Батько любив гарно вдягнутися. Тоді в моді були ось такі штани – кльош. Чим ширше кльош, тим, як би зараз сказали, крутіше. Раніше, правда, так не говорили.

 

Пам'ятаю! На Перше травня батько купив мені кульку, надув і зав'язав. Не пам'ятаю, якого кольору. Напевно, червону. На батькові були ці штани кльош, а в мене на голові – чомусь така косинка, а в руці кулька. Ми йшли, напевно, центральною вулицею Козельщини після першотравневої демонстрації. Зараз уже немає першотравневих демонстрацій, зате всі кульки – кольорові.

 

Козельщина була Україною в мініатюрі. Там говорили українською, тільки не суржиком, а красиво. Дуже красиво, іноді навіть краще, ніж просто правильно. До батьків українською зверталися на "ви", а російською – на "ти". І прізвища в людей були справжні українські. А українське прізвище – це як цукровий кавун. Українське село пахне квітами, чистим будинком, цукровим кавуном і українськими прізвищами. Наприклад, один з наших сусідів був Обідіон, інший – Архієволокоточірепопеньковський.

 

Потім мені якось приятель говорив, що знав людину на прізвище Череззаборвисоконогопереносяйло. Так, не "ногу", а – "ного".

 

Мама, хоча й була ще дуже молода, уже знала, що народові завжди хочеться віддячити лікареві. Тим більше такому чудовому, який кожного пацієнта і вислухає скільки треба, і вилікує. Не було жодного випадку, щоб батько не вилікував. Звичайно, віддячити було святе діло. Як не віддячити? Мама тому завжди казала батькові, щоб він не брав подарунків. По-перше, просто не треба, а по-друге, ні до чого хорошого це не призведе.

 

Батько і так не брав, і не взяв би ні за що, а вони все одно несли.

Одного разу старенька бабця, яку батько перед цим вилікував, принесла йому в кабінет оклунок. Як завжди на Україні – у білосніжній хустці, акуратно зав'язаній. Поклала на стіл, розв'язала.

 

– Пригощайтеся, – каже, – дохтуре.

Батько був людиною африканського темпераменту. Довелося старенькій хабарниці уносити не надто вже слухняні ноги. А навздогін їй летіли смажена курка і верхнє "ля" дохтура – мій батько дуже гарно співав і вмів брати будь-яку октаву, наприклад, у неаполітанських піснях.

 

– Ще що-небудь заболить, – гучно повідомив батько бабці, – приходь, вилікую. Тільки з порожніми руками приходь. А курку свою правнучці віддай.

 

Усі фельдшери та сестрички сховалися по кабінетах: курка летіла зі свистом фугасу. У козельщинській поліклініці корупції місця не було.

Батько розповідав це мамі за обідом. Я з розумінням слухав, заїдаючи гарячий борщ холодною котлетою. Це дуже смачно, якщо ви знаєте.

Чомусь зараз згадав: у дорослі, але ще не розумні, роки, коли я про щось сперечався з батьком, він іноді говорив: "Був такий маленький, сидів собі на горшку. А тепер виріс – маєш власну думку". І посміхався. Я теж посміхався. Уявляв себе на горшку – це було смішно. На відміну від власної думки.

 

Бабуся. Пам'ятаю!

Це мамина мама. Вона була інженером-будівельником, причому дуже хорошим, якщо не найкращим. Наприклад, бабуся побудувала у Вірменії, на озері Севан, найбільшу у світі електростанцію. Тобто, звичайно, не сама побудувала, а цілим інститутом, а вона в ньому була головним інженером проєкту.

 

Бабуся возила мене різними чудовими місцями: до Криму, до Ленінграду, у Прибалтику. Вона казала:

– Коли мене не буде, ти будеш згадувати: була в мене бабуся, і вона мене всюди возила.

 

Ось я і згадую. А тоді мені це здавалося якоюсь далекою метафорою. Я не розумів, що значить – "коли мене не буде". Тепер розумію.

Бабуся була дуже сильною, вольовою людиною, навіть трохи владною. Мого батька – свого зятя – вона спочатку не сприймала і навіть іноді не помічала його. Вважала, що єдина дочка – моя мама – заслужила кращої партії. Це, напевно, тому, що мій батько походив із не надто видатної сім'ї. Але коли батько став шанованою людиною, бабуся його теж стала поважати.

Взагалі-то я не пам'ятаю нікого, хто б не поважав моїх батьків.

 

Бабуся, мама.

Коли ми повернулися з Козельщини до Харкова, я пішов до дитячого садочка. Бувало, мама, іншого разу – бабуся вкладали мене вечорами спати і співали мені пісеньку, щоб я заснув. Кожен раз я собі казав: ось візьму і не засну! І все одно засинав. Пісенька була щораз така, що спробуй не засни...

Цікаво, якби мені зараз заспівали таку пісеньку, я б заснув? Думаю, заснув би. Як не заснути?

 

Батьки. Бабуся. Дідусь.

