"Не Бог, але виліплю все, що захочу"
Рік тому, 13 вересня 2020 року, відійшов у засвіти місцевий скульптор Віктор Френчко. До річниці його смерті публікуємо інтерв’ю з митцем, записане десять років тому.
"Талант творить все, що захоче, а геній тільки те, що може".
Дега.
Флобер вважав, що особистість, як правило, творять три фактори: спадковість, середовище та "фактор ікс". Гадаю, що кожна людина реалізується ще й завдяки якимось своїм особливостям. Із передювілейної розмови з Віктором Васильовичем Френчком одразу дізналася, що перший фактор відсутній. Ніяких генів...
Його батьківщина – Тернопільщина, с.Підзамочок Бучакського району. Родина колгоспників. Батько народився на території колишньої Польщі, мати – з Дніпропетровщини. Обох німці під час війни забрали в Німеччину, де вони працювали в одного бауера. Там і зародилася сім’я, в якій після війни знайшлось, як у казці, три сини, Віктор – середульший.
Тяга до ліплення з’явилася несподівано і ніби жартома. Перші його "скульптурні" роботи – то фігурки, які ліпив з хлібної м’якушки, пасучи худобу. На його щастя, в райцентрі, від якого село було кілометрів за п’ять, відкрилася перша дитяча художня школа, куди і вступив десятирічний Вітя. Чотири роки охоче проходив туди пішки. Улюблений вчитель О.В.Ментус, бачачи здібності свого учня, порадив після закінчення районної вступити до Республіканської школи для обдарованих дітей у Києві. Ще три роки провчився там. Скульптуру викладала скульпторка Н.С.Косорівська. Після того – Київський державний художній інститут, у дипломі – три спеціальності: художник, скульптор, педагог. До речі, в інституті у Віктора Френчка був чудовий педагог – академік М.Г.Лисенко, заслужений діяч мистецтв України, народний художник. Вчив і любив Віктора як сина, часто й підгодовував, і ночувати залишав у себе. Ось так 13 років підряд Віктор Френчко освоював ремесло художника. Таких заповзятих до науки самі художники називають "академістами"...
Там, у столиці, й любов прийшла. Росіянка з Уралу, яка штудіювала російську філологію у Київському університеті, стала дружиною. Згодом вони вже були батьками доньки і сина, які вже мають нині вищу освіту.
У 47 Віктор і дідусем став, словом, багато встиг за пів віку. На моє запитання, що є для нього творчість, він відповів:
– Усе моє життя – то творчість. У Кіровоград приїхав у 1973 році на запрошення комбінату Худфонду України, де працюю й досі. Дали мені творчу майстерню. Згодом сам заробив на кооперативну квартиру, виконавши першу велику роботу – меморіал пам’яті підпільної комсомольської організації у селі Красногірці Голованівського району. З того часу я прижився в Кіровограді. Окрім творчої роботи останні два роки займаюсь й педагогічною – викладаю скульптуру на педфаці нашого університету. Це місто стало рідним. Знайшов тут багато друзів-художників, включився в громадську роботу, я член кількох художніх рад...
Я слухаю Віктора і розумію, що це і є другий фактор формування його особистості – талановиті та люблячі вчителі і вірні й надійні, зацікавлені в його творчості та зростанні, друзі. Серед них – колега і співавтор Аркадій Мацієвський, який запросив його років п’ять тому до співпраці. Свого побратима по "важкій артилерії в мистецтві", як називає він скульптуру, Аркадій Юхимович характеризує лаконічно:
– Віктор Френчко заслуговує більшої шани, ніж має. Мабуть, йому треба було після вузу залишитись у Києві або й за рубіж податися. Батьківщину прославляти і любити можна і звідти. Але ми – патріоти і оптимісти. Віримо, що й наша держава, нарешті, помітить своїх митців. Френчко – талановитий і роботящий скульптор. Має добрий і м’який характер, що часом йому й шкодить... Це рідкісне явище, коли художники працюють у парі, але нам повезло. Ми з ним такі фанати, що можемо три доби не їсти й не спати, а ліпити. Разом вирішуємо долю роботи на стадії задуму: пропонуємо варіанти, сперечаємось, але швидко "відходимо", знаходячи спільний знаменник.
Третій "фактор ікс", який формує художника, мабуть, у цьому – в натхненні й любові, які супроводжують кожну роботу.
До його ювілейного золота входить чимало робіт, виконаних на потребу суспільства. Увічнювати на землі пам’ять про минуле, воскрешати у пам’яті нових поколінь видатних людей – головна місія скульптора. Як же він її виконує? У творчому доробку В.Френчка: пам’ятники академіку Скрябіну (Новомиргород) та М.Горькому (Знам’янка), пам’ятні знаки чекістам, декабристу І.Сухинову, льотчику Верисоцькому. А ще чимало меморіальних дошок: майору Вихору, підпільникам, поетам-землякам А.Тарковському і Д.Бєдному.
Чимало зроблено за останні п’ять років у співробітництві з А.Мацієвським. Це пам’ятник заводчанам-червонозорівцям, погруддя і меморіальна дошка поета-земляка Є.Маланюка (в Новоархангельську та Кіровограді – на приміщенні машинобудівноготехнікуму), пам’ятні знаки першому в Єлисаветграді трамваю та чорнобильцям, меморіальні дошки Л.Мацієвичу, Г.Нейгаузу, К.Шимановському, О.Пушкіну – всіх не згадати.
Серед спільно виготовлених малих форм – серія пам’ятних медалей землякам-корифеям театру та В.О.Сухомлинському.
А ще вони чимало часу й сил віддали реставраційним роботам, результатами яких тепер милуються тисячі містян. Маю на увазі реставрацію приміщень обласного краєзнавчого музею та ще двох обласних установ: казначейства і банку.
Віктор Френчко – людина неймовірно скромна. "Витягувати" всі ці дані з нього було не легше, ніж глину місити. Досі не рветься до вступу в Спілку художників. Між тим сім разів брав участь у республіканських і обласних виставках, кілька разів нагороджувався як дипломант грамотами.
– А от як Ви знаєте, як саме треба ліпити? – задаю наївне питання.
– А я й не знаю, як... Руки самі це роблять. Правда, як правило, я залишаюся невдоволеним їхньою роботою. Практично слід би кожну роботу і 20, і 30 років ліпити – удосконаленню немає меж. Але є терміни замовлення і найчастіше біль і втома підказують: пора закінчувати.
Ми спілкуємося в самій майстерні і в її "святая святих" – кухні, де парує кава. Стоять тут на поличках 500 задумів-етюдів. Здається, і вони нас слухають, і десятки великих скульптур: жінки, чоловіки і діти "прописані" на полицях високої майстерні у кілька ярусів. І з повагою позирають на своїх творців.
Прохолодна тиша ховає під покривалами якісь таємниці. Від макетів і пам’ятників, горельєфів і барельєфів пахне вічністю і безсмертям.
Традиційно запитую про плани і задуми, роздивляючись скульптурні портрети людей, які живуть і працюють у Кіровограді.
– Ось – один з них – під покривалом, – говорить А.Мацієвський. – Два роки працюємо над пам’ятником Грушевському. Згодні подарувати його Кіровограду. Ще виношуємо задум пам’ятника Дмитру Чижевському, чиє ім’я віднедавна носить обласна наукова бібліотека. Але ж хто цю роботу профінансує хоч на половину, хоч за матеріал заплатить? Чи за роботу зніме з нас хоч років на десять орендну плату за майстерню?
Розмова перетікає у бік практицизму: а що ж має скульптор за оце щоденне горіння, практично – самоспалення? Хіба що одну "веселу" пільгу: при житті створити собі пам’ятник?
Антоніна Корінь,
науковий співробітник літературно-меморіального
музею І.К.Карпенка-Карого
