Дух і творчість: діди й онуки
Діалог поетеси й літературознавця Надії Частакової з академіком Іваном Дзюбою
(інтерв’ю з номінанткою на премію імені Є.Маланюка)
— Я була учасницею трьох імпрез навколо твоєї книги про І.Дзюбу. Чула і позитивні відгуки, і зауваження, і причіпки не лише до тебе, а й до І.Дзюби. Ти аргументовано на все це відповідала. Спробуємо підсумувати, чим книга може зацікавити громадськість і журі, бо вона варта премії. Котра із чотирьох іпостасей І.Дзюби — літературо–знавця, критика, культуролога, громадянина була тобі найцікавіша? Яка між ними спільність і різниця?
— Ця книга буде цікавою всім, хто хотів би дізнатися історію звичайної людини з Донбасу, становлення її світогляду, самовиборювання в часі й просторі, поневіряння й драматизм її долі, особливості творчого почерку… А разом із тим «Дух і творчість» — це осмислення персоналізованого шістдесятництва в особі талановитого критика, літературознавця, культуролога, публіциста, міністра культури України і, за висловом Р.Кошелівця, «постаті століття»… Коли починаєш досліджувати художній твір чи літературознавчу студію, то передусім пізнаєш текст. Якщо це поезія чи проза, то відкриваєш художній простір слова через образний, ідейно–тематичний, етико–естетичний рівні, тропіку, фоніку, строфіку і т.п. Коли ж мова йде про дослідження критичної праці, зосереджуєшся на осягненні її новизни, методологічного рівня, підходах і оцінках її автора, з якими він осмислює те чи інше літературне явище. Після розуміння цієї основи починаєш формувати уявлення про етико–естетичну позицію критика чи літературознавця, з’ясовувати, що саме її сформувало. Так само поступально відбувався і процес мого відкриття І.Дзюби: крізь творчість пізнаєш і постать творця — невичерпного у своїх зацікавленнях ентузіаста і невичерпального у своїй творчій енергії вченого.
— Спеціалістам так, а простим читачам не є зрозумілим поняття — методика аналізу Дзюбою літературних явищ. Розкажи докладніше.
— Я йшла крок за кроком за вченим, студіюючи не лише його праці, а й творчість тих, кого він досліджує, — аби зрозуміти вмотивованість чи невмотивованість його оцінок, погодитись чи заперечити йому, збагнути, чи є елемент новаторства в його підходах. І.Дзюба послуговується класичною літературознавчою методологією. Разом із тим він не обстоює жоден із методів. Він не теоретик і не історик у літературі, однак з достеменною точністю проникає в осердя явища, здатен помічати ознаки потенційно великого таланту ще тільки на порі становлення. Його оцінка завжди містить елемент новизни; вчений часто застосовує компаративізм, але не на рівні порівняння явищ української і світової літератури, а як спосіб осягнення самобутніх рис через відмінне й спільне.
— Мої харківські студентські роки припали саме на Дзюбине бурхливе шістдесятництво, але я тоді захоплювалась не політикою, а поезією у бібліотеках і на стадіонах. «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» прочитала із захопленням уже працюючи. Які із загалу книг Героя України тобі ближчі як науковцю чи громадянину України?
— З усього грому праць цього колосального вченого для мене як для дослідника сучасного літературного процесу є його критика. Можливо, це пов’язано із тим, що сьогодні саме ця помічниця літератури перебуває у стані декадансу і, на жаль, здебільшого підмінюється преказуванням фрагментів твору, ніж фаховою його оцінкою. А Дзюба — інший
— виважений, вмотивований, оригінальний, глибокий. Дуже цікава й несподівана для мене нова книга про творчість С.Жадана «Чорний романтик». Як вченому мені цікаві праці І.Дзюби про Т.Шевченка, особливо заслуговує уваги його шевченкознавча компаративістика «Т.Шевченко серед інших літератур світу». З іншого боку, важливими для розуміння І.Дзюби як ученого і як шістдесятника є студії про творчість шістдесятників, у колі яких він одночасно був і речником, і, власне, формувався як критик. Одним із найбільш складних і цікавих є сучасне дослідження вченим діаспорної літератури, що має назву «Література на трьох континентах». І.Дзюба впродовж всього життя виношує ідею національної і культурної єдності, крізь яку можна досягти цілісності, а разом із тим осмислити самобутність як української, так й інших культур. А ще І.Дзюба має блискуче почуття гумору. Тому мені дуже подобаються його публіцистичні книги, зокрема «Порнократія на марші».