Були ми якось з батьками в гостях у бабусі й дідуся. Історія трапилася незабутня. Пам'ятаю: мама стоїть біля вікна, усі інші – батько, дідусь, бабуся і я – хто сидить, хто стоїть. Мама почала розповідати про свою роботу – вона тепер працювала юрисконсультом на заводі.

 

– У нас, – почала мама, – працює хороший хлопець, Саша, альпініст...

Тут бабуся насупилася і замислилася. Мама, знаючи бабусин непередбачуваний характер і готуючись до несподіванок, запитує:

– Мамо, що трапилося?

Бабуся підтискає губи і знизує плечима:

– Нічого не трапилося.

– Ні, ну я ж бачу – ти чимось незадоволена, – каже мама. – Що сталося?

 

Бабуся знову знизує плечима:

– Нічого не сталося. Просто прізвище дивне, – і знову підтискає губи.

Запанувала тиша. І тут у мами почалася реакція – істеричний регіт. Такий сміх мені дістався від мами в спадок. Пам'ятаю, одного разу по телевізору показували Райкіна, і я впав з крісла на підлогу. Так реготав – думав, не підведуся. І в мами почався такий же напад. Але що жахливо – мама вдихнула, а видихнути не може. Моторошно почервоніла, сльози на очі навернулися, усередині регоче, а назовні це ніяк не виходить. Кошмар. Застигла на місці, обличчя червоне, сльози течуть, регіт душить. Ні розсміятися, ні з місця зрушити не вдається.

 

Ми перелякалися насмерть. Батько з-за столу вискочив, підбіг до мами, плескає її по спині. Що робити – незрозуміло: чи то швидку викликати, чи то води давати. Але як даси води, якщо в мами рот не може ані розтулитися як слід, ані стулитися. І просміятися вона ніяк не може.

Нарешті вийшло в неї відсміятися, і ми всі зітхнули з полегшенням. Так сміятися – жодної користі для здоров'я – одна шкода. А бабуся, знову стиснувши губи, тихо каже:

 

– Не бачу нічого смішного.

Тут уже ми всі гримнули й покотилися зі сміху.

 

Дідусь.

Мій дід був одним з кращих людей на світі в усьому моєму житті. Головним і єдиним його гріхом було те, що він палив. Забороняли йому палити всі члени сім'ї, але головним чином – бабуся. Дідові доводилося палити потайки, ховати цигарку в рукав, не показувати. Дідусь курив цигарки – тоді хороших сигарет не було. А може, він і не став би курити сигарети, навіть дуже хороші, я не знаю...

 

Ми з дідом щонеділі вранці ходили на марочний базар і купували мені кілька марок. В основному – колоній, з портретом короля чи королеви. Перші три марки, з королевою, мені подарувала мама, і з тих пір я збираю марки і люблю, щоб на них були королева або хоча б король. Без королеви або принаймні короля марка не марка, а так – знак поштової оплати.

Після марочного базару ми поверталися до бабусі, вона годувала нас обідом, і я йшов грати у футбол чи кататися на лижах з маленькою гірки.

З бабусею і дідом ми часто їздили до Криму. Моє дитинство пройшло в Криму – у Феодосії, у Євпаторії, в Алушті. Там мене бабуся і навчила плавати, а дідусь плавати не вмів, тільки стояв по коліна у воді і стежив, щоб я не втопився. Коли ми йшли на пляж, у мене на голові був ось цей повстяний білий капелюх, схожий на наполеонівський. Він мені дуже подобався, хоча в ньому було спекотно.

 

Одного разу, коли ми поїхали з дідусем до Феодосії, з нами трапилася страшна історія.

Знімали ми кімнату на двох: я спав на одному ліжку, а дідусь – на іншому. Кімната була зручна, з білими стінами. Тільки стіни ці були такі тонкі, що все було чутно. Жилося нам чудово. Море – зовсім поруч. Удень відпочивали, потім знову йшли на море. Утомлювалися за день сильно – я від купання, а дід – від спостереження, щоб зі мною нічого не трапилося. Тому й не трапилося, гадаю, що дідусь дуже уважно спостерігав.

 

Вечорами розмовляли у дворі з господинею і з сусідами, спати лягали, коли вже зовсім стемніє. В Україні ночі темні, навіть чорні. І зірок стільки, що деяким не вистачає на небі місця і вони падають. А тиша – ніби співали українську пісню і раптом замовкли, і пісня повисла в небі, і тепер тільки коники скрекочуть.

Дід моторошно хропів. Лягав завжди на спину, а на спині завжди хропеться сильніше, ніж на боці. Взагалі-то на боці теж хропеться, але на спині сильніше. Такого хропіння я більше ніколи не чув, хоча хропуть усі, кому заманеться.

 

Дід хропе, хропе, а потім раптом – як гаркне, – і знову хропе. Уночі в кімнаті – жах як страшно. Уранці, бувало, скажеш:

– Дідусю, ти сильно хропів.

 

А дід щиро дивується:

– Я хропів? Я ніколи не хроплю!

