Наш земляк - кавалер Ордена мистецтв та літератури Франції

 

Коли мій троюрідний брат Сергій Чайка запросив мене на торжество з приводу вручення йому Ордена мистецтв та літератури Франції, відразу ж погодилася й почала збиратися: на таких заходах я ще не була. І от 12 квітня із сином Романом ми приїхали до Дніпра, де у Альянс Франсезі (французький культурний центр) відбувся захід. Орден вручала посол Франції в Україні Ізабель Дюмон. 

 

А потім двома поверхами нижче відбулось відкриття 15–ї французької весни в Дніпрі. Комплекс заходів розпочався виставкою фотохудожника Франції Аделіни Кейль “Піднесені у своїй оголеності”. А оскільки Сергій народився й виріс в Олександрії, тут він закінчив школу №2, тут до минулого року жила його мама, Людмила Якимівна, яку він перевіз до Дніпра, то я не маю права не розповісти землякам про цікаву, неординарну людину, якою є Сергій Чайка.

Сьогодні складно достеменно визначити, коли саме Сергій до безтями закохався в мистецтво. Може, під час навчання на історичному факультеті Дніпропетровського універу, де його особливо полонила історія Франції та Англії.

 

А може, тоді, коли в роки його служби опером у ОМВВС за оперативне розкриття особливо небезпечного злочину разом з подякою керівництва його нагородили поїздкою до північної Пальміри, де він занурився у дивовижний мистецький рай Ермітажу. Існує ще й третя версія вірогідності: коли Сергій уперше поїхав до Франції, супроводжуючи свою дорослу вже доньку Альону, яка після київського вишу неочікувано виграла грант на навчання у Канському університеті. 

 

Саме там між ними виник спір щодо творчості художників–імпресіоністів Мане чи Моне, і батькові довелось чимало попотіти, доводячи свою позицію. Та з тих пір мистецтво стало його життям, його світом, його опікою. Високе мистецтво. Але головними його рисами, як мені здається, були й залишаються надзвичайна комунікабельність, порядність і привабливість.

 

За свої 56 Сергій оволодів не одним фахом і в кожному з них був успішним. Ще навчаючись в університеті, на старших курсах, він очолював театр політсатири (і мав через те підвищену стипендію), долучився до модного тоді студентського клубу веселих і винахідливих, викладав історію в школі, політекономію в технікумі, був вихователем жіночого гуртожитку (треба ж було годувати дружину з донькою — одружився він рано). Це все у Дніпрі. 

А потім привіз сім’ю до Олександрії й влаштувався на омріяну й сповнену, як йому здавалося, романтики роботу в міський відділ міліції — очевидці кажуть: був класним опером. 

 

Та життя в країні змінювалось. Разом з часом змінюється й людина. Тим більше, якщо вона така креативна, як Сергій. Почалися спроби пізнання підприємництва.

Поштовхом  для кардинальної зміни життя стала донька Альона, яка, як це зазвичай буває, надзвичайно швидко виросла, вступила до київського вишу, успішно закінчила його й сама собі виборола навчання не де–небудь, а в Канському університеті (Франція). Цим часом родина вже повернулася до Дніпра (для дружини Саші це мала батьківщина), а Сергій шукав себе, куштуючи на смак та долаючи сходинки безробітного, бізнесмена, мистецтвознавця, голови фундації Україна — Бельгія, радника міністра закордонних справ України, невтомного мандрівника й класного поціновувача шедеврів культури й мистецтва світу, а ще неабиякого колекціонера. 

 

До речі, про Україну в  ЮНЕСКО стало відомо й завдяки Сергію. Саме він разом з колективом співробітників МЗС та Дніпровської адміністрації доклав чимало зусиль, організовуючи десятки виставок та презентацій у Бельгії та інших країнах, щоб Петриківський розпис як наш національний культурний скарб був визнаний та внесений до нематеріальної спадщини людства. Це підтвердили 600 експертів із 95 країн світу.

 

 

Про кожен з етапів життя Сергія можна писати окремі статті (а може, колись зберусь з духом і книгу напишу — матеріалу море!), але детальну розповідь про себе від Сергія отримати майже неможливо: він щоразу переходить на мистецтво. Ще б пак: захоплення мистецтвом привело його до спеціалізації при вищій школі (за кордоном) експертного аналізу предметів мистецтв та антикваріату.

 

Опинившись у його дніпровській квартирі, відразу відчуваєш це: вас оточує царство книг, картин, статуеток. Сконцентруватись на чомусь одному неможливо: хочеться все роздивитись, про все розпитати. І ось тут господар налаштований якнайкраще. Про ці речі він може говорити день і ніч, і ще день, і ще ніч — коротше, безкінечно. І стільки в цих розповідях тепла й позитиву, що й не віриться, що перед тобою 56–річна людина. 

 

Для мене він залишається тим же хлопчиком–підлітком, який гасав олександрійськими вулицями і був, як і слід хлопчику, неслухняним, рухливим, гомінким і допитливим. А його бабуся Ганна Іванівна й моя мама Єфросинія Володимирівна (тітка з рідною племінничкою — царство їм небесне) старанно виховували його, користуючись зайнятістю батьків Сергія. 

