Ольга Полевіна. Чорні перли Аматерасу (уривок з роману)
Літературна стежина №60
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Ольга Полевіна.
Чорні перли Аматерасу (уривок з роману)
...Секретарка Люда поклала перед Ларисою величезну пачку роздрукованих аркушів: новий роман нового автора.
– Надовго вистачить розваг, – хмикнула вона.
Лариса подивилася назву: Вадим Тихоревський, «Теплички для полунички».
– Таміла вирішила випускати аграрну літературу?
Людмила розреготалася:
– Нє, це про інші полуниці!
– Тихоревський... Це, бува, не той журналіст? Приходив минулого тижня, так довго в неї сидів...
– Він. Тільки вже не журналіст – газетку-то його прикрили. Тепер він письменником зробився! Таміла Василівна говорила, що фінансові питання вирішені.
Лариса зважила на долоні папір.
– Це ж треба... як його прорвало... Видати таке – гроші чималі. Обкладинку тверду доведеться робити – знову ж витрати... Багатенький Буратіно?
– Це не його гроші. Пройшов комісію з книговидання. Бюджет виділив як особливо талановитому...
Лариса перегорнула навмання.
– Це ж треба... На Нобеля буде номінуватися опісля?..
– На Шнобеля... – розсміялася Людмила.
Лариса взяла ручку з червоною пастою і розгорнула першу сторінку.
Виправляла завжди червоною, щоб не сплутали її редагування. Сторінки криваво рясніли: відразу видно – попрацювала...
Тут усі коми були на місці – хтось грамотний уже пройшовся текстом. Але зміст!..
Прочитавши сторінок тридцять, з огидою відклала рукопис – нестерпно хотілося вимити руки.
Вона ввійшла в кабінет директора видавництва.
– Таміло Василівно, Ви читали рукопис Тихоревського?
Таміла була ще досить молодою – блондинка невизначеного віку, тендітна, з упертим виразом обличчя. Крихкість оманлива: завзятості, напору й сили волі в цій невисокій жінці було більше, ніж у трьох амбалів...
– А що з нею не так? – запитала вона, не відриваючись від ноутбука.
– Усе – не так... Це ж маячня!
– Справді? – Таміла, нарешті, підвела на неї очі. – Три авторитетних рецензента, гарантована оплата.
– Так він же поїхав на «полуничці»!
– Це форма така. Мені сказали, це про будні партійних працівників – у дещо іронічному ключі.
– А, он воно що... Про «тепличку»...
– Саме так. Вдала назва.
– Пише він гладенько, але бере анекдоти з бородою і видає їх за сюжет. Моветон.
Таміла знизала плечима.
– У рецензії написано, що це тонка критика нашого суспільства з точки зору сучасності. А любовні пригоди героя – соус, щоб легше проковтнути.
– Поки особливої критики не знайшла. Баланс порушений між соусом та стравою. Соусу забагато. А «полуничка» – зіпсована, з гнилизною. І ми таке будемо видавати?
Таміла встала і пройшлася кабінетом.
– Увесь час ти чіпляєшся до наших авторів! Той надто нудно пише, той фальшиво!..
– Цей пише весело, не сперечаюся. Навіть надто весело. Але про що? Це як сидять чолов'яги в гаражі за пляшкою самогону та торочать історії – дурні, дрібні, сороміцькі. Кому цікаво? Яке в цьому новаторство?
– Ларисо, не трави душу. Ти що хочеш – щоб я відмовилася друкувати? Це ж майже держзамовлення! Гарантовано оплатять! А мені по цимбалах, куди піде тираж.
– У бібліотеки, ясна річ... І це буде видаватися за літературу? А пам’ятаєш дівчинку, яка приходила з віршами, такими пронизливими й чистими. Так ти її спровадила!
Таміла сіла у своє крісло, зі стуком кинула на стіл ручку.
– Але хто її купить?! Хто мені поверне витрачені гроші? У мене виробництво! Друкарські верстати працюють! Зарплату людям плати, на папір витрачайся, на фарбу! А це все дорожчає! Ось ти будеш працювати задарма? Не будеш. І так – кожен. А за цю, як ти кажеш, макулатуру, мені всі витрати сплатять плюс прибуток. І я повинна встати в позу – відмовитися? Я й так стою в позі... тільки в інший, з боргами!
Вона засмучено дивилася у вікно.
Лариса сіла навпроти.
– Таміло, не гнівайся... Так, усяко бувало, вистачало номенклатурних негідників, але щось же робилося? Не без того, що «полуничку» вирощували, але й працювали! Часи були – неоднозначні. А тут – прямо таки милування високопоставленим самцем, і рідкісним пунктиром – про систему...
– У, ти яка!.. Чи тобі не знати, з якими зусиллями я тримаюся на плаву!
Лариса посміхнулася.
– У тебе найпрестижніше видавництво в місті. Усі бюджетні замовлення дістаються тобі.
– У мене якість відмінна, – буркнула Таміла, – верстати сучасні, технологія... Ось і дістаються.
– А чиї рецензії на Тихоревського? – обережно запитала Лариса.
– Коростенко, літературознавець...
–... кум, – констатувала Лариса.
– Ткалич...
–... прозаїк, голова місцевих борзописців, товариш п чарці...
–... і Рачевський...
–... журналіст, його заступник... стільки років поспіль... Усе просто. Тепер зрозуміло, яким чином дали гроші.
Таміла вибухнула:
– Ти хочеш підмінити собою Господа Бога? Вирішуєш, кого друкувати, кого ні? Усі троє – відомі в місті люди, з вагою, з авторитетом.
– Коли почнуть плюватися, читаючи видану тобою книгу, там буде назва нашого видавництва, а не їхні прізвища, – вигукнула Лариса.
– Чого ти від мене хочеш? – Таміла встала, закурила сигарету і нервово затягнулася.
– Не хочу її вичитувати, – зізналася Лариса.
– Ну й не вичитуй. Ірина відкоригує. А в тебе із зарплати віднімемо – за простій.
– Як скажете, Таміло Василівно...
– Ларо, я нічого не можу зробити, і ти це прекрасно розумієш. Мені потрібна ця робота. Не той час, щоб замовленнями розкидатися. Тираж величезний, а сімсот сторінок – це ж повний запуск виробництва! Усе буде стукати, крутитися, і нам не буде проблем, куди подіти тираж! У мене в магазині залишилося он стільки книжок, ніхто не купує, а ти говорила – хороші, треба підтримати автора! Я, мов дурепа, зробила додатковий тираж за свої гроші – а книжки понад рік уже лежать! Роз'їжджаємо районами, кличемо авторів, щоб виступали, щоб хоч щось продати! На книжкові ярмарки мотаюся, а доходів – кіт наплакав...
