СПОГАД (особиста драма жінки, яка була близько знайома з родиною Тобілевичів)
У кожної людини в житті є свої світлини. В одних вони відкриті, в інших приховані до певного часу. Та все ж рано чи пізно відкриються. І сповідь та буде чистою, непорочною, бо кожна людина прагне до святости.
Я теж була свідком такої сповіді рідної тітки по матері, Павленко Наталки Миколаївни (дівоче прізвище Хижняк) 1906 р. н., якій на той час виповнилось 50 років.
У 1956 році я приїхала в Кіровоград вступати до музичного училища на вокальний відділ (так було надруковано в газеті). На жаль, ні такого відділу, а ні самого відкриття училища поки що не було. Дядько Матвій (чоловік тітки) глузливо запитав: «Артисткою хочеш стати? Бери сапу та йди в колгосп працювати. Я вже нагострив. Передовою станеш!». А потім, широко розкривши рота, ще й засміявся.
Прикро було почути такі слова, коли і так моя мрія згасла. Дядько вийшов з хати, а з моїх очей потекли сльози. Я не знала, що мені далі робити.
Тітка Наталка була мовчазною, замкнутою і легко ранимою, як і всі діти-сироти. Вона дуже рано осиротіла, до того ж багато зазнала прикрощів, працюючи в наймах.
Заміж вийшла за удівця. Він був старший за неї на чотирнадцять років. Слово чоловіка для неї було закон. Жили вони в селі Карлюгівці поруч з Хутором Надія. Перед війною переїхали в місто Кіровоград. По вул. Ярмарочній (нині Комарова, 79) побудували невеличкий будиночок та повітку на тридцяти сотих землі. Тримали в господі корови, свині, кури, кролі. Тітка вела хазяйство сама. Вранці носила молочні продукти на центральний ринок. З того вони й жили. Дядько працював місяць, півтора на рік, щоб не посадили у в’язницю за дармоїдство.
Кожного вечора тітка готувала страви, а дядько читав газету або йшов до товаришів грати в доміно. Якось він поїхав на гостини до свого брата на Черкащину, а ми з тіткою залишилися одні. Вона мовчки підійшла до комода, відчинила шухляду, дістала книжку і подала мені в руки.
— На, читай!
Книжка була підписана автором «Наталії Миколаївні Павленко від С.В. Тобілевич…» та мала назву «Мої стежини та зустрічі».
— Це друга дружина І.К.Карпенка-Карого? — запитала я.
— Так, — відповіла тітка. — Прочитаєш іншим разом. А сьогодні я хочу розповісти тобі про сім’ю Тобілевичів. До речі, ввечері будемо слухати радіопередачу «Театр перед мікрофоном». Буде вистава Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Тітка зробила паузу і, як не дивно, стала мені розповідати не про Тобілевичів, а про свою сирітську долю, витираючи серветкою непрохані сльози.
— З чотирнадцяти років я наймитувала в одного хазяїна-глитая в Іванівці Київської області. Хазяїн дуже жорстко поводився з наймитами. Землі в нього було багато. Працювали ми з чотирьох годин ранку до пізнього вечора. Під час збирання зернових збіжжя возили на станцію Таганча. Мішки були вагою по 100 кг
кожен. Завантажити потрібно було не один вагон. Це була каторжна праця, а заробіток мізерний. Часто працювали тільки за харчі.
Якось у неділю з дозволу хазяїна я пішла в село Мельники (12 км) на гостини до твоїх батьків і там познайомилась з Матвієм. На той час він був удівцем. Подивившись на мене, з усмішкою мовив: «Я шукаю наречену, а вона сидить переді мною. Підеш за мене заміж?»
«Піду!» — відповіла.
«Тоді сідай у бричку й поїдемо до вінця!»
«То й поїдемо!»
Правда, поїхали ми не до церкви, а прямо на Херсонщину, в Карлюгівку, де Матвій відбував заслання. Я була рада їхати будь з ким і куди завгодно, аби тільки не повертатися до того хазяїна.
