П’ята хризантема Оксани Буянової. Рецензія на книгу
Рецензія на книгу: Буянова О. Віра і чотири хризантеми
Оксана Буянова. – Кропивницький: Центрально-українське видавництво, 2019. – 120 с.
Творче обличчя Оксани Буянової багатогранне. Уважний читач пам’ятає її дебют на сторінках «Кіровоградської правди» із поезією «Україна моя занепала». Ще тоді, у далекому 2002 році, юна поетеса збурила почуття духовного обов’язку нетривіальним віршем на злободенну тему…
Такою Оксана Буянова залишається і сьогодні – уважною й глибокодумною до питань, що її тривожать. Але не ця риса привертає увагу до віршів і оповідань цієї авторки. Пером кропивничанки створено прекрасні пейзажні замальовки, ліричні зізнання коханому, осмислення себе в часі й просторі, в розрізі стосунків зі світом, філософські осягнення тріади «Людина – Творчість – Бог»... За цими мотивами легко вгадуються вірші й проза її збірки «Мовчати про любов», що побачила світ десять років тому.
Не можна не помітити, як шанобливо поетеса ставиться до канонічних форм вірша. У сучасній поезії це рідкісне вміння, оскільки молоді автори здебільшого прагнуть вийти з-поза класичної системи віршування, намагаючись знайти себе у верлібрах, відмові від пунктуації і т.п. О. Буянова не женеться за модою на форму, але вибагливо дбає про зміст. Попри явні формальні переваги її віршів, варто відзначити їхній проникливий ліризм і духовну домінанту. Поетеса щира й небагатослівна у поезіях, присвячених бабусі, чоловікові, природі, що її оточує. Але вищим щаблем її ліризму є її віра, що звучить у кожнім катрені. Гуманізм, ідея порозуміння і прощення, вдячності за життя і за все, що є в житті, доброта – ці мотиви є стрижневими для всієї книжки і водночас становлять собою її творче і життєве кредо, є її ціннісними максимами і єдиноможливими критеріями моральності.
Комусь, на перший погляд, може здатися, що в творах О. Буянової багато церкви. Ні, в цих творах багато віри. Хоча, чи буває віри багато в принципі?! Прекрасним і незбагненним є світ, який знайомий мені здебільшого з погляду людини, яка лише шукає свій шлях до Бога… Цей шлях вимогливої любові і прощення живо постає зі сторінок її прозової книги. «Віра й чотири хризантеми». Це десятилітній підсумок художніх і духовних пошуків О. Буянової.
Книжка складається з чотирьох оповідань. Герої творів – звичайні люди у звичайних життєвих ситуаціях... Власне, прозова творчість авторки прикметна тим, що вона значної уваги приділяє вибудові сюжетних ліній, продумуючи до дрібниць кожен вчинок і кожне слово своїх героїв. Тому її персонажі не є багатослівними, а презентують у творах якусь конкретну духовну максиму, що в авторській концепції звучить як ідея її оповідань.
Читаючи перше (і, на мій погляд, найбільш стилістично зріле й емоційно довершене) оповідання «Віра й чотири хризантеми», поринаєш у життя бездітної родини. Чоловік і дружина і в радощах, і в горі залишаються вірними один одному, підтримують один одного, прагнуть морально дорівнятись один одного. Їхній шлюб тримається на істинній любові й прийнятті. До останнього намагаються вони вдвох подолати страшну хворобу, яка все ж забирає головну героїню... Після цього її чоловік згодом зважується на нові стосунки. Вражає, а часом непокоїть то невизначеність, то безхарактерність, то глибока відданість покійній дружині з боку головного персонажа, бо, крім романтичних побачень та іншого, чим мають, здавалося б, бути наповнені нові стосунки, герой разом із новою супутницею навідує на цвинтарі свою першу дружину...
Непростим і напрочуд реалістично описаним є життя підлітків в оповіданні «Митар, фарисей, розбійник». Так трагічно, але ж і так правдиво авторка розповідає про смерть одного із героїв; наркоманію та її наслідки; представників неформальних молодіжних рухів і загалом те, що було і є, але про що не часто пишуть у художньому творі, бо незручні теми зручніше витіснити на маргінес, ніж братися за їхнє висвітлення… Дивовижним є те, що герої цього твору проходять певну внутрішню градацію відповідно до щаблів утілення авторської ідеї: митар, фарисей, розбійник… О. Буянова яскраво й деталізовано відтворює світ життя підлітків, який для нас, може, не дуже приємно визнати реальним, таким, що існує, і при цьому наголошує, що мірилом усього в людині – і доброго, і злого – є любов. А любов є Бог. Тому читач услід за авторкою пізнає, що то означає полюбити, прийняти, допомогти ближньому…
«Скарб під маскою» – твір, що репрезентує вимір любові до ближнього у родинному колі. Не сказавши нічого нового в осмисленні проблеми взаємин батьків і дітей, О. Буянова заглиблюється у християнську етику, висвітлюючи своє розуміння сімейних цінностей, щастя, любові. Саме тому образ головного героя розкривається поступово, бо його внутрішній світ, як і світ кожної людини, – то великий скарб, який нелегко віднайти, і з яким варто бути обережним. У цьому творі, як на мене, О. Буянова найбільш образна, метафорична, але й поряд із тим – прагне бути психологічно переконливою. І не тільки психологічно – часом на сторінках оповідання проступає залюбленість авторки у філологію, що іноді позбавляє читача можливості поміркувати над твором глибше. Це виявляється, зокрема, у прагненні дати коментарі щодо семантики імен героїв. Слабким місцем, як на мене, є дидактизм, який транслюється окремими героями на рівні нав’язливої ідеї.
Цікавим і, мабуть, найбільш деталізованим в описах місцевості, де відбуваються події твору, є оповідання «Батьків не обирають». Тема твору присвячена пошукам головного героя свого батька. Разом із тим авторка актуалізує непросте питання: кожна людина має знати, хто вона і хто її батьки. Надзвичайно докладний, топографічно деталізований, на перший погляд, опис мандрів опосередковано оприявнює психологічний стан хлопця, що йде на першу зустріч зі своїм біологічним батьком. Бажання відволіктися від хвилювання і від страху обумовлюють те, що герой зосереджується на різних деталях: назвах вулиць, жартах дружини, описах фасадів будинку…
Таким чином, кожен із чотирьох творів книжки присвячений темі життя людини у вірі і без неї. Одвічна дихотомія вибору людини між власним сумнівом і Богом у собі дає змогу авторці відтворити життєві, цілком реальні характери. Тому ми не знайдемо у прозі О.Корнієнко експресивності, містики, декадансу. Чотири хризантеми – як чотири її твори. Однак, щоб букет із творів-квітів був завершений, потрібна віра: віра, що поєднує родину («Скарб під маскою»), віра, що дає сили жити, коли ти втратив кохану («Віра і чотири хризантеми»), віру, що дає змогу любити людину і не засуджувати її («Митар, фарисей, розбійник»), віра, що дає сили шукати себе і своє коріння («Батьків не вибирають»). Чи зрозуміє читач авторську позицію у такому формулюванні – покаже час. Однак, хочеться вірити, що духовна проза Оксани Корнієнко неодмінно посяде гідне місце в українській літературі.
Надія Частакова