Вона, димлячи сигаретою, нервово заходила кабінетом.
– Знаю... Купити книжку – завжди шкода грошей… особливо – книжку місцевого автора. Як це?! Він такий самий, як ми, він не може бути кращим від нас!..
– Життя жорстоке, ти це розумієш? Не завжди можна чинити так, як хочеш. Я зв'язана по руках і ногах... А дівчинка твоя – нехай пробивається! Посилає в газети, ходить на студії, учиться, якщо її помітять – з часом і книжка буде. Ми не можемо знати... Ми судимо упереджено. Ми – сучасники, ми не можемо відійти від емоційного сприйняття людини. Ось ти прочитала сторінок тридцять з семисот і вже впевнена, що це лайно! А може, там далі – геніальні думки?
Лариса махнула рукою.
– Безвихідь – усюди. Іди, працюй…
Лариса встала, забарилася біля порога. Вона не сумнівалася в результаті розмови, але...
– Ларо, – тихо промовила Таміла, – ти там... ну, найбільші дурниці – прибери, а?..
– Таміло, не ображайся... Але я не можу. Нехай Ірина. Мені огидно. Я візьму іншу роботу.
– За цю більше отримаєш.
– Дідько з ними, з грошима! Зате руки чисті.
– Як скажеш. Ірина з радістю тебе замінить. Жаліти не будеш?
– Спасибі. Не буду.
Лариса вийшла в приймальню, яку відділяли від кабінету директора тонкі скляні двері. Вони були прочинені: входячи, Лариса щільно їх не причинила, поглинена своїми думками, і тепер зрозуміла, що кожне їхнє слово було чутно секретарці Людмилі...
Ірина весело сіла за сусідній стіл.
– У моєму кабинеті шпалери клеять, тож Таміла до тебе переселила. Віддай «Полуничку»! Сказала, якщо за тиждень вичитаю, премію дасть.
Лариса зібрала пачку аркушів зі столу і простягнула їй:
– Насолоджуйся!
Ірина, потираючи руки, схопила їх і заглибилася в роботу. Через хвилину вигукнула:
– І чого ти відмовилася? Тут практично нічого правити – хтось уже попрацював.
– Вона мені іншу книжку дала, – відповіла Лариса.
– Так-так! – розсміялася Ірина, – усі чули, як ти відмовлялася! Мені Люда розповіла.
– Радій життю. Переглянь – і скажи, що вичитала. Я жодної помилки не знайшла, поки читала. Вважай, гроші з неба впадуть. Тільки відразу не неси, погуляй зо два дні, а то не повірять, що прочитала...
– Ні, я прочитаю, текст заінтригував!
– Приємного перегляду! – усміхнулася Лариса і ввімкнула комп'ютер.
У двері постукали – і відразу на порозі з'явився Завражний.
– Пані Ларисо, ми про все домовилися, і скоро у вас буде багато роботи з нашим журналом.
– Я дуже рада, – посміхнулася Лариса.
– І ще одне... Я почув про якусь дівчину з хорошими віршами...
Лариса розуміюче посміхнулася – отже, чув усю розмову з приймальні – від слова і до слова...
– Так приведіть її в редакцію. Нехай принесе вірші. Молодих треба підтримувати. Надрукуємо!
– Ось за це спасибі! – зраділа Лариса.
– Усього найкращого! І – до зустрічі.
Пішов... Лариса відвернулася до комп'ютера, намагаючись приховати радість від Ірини, яка уважно спостерігала. Але хіба це сховаєш?
– А він на тебе запав, – з викликом сказала Ірина.
– Та облиш ти, – відмахнулася Лариса. – Він молодий для мене.
– Не кажи... Йому сорок сім, я дізнавалася. А тобі всього лише п'ятдесят один, а виглядаєш на тридцять.
– Скажеш теж – на тридцять... Як мінімум – на тридцять два, – розсміялася Лариса.
Деякий час обидві працювали мовчки. Потім Ірина почала хихикати.
– Ну й пише!..
Лариса, занурена в текст, не звернула уваги. Але Ірина не могла мовчки працювати.
– Ларо, ну й сміх! Померти можна!
– Що там? – невдоволено підняла голову Лариса.
– Чоловік з жінкою в гаражі вирішили розважитися, горілка скінчилася, а він її зачинив і пішов до магазину. І тут його машина збила. Отямився в лікарні через два дні – йой, лишенько, вона ж у гаражі зачинена!.. От вигадник!
Ірина зайшлася сміхом.
– Іро, – сказала Лариса, – цей анекдот з бородою. Тебе ще на світі не було, а мені його вже розповідали. І він його ввів у роман, не посилаючись на «народну творчість»?
– Так. Ні про які анекдоті не йдеться, – здивувалася Ірина.
– Отже, він ще гірший, ніж мені здався, – знизала плечима Лариса.
Увесь день Ірина, читаючи, хихотіла. Це дуже дратувало Ларису. Вона майже не правила – лише де-не-де закрадалася помилка. Ірчині коментарі відвертали увагу, і Лариса гримнула на неї, погрожуючи поскаржитися Тамілі і виселити непрохану гостю в коридор.
Їй була неприємна така реакція.
– Ларо, ти даремно відмовилася! – підбиває її Ірина, – премію обіцяли, читати прикольно! Давно я так не веселилася! Він описав усі можливі випадки зняття телиць! Тепер буду знати, до яких вивертів удаються чоловіки. І так детально описує! Не інакше, як з власної практики.
– Саме в цьому не впевнена, – відрізала Лариса. – Хто може – той мовчить…
– І чого ти, – дивувалася Ірина. – Не ханжа, красива, мужики тебе помічають. Що так дратує? Так усі живуть. Де згріб... Правда життя.
– Угу… Ось так і обманюють маленьких. У цієї правди виворіт є. Про неї, мабуть, не пише. Про фауну і флору... патогенну, я маю на увазі. А малюк прочитає – і собі!.. Раз такий товстий том про таке написали, значить, і мені можна.
– Та облиш ти! Мопассан теж писав.
– Так він же – не Мопассан… Не заважай. Через тебе помилку пропустила.
Нарешті, робочий день закінчився. Ірина склала чтиво в пакет.
– Удома дочитаю.
– Що, так сподобалося?..
...Лариса застебнула пальто і накинула капюшон – холодно!.. Настрій поганий: їй був неприємний Ірчин інтерес до рукопису. А це показник: таких, як Ірина... Отже, вона, Лариса, не має рації? Книга має право на існування?..
