Кропивницький шарварок № 9
Сьогоднішній випуск «Шарварку» присвячуємо його авторці, ювілярці Антоніні Корінь
Спецавтобіографія
Народилася Левеням у рік Пацюка на березі річки Турчанки, яка, мабуть, була свідком турецьких набігів на Україну. Чернігівщина — це недалеко від «матері городів руських», тепер батька українських.
А згодом присусідилась, на жаль, до Чорнобиля. Була в школі відмінницею та хорошисткою, у ВУЗі (м. Харків) вчилася на стипендію.
І, хоч лінувалась писати шпаргалки, диплом одержала без корупції. Тоді ще були у моді порядність і працелюбство, тож на колгоспних полях Харківщини я не залишала на перших курсах ні картоплини у землі, ні качана кукурудзи на стеблі, ні яблучка на гіллі.
На практиці й на підробітках у бібліотеці (бо за 28 крб. стипендії прожити було неможливо) була чесною і приписок не робила, а найбільше — згодом, уже у Дніпропетровську — любила дороги та відрядження. Піднімали дух 3 крб. добових і обід за рахунок тих, чию роботу ми, методисти, перевіряли.
Два роки «служила» з чоловіком у танковій дивізії у Білорусії, освоюючи нову мову на трьох посадах водночас: зав. шкільною бібліотекою, медсестрою і викладачкою цивільної оборони для старшокласниць. Після, дякуючи професії чоловіка-геолога, ми опинилися на Україні — у Кіровограді — вже з семимісячною донькою, в якої через шість років з‘явився братик. Пробувши з кожною дитиною по року у декреті, решту 38 років пропрацювала у двох обласних бібліотеках Кіровограда: рядовим, малим та середнім начальством. А вже після виходу на пенсію — більше двох років — науковим співробітником літературно-меморіального музею. Кожна робота стимулювала живучу в мені з дитинства любов до книги і до людей, спілкування з якими завжди, згідно з теорією А.Сент-Екзюпері, приносило мені радість (надіюсь, і їм).
Загальний бардак спочатку у великій державі продовжився у незалежній, ідеологізація капеересівськими технологіями гнітила мою творчу натуру і тягла на пошук демократії у різні громадські організації. Досі маю до десятка таких схованок-віддушин, де періодично можливі дози свободи і творчості. (До шести ступенів свободи, за якимось там законом теоретичної механіки, як у відпущеної у небо повітряної кульки, я, звичайно, не дійшла). Але ж свобода для таких, як я, — вище високих зарплат і нагород, яких я, до речі, ніколи й не мала.
У скруті рятували усмішка і сміх, але до реготу на кутні, слава Богу, не доходило. На що не скупилась доля — це на мудрих і душевних наставників, серед яких книга — пріоритет. За уваги та за рекомендаціями мудріших і талановитіших стала членом Національної спілки письменників України. Коли притомилась писати своє, почала прискіпливіше читати чуже, і це стало містком до перекладів інших авторів з української (російською), з російської, білоруської, болгарської (українською). Та ряди поліглотів поки що не поповнила. На свої писання мала не лише позитивні відгуки. Маю на увазі пародії та до них подібну жартівливу продукцію. Жарти розумію, люблю, ціную. Спробувала віджартовуватись. Судіть самі, «підшефні» друзі-письменники, що у мене вийшло, але я старалась вас любити!
Вибачайте, кому поспішила «віддячити» авансом.
Сподіваюсь на взаємоповагу та вдячність (без лапок!). Гадаю, що у молодості я була знаком оклику, тепер же мені дядько — знак питання, важко весь час виструнчуватись. Спасибі, витягуєте своїми опусами з мінору.
Авторка
Володимир Яремчук
Сміємося — отже живі
Ой скільки ж пародій у нашому житті, яке й саме частенько — мало не пародія! Ой скільки! Живеш, плануєш, біжиш, доганяєш, твориш (чи й витворяєш), дбаєш, ростиш, пестиш, чахнеш, сохнеш, ліпиш, тулиш — от уже недалечко й плоди… Оглянешся назад, де за труди мали би бути злети і лаврові вінки, — аж воно суцільні пародії і дереза. (А минає іще не так уже й багато часу, подивишся у дзеркало — коли й звідти на тебе дивиться… пародія…Леле! Хіба ж це я?!)