 

Людина ніколи не помічає, що хропе, і переконати її в тому, що вона хропіла, неможливо. І розбудити дідуся було теж неможливо. Коли дід спав, то, як то кажуть, хоч з гармат стріляй.

Тому я намагався заснути першим, щоб не чути, як дід почне хропти. Коли спиш, хропіння вже не чуєш. А ось якщо не встигнеш першим заснути, то потім від хропіння не заснеш.

І ось одного разу мені не вдалося випередити дідуся. Він взагалі-то засинав, як і я, моментально, а тут встиг мене випередити. Ну, тобто не встиг, а якось узяв раптом і заснув раніше від мене. А, заснувши, почав хропти. Хропе, хропе і гаркне. Хропе, хропе і гаркне.

Мені страшенно хотілося спати. У кімнаті було темно і, якщо не заснути, – сумно. А як заснеш при такому хропінні? Я крутився на ліжку кілька годин. І посвистував, і покашлював, і пальцями клацав – усе, щоб дідуся розбудити. Не виходить, хоч плач. Не міг же я встати, підійти до діда і сказати йому на вухо: "Дідусю, не хропи, будь ласка". Тому що я боявся, що дідусь злякається і схопиться.

 

І тоді я вирішив залізти до діда під ліжко і спробувати розбудити його звідти. Тихенько заліз. Лежу і дивлюся – ліжко провисло: дід був легкий, але ж все одно ліжко провисало, ясна річ. Став я потихеньку штовхати діда знизу. Не чує. Я і кашляв, і свистів, і знову штовхав. Марно, не чує. І хропе – все дужче й дужче.

 

Під ліжком темно, холодно, самотньо. Набравшись хоробрості, я висунув руку з-під ліжка і потягнув дідуся за щось – чи то за руку, чи то за ніс. Напевно, усе ж таки за ніс. Дідусь у жаху як схопиться, як закричить:

 

– Мишко, ти де?!

А я від страху мовчу. Дідусь – до вимикача, увімкнув світло, кинувся до мого ліжка, – а мене ж там немає. У кімнаті – яскраве світло, дід бігає кімнаою, шукає мене і не знаходить. Я забився під ліжко до самої стіни, і так мені страшно, що навіть слова не можу вимовити. Нарешті набрався хоробрості і відгукнувся:

– Я тут!

 

Дідусь не зрозумів.

– Де ти?! – кричить.

Тоді я виліз з-під ліжка. Дід у жаху:

– Що з тобою трапилося?! Чому ти під ліжком?!

 

Я весь трясуся від холоду:

– Ти, – кажу, – хропів, я тебе хотів розбудити...

Дідусь не знав, чому більше дивуватися: чи тому, що я опинився під ліжком, чи тому, що він нібито хропів. Насилу після цього заснули, але зате до ранку не прокидалися.

А сусіди вранці були дуже раді дізнатися, що до нас, виявляється, ніхто не заліз через вікно і ніякого погрому не було. Просто дитина виявилася під ліжком – хіба мало що в житті трапляється.

 

Я пам'ятаю всі фотографії в цьому альбомі. Вони чорно-білі і сіро-білі, деякі з жовтими плямами. Але все одно вони дуже красиві. Я дивлюся на них – і згадую.

 

І про те, як мої батьки, які були страшенними футбольними вболівальниками, мене привчили до футболу, і одного разу на грі нашого "Авангарду" з московським "Спартаком", коли Микола Корольов вдарив з декількох метрів повз ворота, мама зойкнула, підстрибнула і стукнула з усіх сил по коліну – тільки не себе, а сусіда по трибуні. Але той нічого не сказав. Як я тепер розумію, отримати по коліну від такої красивої жінки – це навіть приємно.

 

І про те, як батько вигадував всілякі пристрої, щоб лікувати мені руки після хвороби. Потім лікарі дивувалися, як я після цієї хвороби вижив. А мені цілком зрозуміло, як – завдяки тим пристроям і моїм батькам.

І про те, як дівчинка тонула недалеко від берега, і я хотів її врятувати і сам мало не потонув, а бабуся врятувала нас обох. 

І як ми з бабусею грали на пляжі у футбол – вона мені била по воротах, а я відбивав. І як вона одного разу запливла разом з нашою квартирною господинею на кілька кілометрів від берега, а ми з дідом махали їм руками і кричали.

 

І про те, як батько, майже перед самою своєю смертю, сказав мені:

– Дуже мені соромно, що коли ти був маленький, я тебе одного разу відлупцював.

А я йому відповів, що нічого такого не було, тому що він мене ніколи не бив. Я і зараз так думаю, абсолютно в цьому впевнений. Він просто щось наплутав. Шкода, я не встиг його переконати...

 

У цьому альбомі ще багато порожніх сторінок. Мої діти вставлять сюди нові світлини. А потім – їхні діти, і діти їхніх дітей. І так ми все життя будемо разом.

Тобто не тільки життя, а й... Я поки не знаю напевно. Але будемо разом – там і в альбомі.