Але на дні душі тлів вуглик радості: новий знайомий! Радувало, що не зникне, ще побачиться з ним не раз. Якби скинути роки!.. Їй так складно сподобатися, і коли з'являється чоловік, з яким могли б скластися стосунки... Але – роки... Вік... Хоча, кілька років різниці...
Краще не думати. Не сподіватися.
А рукопис їй огидний тому, що герой – повна протилежність їй. Любов, почуття, повага та інша нісенітниця – не для нього. Йому важливий сам процес. А жінка... Жінка значення не має. Аби не ламалася довго і була апетитною.
І багато хто так живе. Це Ларисі треба стільки всього, щоб переступити межу: закоханість, повага, ставлення до себе – особливе, аби відчувати себе королевою. Інакше – не спалахне.
Хто сперечається – краще від цього немає. Але страва має бути приготовлена за певним рецептом. Сирою не вживається – отруїтися можна. Але герой рукопису всеїдний. А всякі там соуси у вигляді стосунків, ніжності, любові – зайві. Здоровий спорт. Здоровий секс. Без викрутасів. Чим більше, тим краще. Екстенсивний метод ведення народного господарства: розширюємо площу посіву. Це Лариса за інтенсивний: проникнути в душу одному і отримати він нього, єдиного, усю палітру щастя… Дрібнуватий він, однак, якщо може наповнитися випадковими зв'язками. Це її, Ларисину, бездонність неможливо наповнити... Хоча… Чи можна ототожнювати автора з літературним героєм?..
Лариса відчинила двері кабінету і побачила Ірину, яка гарячково перегортала сторінки.
– Ще не закінчила «Полуничку»? – вмикаючи свій комп'ютер, поцікавилася Лариса.
– Закінчую... Тебе просили зайти до Таміли, як з'явишся.
Лариса пішла в приймальню.
Людмила щось набирала на комп'ютері, але більше підслуховувала: за дверима кабінету Таміли лунали голоси.
– Звали? – запитала Лариса.
Люда кивнула і приклала пальця до губ – не заважай слухати.
Чоловічий голос із-за дверей пророкотав:
– Мені треба швидше. Якщо до кінця року видрукуєте – буде відмінно.
– До кінця року півтора місяця, а там роботи!.. Тираж великий, це не так просто робиться, – заперечив голос Таміли.
– А ви постарайтеся! Отримаєте всю суму відразу. Після нового року це будуть не ті гроші...
– Та знаю я... Поспішаємо, як можемо...
– У кожну область варто послати по двісті примірників. Це візьмете на себе. Сто підуть до місцевих бібліотек, сто мені дасте – авторських...
– Ні! Ми віддрукуємо, а ви вже самі...
– Таміло, не треба пручатися. Видавництво має розіслати – у вас же є шляхи. Не від себе ж самого розсилати! Мені треба, щоб по всій країні ці книжки розійшлися. Нашому болоту і ста примірників вистачить. На початку року закінчується прийом книжок на деякі конкурси, мені потрібно встигнути. Так що вже напружтеся, прошу...
Кроки. Двері відчинилися. Людмила посилено друкувала, зображуючи зайнятість, нишком розглядаючи відвідувача.
Він був худий, чорний, щоки – поголені, але все одно із синявою. Хижий ніс загнутий до тонких блідих губ, погляд роздягає: жорсткий, нахабний... Різкий запах туалетної води не міг перебити якогось міцного, суто чоловічого запаху від нього.
Лариса здогадалася, що це і є Тихоревський.
Таміла з'явилася на порозі.
– Ларисо, зайди.
У кабінеті вона сіла в крісло і жестом показала Ларисі на стілець навпроти.
– Ти допомогла б Ірині. Вимагає терміново друкувати.
– Іра закінчує. Сьогодні-завтра – і справу зроблено.
– У мене неприємність: обладнання барахлить. Ніяк не зможу віддрукувати в себе...
Лариса знизала плечима.
– Ніхто не помре, якщо ця книжка взагалі не вийде...
– Ось ти зараз говориш, як мій ворог! А мені потрібні ці гроші – терміново! Я на них закуплю папір – після Нового року ціни на все підскочать, а в мене буде заділ на рік матеріалів. Допоможи, як друга, прошу! Уже обкладинку художник зробив, залишилося підписати до друку.
– Гаразд. Гляну, як у неї справи...
Біля Ірини розвалився на стільці Тихоревський.
– Я вже закінчую – сторінок тридцять залишилося! Так цікаво читати!.. Ну, ви й балуваний!.. – Ірина кокетливо погрозила пальчиком.
– Та не старайтеся так! Усе давно вичитано. Були помилки?
– Ні... – розгублено посміхнулася вона. – В одному місці абзаци збилися і тире не було.
– Закінчуйте. Через вас справа стоїть.
– Ви підпишіть, і вона закінчить, – втрутилася Лариса.
– Справді, – зраділа Ірина.
Сьогодні минав термін, який Таміла призначила їй для премії за швидкість.
– Давайте ручку, – розсміявся Тихоревський. – Як я відразу не додумався...
– У вас і так все вичитано, – пояснила Ірина. – Але відразу – не можна було, Таміла не дозволила б випускати книжку без нашої коректури.
Тихоревський демонстративно поставив розмашистий підпис на титульному аркуші.
– І обкладинку, – простягнула йому Ірина кольоровий картон.
На яскраво-червоній обкладинці був зображений шахраюватого виду красунчик: він однією рукою обіймав блондинку, яка схилилася до його плеча, а другою – поплескував по заду брюнетку, яка стояла навшпиньки на стільці і ніби намагалася повісити полотно, на якому буде написано назву книги.
– Гарна картинка, – розсміявся Тихоревський.
– Художник постарався, – захихотіла Ірина. – Таку книжку читач не пропустить.
Він підмахнув і цей аркуш картону.
– Здавайте до друку, усі формальності виконані.
Він окинув недружнім поглядом Ларису, підсвідомо відчувши її ставлення до нього, помітивши в її погляді скептицизм і зневагу, і, не попрощавшись, вийшов.
Лариса відчинила вікно.
– Фу... Не Тихоревський, а Тхоревський...
Ірина хихикнула.
– Ти молодець, хороший хід підказала! Чого її вичитувати – там усе в порядку! Ось на обкладинці назву і прізвище автора напишу – і нехай оформлювач розміщує текст. Він поспішає – хоче на якийсь літературний конкурс встигнути.
Лариса знизала плечима: який ще конкурс йому! Фривольне чтиво з претензією на філософські узагальнення. Необґрунтованою претензією.
– Ти майже прочитала. І про що книжка? – спитала Лариса.
– Про те саме! – хихикнула Ірина.
– А критика суспільства? Бо це ж сатира?