Сміятись чи плакати? Е! Ліпше сміятись!
Життя — з тебе, а ти — з нього! А не боюсь я тебе!
Спитаєте, то чи варто додавати тих пародій, коли від них і так спасу нема? І не сієш, а косиш. Питання, мабуть, риторичне… Бо як дивитись отак — то ніби й не варто. А як глянути інак — аж воно й до речі. Тож ця книга може бути поцінована і отак, і он як…
Чи все має піддаватись пародіюванню? Так само питання в нікуди. Бо ми дуже різні. Ну, дуже різні! Для когось написане ним — згусток позитивних емоцій і глибокодумних міркувань, а для іншого, дивись, привід позубоскалити. Читаєш, перечитуєш — і своє, й пародію на нього, злишся, сумніваєшся, хапаєшся за перо: ось я тобі втну у відповідь! А все ж, нема-нема — та й замислишся: ой недарма пролився пародійний дощ, ой недарма…
Так ось він, момент істини! Ти переосмислюєш — і вдосконалюєшся! Дяка тобі, друже-вороже пародисте! За твоє щукохижацтво, щоб ніхто з поетів (й інших митців і митчиків) остаточно не скарасився.
Боляче? Не біда! Біль — то велике благо, яке вказує нам, де межа нашої сприйнятливості і витривалості. Обпікшись чи ударившись злегка, уникаємо опіків і ударів смертельних.
За багатьма новословотворами і закидами ця книга сама може бути об’єктом для пародиста. І це прекрасно, бо трохи розцяцьковує це буденне, як виполювання бур’янів, сіре, як осіннє небо, одноманітне, як байдуже і монотонне цокання годинника, життя. І з’являється усмішка, і швидше пульсує кров, і в суцільному мінорі — проблиски мажору, і у в’язкій щоденній апатії виплески адреналіну!
Пародіюймо. І незлостиво підставляймося під пародії. Немайстерного вони протверезять і вкажуть, де його справжній шлях. Майстерному і мудрому будуть легеньким допінгом для нових пошуків й імунітетом від мегазірковості. А Його Величність Час усе і всіх розставить на свої місця: і поезію, і пародії, і поета, і пародиста.
Пародії на вірші О. Антоненка
І, і, і… — дружній (чи ні?)
шарж на Олександра Антоненка
На двісті двадцять другім кілометрі*
Живе собі поет і гуморист,
І бард, й мисливець, що завжди у нетрях
Справжньомужчинський проявляє хист.
Він і рибак, і інженер,та ще й механізатор:
Він ловить рибу, раків і майструє
міні-трактор,
Велосипедом двічі обійняв екватор,**
І хліб пече, й зна толк між вин та ракій,***
І відродив літстудію тут — «Ранок»,
І у міськраді він — громадський радник,
І дітям-внукам — спонсор і порадник.
Скрізь праведну й глибоку топче путь, –
Мо‘, при житті,
його ім‘ям вже й вулицю назвуть!
Ні, мабуть, це безрезультатна акція, –
Йде на «колишніх» декомунізація…
*— залізнична станція Новоукраїнка відповідно до пікетажу знаходиться на 222 км від станції Одеса;
**— автомобіль тримає, щоб возити сім‘ю, а сам вже чверть століття їздить велосипедом. За його підрахунками вже проїхав шлях, більший, ніж довжина двох земних екваторів;
*** — винороб та винокур, у тому числі від болгар навчився виготовляти ракію.
Альтернатива (сопародия)
Я — хранитель твой,
Смотритель, сторож.
А.Архангельский
Сяду тихонько у изголовья,
Оберегая.
Не потревожу своей любовью,
Спи, дорогая.
В. Корниец
Ляг потихоньку в брачное ложе.
Ну, хоть «валетом».
Зря ты любовью, ой, не тревожишь
В стужу и летом.
Зря бережешь ты, зря я уснула —
Вдруг да случится
Смена семейного караула?!
Ты б отлучился?!
Владимир Стафидов
Цветы — возами и радость со слезами
Всякие бывают юбилеи, но этот выдался на славу!
