Як Буковель підкорив українських журналістів
І все-таки воно того варте — подолати майже 800 кілометрів із двома пересадками, багатогодинним сидінням у маршрутці й лежанням у потязі, аби бодай на чотири дні опинитися в раю! Ні, це не метафора. Це чиста правда. Отримати райське задоволення можна не тільки від поїдання шоколадних батончиків, а й від перебування в засніжених горах у самому серці Карпат.
Мекка для лижників і сноубордистів
Курорт Буковель називають гірськолижною Меккою України. Сюди з’їжджаються мільйони фанатів лиж, сноубордів та інших «зимових» видів спорту. Причому не лише з України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови та інших європейських країн. Люди за півроку бронюють місця в готелях, у радісному передчутті збирають екіпірування та беруть відпустки для катання. Так само з трепетом ладнали валізи двоє представників тижневика «Первая городская газета», які разом з іншими українськими журналістами вирушили у лижний прес-тур.
Це вже не перше наше знайомство з українською туристичною перлиною. Торік восени ми побували на фестивалі «Буковель Натхнення», який організувала громадська організація «Український журналістський фонд» разом із Благодійним фондом Олександра Шевченка. І от нове запрошення, цього разу від ТК «Буковель»!
До речі, чимало колег-журналістів є вправними лижникам, яким по силах навіть «чорні» траси!
— Ми з чоловіком уже десять років приїздимо до Буковелю, — розповідає киянка Оксана Крицька. — Щоправда, я полюбляю сноубординг, але цього разу стала на лижі разом із донькою та сином. Це чудова нагода підтримати спортивну форму й отримати заряд адреналіну.
Батьки і діти
Взагалі характерною особливістю Буковелю є те, що разом із батьками катаються діти. Навіть маленькі крихітки, які ледве навчились ходити, вже впевнено стоять на лижах! З’їжджають з гір, як пінгвінята на лапках своїх татусів, тримаючись за їхні надійні руки. Виглядає дуже зворушливо й надихає дорослих, які тільки починають опановувати лижні премудрості.
Неабияке значення в цій «науці» має екіпірування. Від нього певною мірою залежить успіх і комфорт лижників та сноубордистів. Адже якщо твоє оснащення, а особливо взуття, підібране невірно, вважай пропало все.
Лижі, палки, шолом та сноуборд можна привезти з собою або ж взяти напрокат. Добре, якщо працівник прокатного пункту уважний і чемний, як Михайло Николюк. Цей хлопець знає про екіпіровку лижника все. Підбере, приміряє, ще й особисто взує ваші ніжки у громіздкі лижні чобітки. Кожного клієнта (а їх тут щодня декілька тисяч) він пам’ятає в лице. Хоча, каже, не від кожного чує слова вдячності.
Мішо, ми дякуємо вам за доброзичливе ставлення! Бажаємо, щоб і ви разом зі своїм напарником Бодею мали змогу самі частіше кататися на лижах!
Задоволення з «перчинкою»
Зрештою, кожен у Буковелі знаходить щось своє для натхнення й задоволення — від споглядання засніжених вершин до розваг і релаксу. Щоправда, серед місцевих мешканців фанатів гірських лиж не так багато. Одним кататись ніколи, іншим — страшно.
Наприклад, працівниця аптеки, де я купувала гель проти забоїв, розповіла: надивившись на травмованих туристів, про лижі й думати перестала.
І справді, працівник медпункту в Поляниці підтвердив: щодня йому доводиться надавати допомогу понад 30 травмованим туристам. Каже, дехто продовжує кататись навіть після падіння, якщо переломів уникнути пощастило. Інші ж їдуть додому із загіпсованими руками, ногами, пальцями.
Але що поробиш! Катання на лижах — це не лише задоволення, а й ризик. Перемога над своїми страхами, слабкостями, неміччю. Зрештою, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Але гори п’яних не люблять, і про це треба пам’ятати всім — і асам, і новачкам.
Про ковбасу і дороги
У пік сезону черга лижників і сноубордистів на підйомник у Буковелі нагадує чергу за ковбасою в радянських магазинах. Важко повірить, але ще років десять тому Поляниця була забутим і забитим селом на мапі України. Місцеві кажуть, що сюди навіть продукти до крамниць завозили раз на тиждень, автобус до Яремче ходив раз на день. Замість доріг — руїни. Молоді гуцули виїздили на заробітки до Європи, старі доживали віку у холодних хатинах.
Зараз завдяки туристичному бізнесу кожен мешканець Поляниці став ледь не мільйонером. Покоївка з нашого готелю зізналася, що рівнем доходів більше ніж задоволена.
— Раніше ми з подругою їздили на заробітки до Польщі. Але зараз у цьому сенсу немає, бо рівень зарплати навіть вищий, ніж на польських заводах, — розповідає вона.
Для місцевих мешканців тут є можливість заробити: одні збудували міні-готелі та здають їх туристам, інші працюють у сфері обслуговування, торгують сувенірами та створюють заманливі диковинки.
Наприклад, сніговий готель у горах. Дістатись сюди можна на лижах або ж пішки, піднявшись на оглядовий майданчик. А можна й заночувати (100 євро з однієї особи), випити крижаної горілки та просто посидіти на крижаних стільцях. Прислужуватиме вам Снігова людина.
Майстри щороку зводять новий крижаний дім, бо попередній навесні розтає. Лише цьогоріч на виготовлення будівлі використали 150 тонн снігу!
Що можна побачити в печері Снігової людини? Квіти! Точніше, заморожені привиди троянд, тюльпанів, півоній, які були колись живими.
Тепер вони сидять у крижаних — кришталевих вітринах і викликають подив і захоплення туристів. Єдина думка не дає спокою: чи не холодно квітам у тих кришталевих домівках?
Замість післямови
Тут, у горах, вся суєта світу лишається далеко і не має значення. Тільки людина, її подолані слабкості й натхнення перемогами над собою. І якщо в мене спитають, яке місце у світі дарує відчуття гармонії та повноти буття, я відповім: воно у Буковелі, в українських Карпатах!
Людмила Макей