– Я таке пропускаю. Нецікаво… Незрозуміло…
Тираж привезли вранці. Двоє вантажників відкрили багажник «Газелі» і почали носити акуратні, загорнуті у сірий папір пачки книжок у кабінет Таміли.
– Подзвони, прошу, авторові, нехай забере.
– Ні. Нехай Ірина сама з ним спілкується...
Ірина з готовністю набрала його номер.
– Вадиме Петровичу? Так, усе готово! Коли заберете? Через дві години?.. Ага, чекаємо!
– Який подарунок авторові до Нового року, – поклавши трубку, шепнула вона Ларисі. – Може, здогадається віддячити коректорові – післязавтра свято!
– Тобі вже Таміла віддячила. Не старайся їсти з усіх годівниць, – підморгнула їй Лариса.
– А я все-таки сподіваюся... Як мачо, який пізнав стільки жінок, він повинен відреагувати на мене – хоч подарунком!
– Мачо!.. – розсміялася Лариса. – Коли він прийде? Я піду на цей час.
– Яка ти, Ларко, в'їдлива! – дорікнула їй Ірина. – Не любиш ти чоловіків...
– Любити треба чоловіка, а не чоловіків...
– Того, з ким у тебе було побачення? – загорілася Ірина. – І як він?
Лариса демонстративно заплющила очі і потягнулася всім тілом.
– Мммм...
– Та так уже... – захихотіла Ірина. – Так я тобі й повірила! У твоєму-то віці!
– Уяви, у моєму віці мені ще є кому відмовити, – посміхнулася Лариса.
Тихоревський приїхав раніше – настільки велике було нетерпіння побачити своє творіння. Розірвав пачку, помилувався червоною цеглинкою томика, перегорнув і, фамільярно поплескавши Ірину по щічці, поїхав. Лариса дістала крихітну хустинку і, знущаючись над Іриною, повернувшись до зачинених дверей, з мрійливим виглядом довго махала.
– Чудове чмо... – в удаваному екстазі прошепотіла вона, – то пак – мачо...
Ірина не прийняла жарти і ображено пішла.
Таміла приїхала до обіду, весела, жвава.
Через годину Лариса побачила у вікно, як під'їхала машина. Звідти скоріше не вийшов, а вистрибнув Тихоревський й кинувся до вхідних дверей.
Людочка намагалася зупинити відвідувача, мовляв, директор зайнята, зачекайте... Але він, майже відштовхнувши її, опинився на порозі.
– Що це таке?! – жбурнувши на стіл свою книжку, прогарчав він.
Таміла схопилася, миттєво перетворившись на тигрицю: вона не звикла до такого звертання.
– Це ваша книжка. І нема чого кидатися. Ми виконали все в термін.
– Ви подивіться уважно!
Таміла в замішанні взяла томик у руки. Начебто все як треба: тверда обкладинка, відмінний білий папір, яскрава картинка. Дорога робота.
Лариса зі свого місця краєм ока вже все розгледіла. Її розпирали суперечливі почуття: гострий жаль до Таміли і нестримний сміх, який рвався назовні. На яскравій обкладинці – чорним по білому, вірніше – білим по червоному, оскільки фон був саме такий, було надруковано: Вадим Тхоревський...
Чи набірник пропустив букву, чи Ірина цього не помітила...
Він чекав – хотів, щоб Таміла сама знайшла помилку. Кілька секунд вона вивчала обкладинку, в ажіотажі нічого не знаходячи, потім очі її розширилися від жаху.
– Саме так, – відрізав він, – все переробити!
І, грюкнувши дверима, вийшов.
Заплющивши очі, Таміла кілька хвилин стояла. Потім рикнула:
– Людо!!!
Перелякана секретарка заглянула в кабінет.
– Ірину до мене – негайно!!!
Ірина зайшла, нічого не підозрюючи, з дурною посмішкою, яка миттєво сповзла, тільки-но вона побачила обличчя Таміли.
– Це що таке? – роздільно крізь зціплені зуби нарочито тихо запитала Таміла, спопеляючи її поглядом.
Ірина очманіло втупилася в книжку.
– А що сталося?
– Саме так – що? Ото ж бо й воно! Коректор! Ти на прізвище подивися!
Лариса побачила, як округлилися очі Ірини.
– Ааа... – з горла Ірини виривалися нечленороздільні звуки.
– Геть звідси!!! Ти звільнена!!! І зарплату не чекай – піде на покриття збитків... Три тисячі примірників псу під хвіст!! – здійнявши руки до неба, несамовито заволала Таміла. – Ціна твердої обкладинки – половина вартості тиражу!! Через цю ідіотку я втрачу більше, ніж вся вона коштує!
Ірина позадкувала до виходу. Сльози градом покотилися її розфарбованим личком, залишаючи брудні розводи, ніби на немитому склі.
Таміла вискочила за Іриною в приймальню і жбурнула їй услід товстим томом. Не влучила. Розгорнувшись, книжка потрапила в одвірок і від удару розлетілася.
– Тихо, тихо, – спробувала заспокоїти її Лариса. – Давай подумаємо, як бути.
– Що тут думати! Післязавтра Новий рік, а йому книжки потрібні до десятого. Уся країна буде пити, і ні про яку роботу не може бути й мови... Та що там – робота! Де я гроші візьму, щоб переробити такий величезний тираж! Нова обкладинка!..
Вона впала головою на стіл і розридалася.
– І головне, ти розумієш, – підняла вона залите сльозами обличчя, – нема з кого питати! Хоч уб'ю її, а грошей все одно з неї не візьмеш! Ось усі заздрять: багата, видавництво своє має, працювати змушує, експлуататор, мало платить... А робітник напартачить – і все! Хто мені поверне збитки? Я намагалася, шукала шляхи, усе начебто зв'язалося, у термін вийшло, якість відмінна, і на тобі!.. Я що, сама повинна вичитувати і перевіряти ще раз? Нафіга тоді ви всі?..
Лариса підняла з підлоги розсипану «Полуничку».
– А якщо приклеїти на цю обкладинку новий аркуш? Акуратно і точно?
Таміла майже заспокоїлася.
– Зараз піду на виробництво, пораджуся. Ірину все одно вижену...
Ірина, збираючи свої речі, ридала.
– Це ти винна! – накинулася на Ларису. – Під руку хіба можна говорити! Тхоревський – та й Тхоревський… Я і написала…
– Гаразд... Добре, що хоч не написала – Тхоркович...
– Це вона й премію забере... – захлинаючись сльозами, голосила Ірина.
Обкладинку переробили, але це не допомогло: конкурс книжка не виграла...
Історія отримала продовження: якимось чином байка про пропущену букву стала відомою. У прізвище автора в народній чутці так і не повернулася буква «и» – у пам'яті нащадків він так і залишився «Тхоревським»...Літературна стежина №60
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Ольга Полевіна. Чорні перли Аматерасу (уривок з роману)
...Секретарка Люда поклала перед Ларисою величезну пачку роздрукованих аркушів: новий роман нового автора.
– Надовго вистачить розваг, – хмикнула вона.
Лариса подивилася назву: Вадим Тихоревський, «Теплички для полунички».
– Таміла вирішила випускати аграрну літературу?
Людмила розреготалася:
– Нє, це про інші полуниці!
– Тихоревський... Це, бува, не той журналіст? Приходив минулого тижня, так довго в неї сидів...
– Він. Тільки вже не журналіст – газетку-то його прикрили. Тепер він письменником зробився! Таміла Василівна говорила, що фінансові питання вирішені.
Лариса зважила на долоні папір.
– Це ж треба... як його прорвало... Видати таке – гроші чималі. Обкладинку тверду доведеться робити – знову ж витрати... Багатенький Буратіно?
– Це не його гроші. Пройшов комісію з книговидання. Бюджет виділив як особливо талановитому...
Лариса перегорнула навмання.
– Це ж треба... На Нобеля буде номінуватися опісля?..
– На Шнобеля... – розсміялася Людмила.
Лариса взяла ручку з червоною пастою і розгорнула першу сторінку.
Виправляла завжди червоною, щоб не сплутали її редагування. Сторінки криваво рясніли: відразу видно – попрацювала...
Тут усі коми були на місці – хтось грамотний уже пройшовся текстом. Але зміст!..
Прочитавши сторінок тридцять, з огидою відклала рукопис – нестерпно хотілося вимити руки.
Вона ввійшла в кабінет директора видавництва.
– Таміло Василівно, Ви читали рукопис Тихоревського?
Таміла була ще досить молодою – блондинка невизначеного віку, тендітна, з упертим виразом обличчя. Крихкість оманлива: завзятості, напору й сили волі в цій невисокій жінці було більше, ніж у трьох амбалів...
– А що з нею не так? – запитала вона, не відриваючись від ноутбука.
– Усе – не так... Це ж маячня!
– Справді? – Таміла, нарешті, підвела на неї очі. – Три авторитетних рецензента, гарантована оплата.
– Так він же поїхав на «полуничці»!
– Це форма така. Мені сказали, це про будні партійних працівників – у дещо іронічному ключі.
– А, он воно що... Про «тепличку»...
– Саме так. Вдала назва.
– Пише він гладенько, але бере анекдоти з бородою і видає їх за сюжет. Моветон.
Таміла знизала плечима.
– У рецензії написано, що це тонка критика нашого суспільства з точки зору сучасності. А любовні пригоди героя – соус, щоб легше проковтнути.
– Поки особливої критики не знайшла. Баланс порушений між соусом та стравою. Соусу забагато. А «полуничка» – зіпсована, з гнилизною. І ми таке будемо видавати?
Таміла встала і пройшлася кабінетом.
– Увесь час ти чіпляєшся до наших авторів! Той надто нудно пише, той фальшиво!..
– Цей пише весело, не сперечаюся. Навіть надто весело. Але про що? Це як сидять чолов'яги в гаражі за пляшкою самогону та торочать історії – дурні, дрібні, сороміцькі. Кому цікаво? Яке в цьому новаторство?
– Ларисо, не трави душу. Ти що хочеш – щоб я відмовилася друкувати? Це ж майже держзамовлення! Гарантовано оплатять! А мені по цимбалах, куди піде тираж.
– У бібліотеки, ясна річ... І це буде видаватися за літературу? А пам’ятаєш дівчинку, яка приходила з віршами, такими пронизливими й чистими. Так ти її спровадила!
Таміла сіла у своє крісло, зі стуком кинула на стіл ручку.
– Але хто її купить?! Хто мені поверне витрачені гроші? У мене виробництво! Друкарські верстати працюють! Зарплату людям плати, на папір витрачайся, на фарбу! А це все дорожчає! Ось ти будеш працювати задарма? Не будеш. І так – кожен. А за цю, як ти кажеш, макулатуру, мені всі витрати сплатять плюс прибуток. І я повинна встати в позу – відмовитися? Я й так стою в позі... тільки в інший, з боргами!
Вона засмучено дивилася у вікно.
Лариса сіла навпроти.
– Таміло, не гнівайся... Так, усяко бувало, вистачало номенклатурних негідників, але щось же робилося? Не без того, що «полуничку» вирощували, але й працювали! Часи були – неоднозначні. А тут – прямо таки милування високопоставленим самцем, і рідкісним пунктиром – про систему...
– У, ти яка!.. Чи тобі не знати, з якими зусиллями я тримаюся на плаву!
Лариса посміхнулася.
– У тебе найпрестижніше видавництво в місті. Усі бюджетні замовлення дістаються тобі.
– У мене якість відмінна, – буркнула Таміла, – верстати сучасні, технологія... Ось і дістаються.
– А чиї рецензії на Тихоревського? – обережно запитала Лариса.
– Коростенко, літературознавець...
–... кум, – констатувала Лариса.
– Ткалич...
–... прозаїк, голова місцевих борзописців, товариш п чарці...
–... і Рачевський...
–... журналіст, його заступник... стільки років поспіль... Усе просто. Тепер зрозуміло, яким чином дали гроші.
Таміла вибухнула:
– Ти хочеш підмінити собою Господа Бога? Вирішуєш, кого друкувати, кого ні? Усі троє – відомі в місті люди, з вагою, з авторитетом.
– Коли почнуть плюватися, читаючи видану тобою книгу, там буде назва нашого видавництва, а не їхні прізвища, – вигукнула Лариса.
– Чого ти від мене хочеш? – Таміла встала, закурила сигарету і нервово затягнулася.
– Не хочу її вичитувати, – зізналася Лариса.
– Ну й не вичитуй. Ірина відкоригує. А в тебе із зарплати віднімемо – за простій.
– Як скажете, Таміло Василівно...
– Ларо, я нічого не можу зробити, і ти це прекрасно розумієш. Мені потрібна ця робота. Не той час, щоб замовленнями розкидатися. Тираж величезний, а сімсот сторінок – це ж повний запуск виробництва! Усе буде стукати, крутитися, і нам не буде проблем, куди подіти тираж! У мене в магазині залишилося он стільки книжок, ніхто не купує, а ти говорила – хороші, треба підтримати автора! Я, мов дурепа, зробила додатковий тираж за свої гроші – а книжки понад рік уже лежать! Роз'їжджаємо районами, кличемо авторів, щоб виступали, щоб хоч щось продати! На книжкові ярмарки мотаюся, а доходів – кіт наплакав...
Вона, димлячи сигаретою, нервово заходила кабінетом.
– Знаю... Купити книжку – завжди шкода грошей… особливо – книжку місцевого автора. Як це?! Він такий самий, як ми, він не може бути кращим від нас!..
– Життя жорстоке, ти це розумієш? Не завжди можна чинити так, як хочеш. Я зв'язана по руках і ногах... А дівчинка твоя – нехай пробивається! Посилає в газети, ходить на студії, учиться, якщо її помітять – з часом і книжка буде. Ми не можемо знати... Ми судимо упереджено. Ми – сучасники, ми не можемо відійти від емоційного сприйняття людини. Ось ти прочитала сторінок тридцять з семисот і вже впевнена, що це лайно! А може, там далі – геніальні думки?
Лариса махнула рукою.
– Безвихідь – усюди. Іди, працюй…
Лариса встала, забарилася біля порога. Вона не сумнівалася в результаті розмови, але...
– Ларо, – тихо промовила Таміла, – ти там... ну, найбільші дурниці – прибери, а?..
– Таміло, не ображайся... Але я не можу. Нехай Ірина. Мені огидно. Я візьму іншу роботу.
– За цю більше отримаєш.
– Дідько з ними, з грошима! Зате руки чисті.
– Як скажеш. Ірина з радістю тебе замінить. Жаліти не будеш?
– Спасибі. Не буду.
Лариса вийшла в приймальню, яку відділяли від кабінету директора тонкі скляні двері. Вони були прочинені: входячи, Лариса щільно їх не причинила, поглинена своїми думками, і тепер зрозуміла, що кожне їхнє слово було чутно секретарці Людмилі...
Ірина весело сіла за сусідній стіл.
– У моєму кабинеті шпалери клеять, тож Таміла до тебе переселила. Віддай «Полуничку»! Сказала, якщо за тиждень вичитаю, премію дасть.
Лариса зібрала пачку аркушів зі столу і простягнула їй:
– Насолоджуйся!
Ірина, потираючи руки, схопила їх і заглибилася в роботу. Через хвилину вигукнула:
– І чого ти відмовилася? Тут практично нічого правити – хтось уже попрацював.
– Вона мені іншу книжку дала, – відповіла Лариса.
– Так-так! – розсміялася Ірина, – усі чули, як ти відмовлялася! Мені Люда розповіла.
– Радій життю. Переглянь – і скажи, що вичитала. Я жодної помилки не знайшла, поки читала. Вважай, гроші з неба впадуть. Тільки відразу не неси, погуляй зо два дні, а то не повірять, що прочитала...
– Ні, я прочитаю, текст заінтригував!
– Приємного перегляду! – усміхнулася Лариса і ввімкнула комп'ютер.
У двері постукали – і відразу на порозі з'явився Завражний.
– Пані Ларисо, ми про все домовилися, і скоро у вас буде багато роботи з нашим журналом.
– Я дуже рада, – посміхнулася Лариса.
– І ще одне... Я почув про якусь дівчину з хорошими віршами...
Лариса розуміюче посміхнулася – отже, чув усю розмову з приймальні – від слова і до слова...
– Так приведіть її в редакцію. Нехай принесе вірші. Молодих треба підтримувати. Надрукуємо!
– Ось за це спасибі! – зраділа Лариса.
– Усього найкращого! І – до зустрічі.
Пішов... Лариса відвернулася до комп'ютера, намагаючись приховати радість від Ірини, яка уважно спостерігала. Але хіба це сховаєш?
– А він на тебе запав, – з викликом сказала Ірина.
– Та облиш ти, – відмахнулася Лариса. – Він молодий для мене.
– Не кажи... Йому сорок сім, я дізнавалася. А тобі всього лише п'ятдесят один, а виглядаєш на тридцять.
– Скажеш теж – на тридцять... Як мінімум – на тридцять два, – розсміялася Лариса.
Деякий час обидві працювали мовчки. Потім Ірина почала хихикати.
– Ну й пише!..
Лариса, занурена в текст, не звернула уваги. Але Ірина не могла мовчки працювати.
– Ларо, ну й сміх! Померти можна!
– Що там? – невдоволено підняла голову Лариса.
– Чоловік з жінкою в гаражі вирішили розважитися, горілка скінчилася, а він її зачинив і пішов до магазину. І тут його машина збила. Отямився в лікарні через два дні – йой, лишенько, вона ж у гаражі зачинена!.. От вигадник!
Ірина зайшлася сміхом.
– Іро, – сказала Лариса, – цей анекдот з бородою. Тебе ще на світі не було, а мені його вже розповідали. І він його ввів у роман, не посилаючись на «народну творчість»?
– Так. Ні про які анекдоті не йдеться, – здивувалася Ірина.
– Отже, він ще гірший, ніж мені здався, – знизала плечима Лариса.
Увесь день Ірина, читаючи, хихотіла. Це дуже дратувало Ларису. Вона майже не правила – лише де-не-де закрадалася помилка. Ірчині коментарі відвертали увагу, і Лариса гримнула на неї, погрожуючи поскаржитися Тамілі і виселити непрохану гостю в коридор.
Їй була неприємна така реакція.
– Ларо, ти даремно відмовилася! – підбиває її Ірина, – премію обіцяли, читати прикольно! Давно я так не веселилася! Він описав усі можливі випадки зняття телиць! Тепер буду знати, до яких вивертів удаються чоловіки. І так детально описує! Не інакше, як з власної практики.
– Саме в цьому не впевнена, – відрізала Лариса. – Хто може – той мовчить…
– І чого ти, – дивувалася Ірина. – Не ханжа, красива, мужики тебе помічають. Що так дратує? Так усі живуть. Де згріб... Правда життя.
– Угу… Ось так і обманюють маленьких. У цієї правди виворіт є. Про неї, мабуть, не пише. Про фауну і флору... патогенну, я маю на увазі. А малюк прочитає – і собі!.. Раз такий товстий том про таке написали, значить, і мені можна.
– Та облиш ти! Мопассан теж писав.
– Так він же – не Мопассан… Не заважай. Через тебе помилку пропустила.
Нарешті, робочий день закінчився. Ірина склала чтиво в пакет.
– Удома дочитаю.
– Що, так сподобалося?..
...Лариса застебнула пальто і накинула капюшон – холодно!.. Настрій поганий: їй був неприємний Ірчин інтерес до рукопису. А це показник: таких, як Ірина... Отже, вона, Лариса, не має рації? Книга має право на існування?..
Але на дні душі тлів вуглик радості: новий знайомий! Радувало, що не зникне, ще побачиться з ним не раз. Якби скинути роки!.. Їй так складно сподобатися, і коли з'являється чоловік, з яким могли б скластися стосунки... Але – роки... Вік... Хоча, кілька років різниці...