Тонечке Корень опять стукнуло «18», и это оказалось праздником для многих. Для меня — это очередное открытие в наше-то время. Готовилась она к нему, писала сценарий, приглашения, и всё пошло не так, как ей планировалось. Всё было лучше, возвышеннее, теплее. И ничего страшного, что юбилярке не досталось времени почитать свои стихи. Люди шли нескончаемым потоком со словами благодарности и цветами. Их невозможно было остановить. Песни, ей посвящённые, пелись. Казалось бы — что интересного в одах по такому случаю, ан нет — были превосходные стихи. А цветов!!! Я даже подумал открывать цветочный бутик.
Три дня после юбилея их расставляли в вазы, раздавали, убирали. Отмечать кого-то отдельно не имеет никакого смысла. Все настолько зажжённые и талантливые — голова кругом. А Тонечка была настоящей королевой. Щеголяла в великолепном наряде, хоть в Букингемский дворец на бал посылай. И это ж к тому, что ни макияжа, ни маникюра она сделать не успела, а королевское выглядывало и выглядывало… Её конферанс бесподобен. Столько светлого, доброго юмора в нём, и всё она подмечает.
Прекрасный разведчик из неё бы получился. Каждому нашла что сказать. Умница и красавица! Я бесконечно рад тому, что она влилась в болгарщину с удовольствием и огромным желанием. Кропивницкие болгары её любят, как ещё ни одного общественного деятеля не любили. Осадчий уже без неё и не мыслит ни одного дела. Зал в библиотеке, где Тонечка проработала немало лет, был прекрасно оформлен. Её многочисленные книжки, статьи были представлены на стендах.
Осадчий без болгарского флага не ходит даже в свою общарню, и здесь наши цвета доминировали. Потом мы перебазировались в кафе на природе. Надо заметить, Осадчий завёл хорошую традицию готовить манджю. У меня сложилось впечатление, что и мероприятия он заводит только для того, чтоб я приехал и изготовил её.
Честно говоря, я удивляюсь людям которые едят мою стряпню, поскольку повар я ещё тот. К примеру ни солить, ни перчить мне доверять нельзя. С лютым перцем у меня отношения особые — я закладываю его весь, сколько имеется в наличии. С солью, чуть полегче, но тоже не слабо. Но и в этот раз, к моему удивлению, весь казан съели. Юшки, правда, трёхлитровая банка осталась, но и она была с удовольствием употреблена на следующий день соседями и знакомыми.
За неделю до юбилея жена моя обнаружила ведёрко вина в кладовой. Как я его пропустил — ума не приложу, но как раз к моменту оно и пригодилось. Пол ведра мы с местными българями, конечно же, продегустировали, а пол ведра я отвёз Тонечке. Скажу вам — оно произвело неизгладимое впечатление.
А компания собралась очень интересная: адвокаты, издатели, педагоги, инженеры, батюшка с матушкой и все пишущая братия. Публика настолько приятная и благодарная — расставаться с ними не хотелось. Кто б ни пел, ни читал стихи — всех слушают со вниманием. Большая редкость в наши дни. Мне в последнее время приходится петь под гитару и без свои песенки, а они требуют определённой концентрации для слушателя. И если публика занята разговорами по телефону, исполнителю очень нелегко в такой ситуации донести свой замысел.
Здесь всё было превосходно. Публика слушала и вникала. Пожалуй, впервые в моей практике подобное случилось. Часам к 10 вечера закончился первый день славного юбилея. На следующий день я отбыл в Днепр, а Тоня продолжала принимать поздравления. В предыдущей статье я говорил о том, какой Антонина Корень поэт, а сегодня я хочу пару слов сказать, что и человек она необыкновенный.
В ней нет зависти. Она радуется каждому удачному стихотворению других поэтов. Не знаю, как вы оцениваете этот момент, но для меня это главный показатель человечности. Тоня — поэт и человек с большущей буквы! С юбилеем тебя, Тонечка!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Інформуємо читачів, що, поки Антоніна Корінь відлетіла у вирій, до керма «Шарварку» допався Олександр Антоненко та інші шанувальники її вулканічної діяльності.