— Книгу я твою прочитала з цікавістю, бо написана вона як науково–популярна, а не «стервозно–академічним стилем», як казав про праці інших вчених маланюківець Л.Куценко. Шаную і люблю творчість твого наставника В.Марка, «найбільшого лицаря людяності», як ти наголосила у присвяті до своєї книги. Давши першу рецензію на мою збірку поезій, він і для мене став наставником. Мабуть, щось спільного було між ним і Дзюбою, раз він тобі порадив досліджувати саме цю постать.
— У житті для мене важливою є передусім людина, а вже потім її наукові досягнення чи глибина поетичного таланту. Звісно, що вченого пізнаєш за його працями. В.Марко був не просто самобутнім і яскравим літературознавцем, принциповим і вимогливим наставником, але ще й щирим і цікавим співбесідником, шляхетною, дуже простою, делікатною людиною з гарним почуттям гумору, справжнім джентльменом… Його особисті якості приваблювали мене більше, ніж його методологія, оскільки талановитих учених вистачає, а от людяності в наш скрутний морально час бракує багатьом… Плекаючи ідею елітарності української культури, разом із Василем Петровичем ми прийшли до постаті, у доробку якої минуле й сучасне перетинаються саме у цікавих для нас координатах. Мій талановитий наставник сказав, що мені буде дуже непросто осмислити постать і творчість І.Дзюби, однак тільки так я зможу внутрішньо збагатитись і осягнути елітарність із неї самої. І це так, бо крізь доробок І.Дзюби мені відкрився цілий світ. Дивовижно й те, що при першому знайомстві зі І.Дзюбою мене вразила та сама простота, відкритість, делікатність, яка так приємно колись вразила під час знайомства з Василем Петровичем. Вони обидва є моїми наставниками. І не лише у науковому плані. Мені дуже прикро, що В.Марку не судилося дожити до моменту, коли ця книга вийшла в світ, бо для нього ця подія була не менш важливою, ніж для мене…
— Відчуваючи твоє вільнолюбство в характері і творчості, питаю: чи тобі доступна інтелектуальна свобода як один із векторів елітарного характеру наукової творчості Дзюби?
— Без внутрішньої свободи немає інтелектуальної свободи. Я прагну до того, щоб мій внутрішній потяг до свободи реалізовувався як етичний принцип у моїх працях. Свого часу саме ця особливість мислення І.Дзюби мене привабила, вразила, дала змогу написати цю книгу у такому варіанті, якою вона є сьогодні. Це не занауковлений текст про концепції і методи одного з найбільш видатних сучасних учених, а книга про особистість і її життя у літературі й культурі, про те, як хлопчина з Донбасу, пройнятий словом Кобзаря з пісень матері, проніс цю любов крізь своє життя, долю, праці, це книга про звичайну людину, точніше, незвичайну у своїй звичайності, талановитого й завзятого критика й літературознавця, шістдесятника, дисидента, колишнього міністра культури України, глибокого й щирого Івана Дзюбу, чий моральний авторитет може примирити навіть непримиренних, бо сам він — як людина, як вчений, як громадянин — сповідує одні й ті ж ідейні максими, є цілісним. Отже, його інтелектуальна свобода, етичний інтелектуалізм, та ін. дають змогу йому самому бути в літературі і для літератури. А це — найважливіше для справжнього вченого.
Антоніна Корінь