Краще не думати. Не сподіватися.
А рукопис їй огидний тому, що герой – повна протилежність їй. Любов, почуття, повага та інша нісенітниця – не для нього. Йому важливий сам процес. А жінка... Жінка значення не має. Аби не ламалася довго і була апетитною.
І багато хто так живе. Це Ларисі треба стільки всього, щоб переступити межу: закоханість, повага, ставлення до себе – особливе, аби відчувати себе королевою. Інакше – не спалахне.
Хто сперечається – краще від цього немає. Але страва має бути приготовлена за певним рецептом. Сирою не вживається – отруїтися можна. Але герой рукопису всеїдний. А всякі там соуси у вигляді стосунків, ніжності, любові – зайві. Здоровий спорт. Здоровий секс. Без викрутасів. Чим більше, тим краще. Екстенсивний метод ведення народного господарства: розширюємо площу посіву. Це Лариса за інтенсивний: проникнути в душу одному і отримати він нього, єдиного, усю палітру щастя… Дрібнуватий він, однак, якщо може наповнитися випадковими зв'язками. Це її, Ларисину, бездонність неможливо наповнити... Хоча… Чи можна ототожнювати автора з літературним героєм?..
Лариса відчинила двері кабінету і побачила Ірину, яка гарячково перегортала сторінки.
– Ще не закінчила «Полуничку»? – вмикаючи свій комп'ютер, поцікавилася Лариса.
– Закінчую... Тебе просили зайти до Таміли, як з'явишся.
Лариса пішла в приймальню.
Людмила щось набирала на комп'ютері, але більше підслуховувала: за дверима кабінету Таміли лунали голоси.
– Звали? – запитала Лариса.
Люда кивнула і приклала пальця до губ – не заважай слухати.
Чоловічий голос із-за дверей пророкотав:
– Мені треба швидше. Якщо до кінця року видрукуєте – буде відмінно.
– До кінця року півтора місяця, а там роботи!.. Тираж великий, це не так просто робиться, – заперечив голос Таміли.
– А ви постарайтеся! Отримаєте всю суму відразу. Після нового року це будуть не ті гроші...
– Та знаю я... Поспішаємо, як можемо...
– У кожну область варто послати по двісті примірників. Це візьмете на себе. Сто підуть до місцевих бібліотек, сто мені дасте – авторських...
– Ні! Ми віддрукуємо, а ви вже самі...
– Таміло, не треба пручатися. Видавництво має розіслати – у вас же є шляхи. Не від себе ж самого розсилати! Мені треба, щоб по всій країні ці книжки розійшлися. Нашому болоту і ста примірників вистачить. На початку року закінчується прийом книжок на деякі конкурси, мені потрібно встигнути. Так що вже напружтеся, прошу...
Кроки. Двері відчинилися. Людмила посилено друкувала, зображуючи зайнятість, нишком розглядаючи відвідувача.
Він був худий, чорний, щоки – поголені, але все одно із синявою. Хижий ніс загнутий до тонких блідих губ, погляд роздягає: жорсткий, нахабний... Різкий запах туалетної води не міг перебити якогось міцного, суто чоловічого запаху від нього.
Лариса здогадалася, що це і є Тихоревський.
Таміла з'явилася на порозі.
– Ларисо, зайди.
У кабінеті вона сіла в крісло і жестом показала Ларисі на стілець навпроти.
– Ти допомогла б Ірині. Вимагає терміново друкувати.
– Іра закінчує. Сьогодні-завтра – і справу зроблено.
– У мене неприємність: обладнання барахлить. Ніяк не зможу віддрукувати в себе...
Лариса знизала плечима.
– Ніхто не помре, якщо ця книжка взагалі не вийде...
– Ось ти зараз говориш, як мій ворог! А мені потрібні ці гроші – терміново! Я на них закуплю папір – після Нового року ціни на все підскочать, а в мене буде заділ на рік матеріалів. Допоможи, як друга, прошу! Уже обкладинку художник зробив, залишилося підписати до друку.
– Гаразд. Гляну, як у неї справи...
Біля Ірини розвалився на стільці Тихоревський.
– Я вже закінчую – сторінок тридцять залишилося! Так цікаво читати!.. Ну, ви й балуваний!.. – Ірина кокетливо погрозила пальчиком.
– Та не старайтеся так! Усе давно вичитано. Були помилки?
– Ні... – розгублено посміхнулася вона. – В одному місці абзаци збилися і тире не було.
– Закінчуйте. Через вас справа стоїть.
– Ви підпишіть, і вона закінчить, – втрутилася Лариса.
– Справді, – зраділа Ірина.
Сьогодні минав термін, який Таміла призначила їй для премії за швидкість.
– Давайте ручку, – розсміявся Тихоревський. – Як я відразу не додумався...
– У вас і так все вичитано, – пояснила Ірина. – Але відразу – не можна було, Таміла не дозволила б випускати книжку без нашої коректури.
Тихоревський демонстративно поставив розмашистий підпис на титульному аркуші.
– І обкладинку, – простягнула йому Ірина кольоровий картон.
На яскраво-червоній обкладинці був зображений шахраюватого виду красунчик: він однією рукою обіймав блондинку, яка схилилася до його плеча, а другою – поплескував по заду брюнетку, яка стояла навшпиньки на стільці і ніби намагалася повісити полотно, на якому буде написано назву книги.
– Гарна картинка, – розсміявся Тихоревський.
– Художник постарався, – захихотіла Ірина. – Таку книжку читач не пропустить.
Він підмахнув і цей аркуш картону.
– Здавайте до друку, усі формальності виконані.
Він окинув недружнім поглядом Ларису, підсвідомо відчувши її ставлення до нього, помітивши в її погляді скептицизм і зневагу, і, не попрощавшись, вийшов.
Лариса відчинила вікно.
– Фу... Не Тихоревський, а Тхоревський...
Ірина хихикнула.
– Ти молодець, хороший хід підказала! Чого її вичитувати – там усе в порядку! Ось на обкладинці назву і прізвище автора напишу – і нехай оформлювач розміщує текст. Він поспішає – хоче на якийсь літературний конкурс встигнути.
Лариса знизала плечима: який ще конкурс йому! Фривольне чтиво з претензією на філософські узагальнення. Необґрунтованою претензією.
– Ти майже прочитала. І про що книжка? – спитала Лариса.
– Про те саме! – хихикнула Ірина.
– А критика суспільства? Бо це ж сатира?
– Я таке пропускаю. Нецікаво… Незрозуміло…
Тираж привезли вранці. Двоє вантажників відкрили багажник «Газелі» і почали носити акуратні, загорнуті у сірий папір пачки книжок у кабінет Таміли.