Матвій був говіркий, веселий. А щоб я не передумала з ним їхати, став розповідати про свого кума Тобілевича Андрія Юрійовича, внука І.К.Карпенка-Карого. Слухаючи ті розповіді, мені здалося, що я найщасливіша з усіх моїх подруг та сестер, бо їхала туди, де жив і писав сам драматург.
Подолавши майже триста кілометрів, ми стомлені повечеряли, що Бог послав, та лягли відпочивати. Почувши дивний голос, я запитала Матвія:
«У тебе що, є кошеня? Мабуть, воно голодне!». Звук повторився.
«Немає в мене ніякого кошеняти. Спи вже!»
Я все-таки схопилася, і до дверей. Біля помийного відра лежав якийсь згорток старої ганчірки. Звідти знову донісся той же голос. Розгорнувши ганчірку, я жахнулася.
«Це дитина!» — вигукнула я.
«Не чіпай!» — холодно сказав Матвій. — Він до ранку помре.
Біля дверей висіла якась лахманина. Я накинула її собі на плечі, і пригорнувши малого до грудей, вибігла з хати надвір. Там уже почав накрапати дощик. Я помчала шляхом уздовж села, вигукуючи:
— Люди добрі, допоможіть! Допоможіть врятувати сироту! Прошу вас, благаю! Я ридала гіркими сльозами. І, не зупиняючись, повторювала одне й те ж. Надворі розпочалася гроза. Ряхтіли блискавки, грім розривав вуха, а на голову сипався град. Собаки валували, люди вискакували з осель. Я стягла з себе лахманину, закривши дитину від дощу.
Сама ж в нічній сорочині з розтріпаним волоссям була схожа на божевільну. Так мені розповідали мешканці села опісля, які показали хату баби-знахарки. Я підбігла до хати, постукала у вікно. Скрипнули сінешні двері і вийшла старенька бабуня. Я впала перед нею на коліна і стала благати допомоги.
«Не тривож, дитино, своє серце, — мовила знахарка. — Дитя, яке ти тримаєш на руках, не на вмируще. Він житиме до глибокої старості. У нього золотуха».
Вона забрала з моїх рук дитину й понесла в хату, де провела обряд з молитвами до Святої Богородиці. Потім викупала хворого у відварі якогось зілля, закутала в чистеньке простирадло та ковдрочку й звернулася до мене, тримаючи у руках маленький горщечок:
«Будеш давати дитині цей відвар: спочатку по одній столовій ложці тричі на день, на другий день — по дві, на третій — по три. На четвертий можна буде дати трохи супчику. Дитина дуже виснажена… До мене будеш ходити кожного дня впродовж місяця. Плати за це я не беру».
Дякуючи бабуні, тіло хлопчика стало очищатися. Нарешті відкрилися оченята, й Василько, посміхнувшись, сказав: «Мама». З того самого дня він став для мене рідніший рідного.
Незабаром Матвій познайомив мене з родиною Андрія Юрійовича Тобілевича. Поля наші були поряд. Тож під час польових робіт ми з радістю допомагали один одному. Повертаючись з роботи, купалися у ставку. Чоловіки й жінки окремо.
Десь через рік у нас з Матвієм було вже своє хазяйство. Дві корови, телиця, пара коней та чотири годованих кабани, які ледь вміщувалися в сажах. Ми їх закололи, і Матвій повіз продавати. Пройшло чотири дні. Чоловік з міста не повертався. Чого я тільки не передумала. Слава Богу! На п’ятий день повернувся не тільки живий та здоровий, а ще й на доброму підпитку. До самого ранку розповідав мені, як він повеселився в ресторані.
«Обслуговуючий персонал виконував всі мої забаганки, — розповідав Матвій. — Запросили навіть ансамбль циган, які з піснями підносили мені на блюді чарку з горілкою, а потім одна із молодих циганок запросила мене до танцю. Я навіть не пам’ятаю, як і коли опинився в її обіймах. А потім були танці до впаду. Ох і повеселився! