Безгрішний гріхопис

 

Літературна студія «Ранок» (м. Новоукраїнка) 2018 року видала чергову збірку Антоніни Корінь (у гарному художньому оформленні Володимира Плітіна) під промовисто-провокаційною назвою «Гріхопис».

 

Береш книжку в руки – і виникає закономірне запитання: «А що ж то за такий гріхопис?! Ой, ой! Там – філософія і роздуми про сьогоднішні соціальні гріхи проти людини?  А чи аналіз або й самоаналіз буття із точки зору релігії? А чи таки інтимно-сповідальна лірика?».

 

Прочитавши книгу, бачиш, що там різною мірою є всього потроху, але інтимна гріховність – то, найчастіше, таке собі своєрідне кокетування поетеси, в якому вона, будучи повною праведницею, блукає віртуальними шляхами гріха. Ото і увесь блуд. Бо навіть присвячено книжку про «гріхи» не кому, а власному чоловіку.

Але ж кому невідомо, що будь-який митець найпродуктивніший у час, коли він залюблений? Тож і поетеса щиро вірить, що «поет повинен упадати не у запій, а у залюб». І, певно ж, у залюби впадала. От і вийшло, що всі свої ситуації отих «залюбів» вона, може, й не здатна до відвертого любовного гріха, сприйняла таки як гріх.

Та й власне опису гріховного у збірці не так і багато.

 

У розділі «Війна чи мир?» можемо зробити однозначний висновок: гріховним поетеса вважає братовбивчу війну. «Озвися, брате з Петербурга! Ти по який бік барикад?» – звертається вона до письменника-земляка з Петербурга. Гріхом вона бачить і те, що на її малій батьківщині, в сусідньому селі Липівка, кордон (між Україною і Росією) проходить через серця. А ще, можливо, й те, що залишила рідну землю, у якій, у вимираючих уже селах, «без дитяток мерзнуть санки». (Розділ «З блукань і плавань, і літань»). «Я – теж переселенка, як і слива» – каже вона про себе, спостерігаючи за сливою, яка, будучи колись привезеною із Чернігівщини, погано приживається в наших степах. Та й те гріх, на думку авторки, що у хлопчини замість імені батька «є… прочерк в паспорті».

 

 

Тінню низки гріхів віє із розділу «Цей чоловік – найхобіше із хобі». Чому тільки тінню? Бо там ніякий не гріх, а бездіяльне, ледь усвідомлене, іронічне майже-очікування на якусь гарну інтимну пригоду. Такі собі легкі фантазійні поневіряння недолюбленої по гріховних стежках. Цьому є сила-силенна підтверджень. То у неї звертання до того, котрий «на сім відсотків мій». (До речі, як на мене, ця теза так і проситься в доброзичливу пародію). То вона повідомляє, що «роман у нас ледь-ледь зав’язано», то зізнається: «…люблю напівлюбов я».

 

Щось там і десь там туманним натяком згадує про те, що «ти посковзнувсь цілунком по обличчю», що «як добре, що ти праведником вдався», зізнається, що «боюсь зачаруватися тобою», що «…навіть і не встигши согрішить, вірші знов пишу – на чім і де попало, лиш би знять вину з невинної душі». І ота «невинна душа» – повне заперечення «гріхо-опису».

 

Часто у цих роздумах про власну нереалізовану нібито-гріховність є пронизливі моменти: «…ми не злились, як дві ріки напровесні…» І далі: «…нікому не потрібні дві ріки…». Та позбутися стану «залюбу» їй таки непросто, бо «любов не ходить на вакації. Інфляції нема на почуття».

Чи не «найгріховнішою» картинкою у всій збірці є портрет Адама, у якого від дощу «промок вже наскрізь листочок з фіги», а він, тим часом, у Божому барі випиває з Богом, залишивши Єву на спокуси змію. Чогось подібного очікуєш і від першої фрази «сьогодні ми часок з грузином вдвох лежали», але друга фраза холодною водою іронії змиває ваше очікування на «полуничку»: «Булат зовуть грузина – Окуджава».

Ось, в одному місці, вона шкодує: «Ох, як жаль, що я не зушка, ти – не зух», себто на гріх не вдались, а в іншому гостро-іронічно кепкує, що у нього є піроги й пироги, а може, й роги, «а мене у тебе – нема».

 

Збірка наповнена гарними образами: «Жайвір – пісня, втілена в снагу», тонкою іронією: «Безбожно тягне в ніч Купала нас до чужих, ну хоч убий», іронічними застереженнями: для збереження лебединої вірності «розженіть лебідок, Бога ради, мінімум, хоча б на три версти».

У збірці – гарні мініатюри, велика кількість (половина обсягу книжки) перекладів та переспівів, про які казати треба окремо, смачна і колоритна гостро гумористична міні-поема «Собаче серце-2», відгуки колег і не колег про творчість поетеси.

Збірку ще читати й читати. Про неї ще писати й писати. Чи тільки похвальне? Аж ніяк. Щось трапляється доволі непрозоре, зрозуміле тільки авторці, бо за ним у неї – власний досвід. А читач там не був. Щось занадто заземлене у побут, бо або посилається на знайомих поетеси, котрі загалу невідомі, або на невідомі місця, де вона чогось бувала.  Є й технічна описка: на сторінці 44 пропущено частку «не»: «Ти сонцецвіту нашого руш» замість «…не руш». Але… Ліпше – прочитайте.

Побажаймо їй нових творів і вдячних читачів. А то ще й, гляди, таки насправді согрішити…

 

 

Володимир Яремчук