– Подзвони, прошу, авторові, нехай забере.
– Ні. Нехай Ірина сама з ним спілкується...
Ірина з готовністю набрала його номер.
– Вадиме Петровичу? Так, усе готово! Коли заберете? Через дві години?.. Ага, чекаємо!
– Який подарунок авторові до Нового року, – поклавши трубку, шепнула вона Ларисі. – Може, здогадається віддячити коректорові – післязавтра свято!
– Тобі вже Таміла віддячила. Не старайся їсти з усіх годівниць, – підморгнула їй Лариса.
– А я все-таки сподіваюся... Як мачо, який пізнав стільки жінок, він повинен відреагувати на мене – хоч подарунком!
– Мачо!.. – розсміялася Лариса. – Коли він прийде? Я піду на цей час.
– Яка ти, Ларко, в'їдлива! – дорікнула їй Ірина. – Не любиш ти чоловіків...
– Любити треба чоловіка, а не чоловіків...
– Того, з ким у тебе було побачення? – загорілася Ірина. – І як він?
Лариса демонстративно заплющила очі і потягнулася всім тілом.
– Мммм...
– Та так уже... – захихотіла Ірина. – Так я тобі й повірила! У твоєму-то віці!
– Уяви, у моєму віці мені ще є кому відмовити, – посміхнулася Лариса.
Тихоревський приїхав раніше – настільки велике було нетерпіння побачити своє творіння. Розірвав пачку, помилувався червоною цеглинкою томика, перегорнув і, фамільярно поплескавши Ірину по щічці, поїхав. Лариса дістала крихітну хустинку і, знущаючись над Іриною, повернувшись до зачинених дверей, з мрійливим виглядом довго махала.
– Чудове чмо... – в удаваному екстазі прошепотіла вона, – то пак – мачо...
Ірина не прийняла жарти і ображено пішла.
Таміла приїхала до обіду, весела, жвава.
Через годину Лариса побачила у вікно, як під'їхала машина. Звідти скоріше не вийшов, а вистрибнув Тихоревський й кинувся до вхідних дверей.
Людочка намагалася зупинити відвідувача, мовляв, директор зайнята, зачекайте... Але він, майже відштовхнувши її, опинився на порозі.
– Що це таке?! – жбурнувши на стіл свою книжку, прогарчав він.
Таміла схопилася, миттєво перетворившись на тигрицю: вона не звикла до такого звертання.
– Це ваша книжка. І нема чого кидатися. Ми виконали все в термін.
– Ви подивіться уважно!
Таміла в замішанні взяла томик у руки. Начебто все як треба: тверда обкладинка, відмінний білий папір, яскрава картинка. Дорога робота.
Лариса зі свого місця краєм ока вже все розгледіла. Її розпирали суперечливі почуття: гострий жаль до Таміли і нестримний сміх, який рвався назовні. На яскравій обкладинці – чорним по білому, вірніше – білим по червоному, оскільки фон був саме такий, було надруковано: Вадим Тхоревський...
Чи набірник пропустив букву, чи Ірина цього не помітила...
Він чекав – хотів, щоб Таміла сама знайшла помилку. Кілька секунд вона вивчала обкладинку, в ажіотажі нічого не знаходячи, потім очі її розширилися від жаху.
– Саме так, – відрізав він, – все переробити!
І, грюкнувши дверима, вийшов.
Заплющивши очі, Таміла кілька хвилин стояла. Потім рикнула:
– Людо!!!
Перелякана секретарка заглянула в кабінет.
– Ірину до мене – негайно!!!
Ірина зайшла, нічого не підозрюючи, з дурною посмішкою, яка миттєво сповзла, тільки-но вона побачила обличчя Таміли.
– Це що таке? – роздільно крізь зціплені зуби нарочито тихо запитала Таміла, спопеляючи її поглядом.
Ірина очманіло втупилася в книжку.
– А що сталося?
– Саме так – що? Ото ж бо й воно! Коректор! Ти на прізвище подивися!
Лариса побачила, як округлилися очі Ірини.
– Ааа... – з горла Ірини виривалися нечленороздільні звуки.
– Геть звідси!!! Ти звільнена!!! І зарплату не чекай – піде на покриття збитків... Три тисячі примірників псу під хвіст!! – здійнявши руки до неба, несамовито заволала Таміла. – Ціна твердої обкладинки – половина вартості тиражу!! Через цю ідіотку я втрачу більше, ніж вся вона коштує!
Ірина позадкувала до виходу. Сльози градом покотилися її розфарбованим личком, залишаючи брудні розводи, ніби на немитому склі.
Таміла вискочила за Іриною в приймальню і жбурнула їй услід товстим томом. Не влучила. Розгорнувшись, книжка потрапила в одвірок і від удару розлетілася.
– Тихо, тихо, – спробувала заспокоїти її Лариса. – Давай подумаємо, як бути.
– Що тут думати! Післязавтра Новий рік, а йому книжки потрібні до десятого. Уся країна буде пити, і ні про яку роботу не може бути й мови... Та що там – робота! Де я гроші візьму, щоб переробити такий величезний тираж! Нова обкладинка!..
Вона впала головою на стіл і розридалася.
– І головне, ти розумієш, – підняла вона залите сльозами обличчя, – нема з кого питати! Хоч уб'ю її, а грошей все одно з неї не візьмеш! Ось усі заздрять: багата, видавництво своє має, працювати змушує, експлуататор, мало платить... А робітник напартачить – і все! Хто мені поверне збитки? Я намагалася, шукала шляхи, усе начебто зв'язалося, у термін вийшло, якість відмінна, і на тобі!.. Я що, сама повинна вичитувати і перевіряти ще раз? Нафіга тоді ви всі?..
Лариса підняла з підлоги розсипану «Полуничку».
– А якщо приклеїти на цю обкладинку новий аркуш? Акуратно і точно?
Таміла майже заспокоїлася.
– Зараз піду на виробництво, пораджуся. Ірину все одно вижену...
Ірина, збираючи свої речі, ридала.
– Це ти винна! – накинулася на Ларису. – Під руку хіба можна говорити! Тхоревський – та й Тхоревський… Я і написала…
– Гаразд... Добре, що хоч не написала – Тхоркович...
– Це вона й премію забере... – захлинаючись сльозами, голосила Ірина.
Обкладинку переробили, але це не допомогло: конкурс книжка не виграла...
Історія отримала продовження: якимось чином байка про пропущену букву стала відомою. У прізвище автора в народній чутці так і не повернулася буква «и» – у пам'яті нащадків він так і залишився «Тхоревським»...