 

Правда, Сергій не погоджується називати свої статуетки колекціями. Але іншої назви цим творам мистецтва я не можу знайти. От, наприклад, найрізноманітніші гірчичниці, ціла серія, понад 150 штук на сьогодні. А першу з цієї серії він придбав у передмісті Парижа під час своєї другої поїздки до Франції. 

Він згадує казкове містечко, вулиці, перекриті для машин, по периметру стоять столи з різними виробами. В місті вирує гульба: прапори, музика, веселі французи й гості, й безліч антикварних речей із срібла, порцеляни, дерева і невідомо чого. Його погляд приваблює якась статуетка з королівськими ліліями. Що це? 

 

— Мутольє, — чує у відповідь. 

Як виявилось, гірчичниця. Повертів у руках і купив, не торгуючись. Пізніше йому порадили обов’язково торгуватись: це престижно для покупця і цікаво. Того дня він придбав ще дві гірчичниці. Але з особливою теплотою Сергій розповідає про колекцію статуеток “Алкаши”: трапилося це у Відні. 

 

Крапав дощ, було прохолодно. 

— І раптом, — продовжує Сергій, — я ловлю на собі погляд чоловіка–статуетки. Одягнений в дрантя, за плечима торбина і пляшка в руках. Очі розумні й сумні. І так мені стало його жаль, що я купив, теж не торгуючись. Приніс у готель, вимив гарненько, поставив перед собою й заспокоївся. А потім, розуміючи, що цій знайді сумно одному, став добирати йому компанію: ще одного, і ще... Сьогодні в цій серії теж понад 150 різних статуеток.

 

Шикарна двоповерхова квартира у Дніпрі обставлена з величезним смаком — біля висотних полиць з книгами прямо на підлозі виставлені десятки вже готових свіженьких картин олійними фарбами, тільки без рам. Відірвати погляд від них теж важко: яскраві, радісні кольори надихають і передають свій оптимістичний настрій. Як виявилось, це роботи Саші, дружини Сергія.

 

Талановита жінка не обмежується турботами про свою фірму. Вона пише картини й вдосконалює свою музичну майстерність: прекрасне сучасне електронне піаніно доповнює цей неймовірний інтер’єр. 

 

Сьогодні подружжя Чайок розривається між Іспанією й Україною: кілька років тому лікарі, переймаючись послабленням здоров’я Сергія, наполегливо порекомендували негайно здійснити дві речі: покинути паління (від юних літ він палив лише Біломор–канал) та змінити клімат проживання. Так Сергій і Олександра опинилися в Іспанії, здається, прижилися там, але досить часто приїздять в Україну: у Дніпрі живуть батьки Саші, вже рік, як переїхала з Олександрії й мама Сергія, Людмила Якимівна. Тут же живе його молодший брат Дмитро із сім’єю і донька Альона з чоловіком.

 

Звичайно, Сергій і досі впливова особистість у культурно–мистецьких колах Дніпра, області. І досить часто дозволяє собі з дружиною вояжі виставками і країнами зарубіжжя. Друзі Сергія по Фейсбуку мають змогу милуватися його влучними коментарями під численними фото, які він виставляє на своїй сторінці: тільки за останні кілька років він відвідав 25 країн. 

 

Для мене особисто, наприклад, ці його фотовикладки — найцікавіший лекторій, роздивившись який, обов’язково хочеться відкрити Інтернет, прочитати ще, щоб хоч таким чином розширити світ прекрасного.

 

І ще один невеличкий штрих: серед художників, яких Сергій обожнює, ім’я українця, вихідця з Кіровоградщини, Івана Похитонова. Сергій довго може розповідати про цього геніального митця й дуже засмучений, що Кіровоградщина, як і вся Україна, ще не оцінила геній цього живописця. Він передав два новеньких каталоги–резоне “Іван Похитонов” для художніх музеїв Кропивницького і Києва, нещодавно виданих в Бельгії. До речі, саме там увічнили пам’ять живописця пам’ятником.

 

Вручаючи Сергію Орден Франції, Ізабель Дюмон відзначила його безпосередню участь в організації і проведенні численних культурних заходів, що сприяють зміцненню україно–французьких зв’язків, зокрема, присвячених забутим майстрам українського живопису: разом з франкомовними фахівцями він працював над створенням і поповненням публікацій про життя і творчість Івана Похитонова. Неоцінимим внеском Сергія, як акцентувала посол, є його підтримка у проведенні першої в Україні виставки імпресіоністів “Живопис Нормандії”, яку відвідали понад 150 тисяч глядачів у Києві, Дніпрі, Львові. Крім того, Сергій Чайка є одним з найважливіших партнерів Дніпровського Альянс Франсезу, який користується його підтримкою з нагоди проведення фестивалів франкомовних театрів та Французької весни. Все це, підкреслила посол, заслуговує на повагу та пошану Французької Республіки.

 

Тамара Аноко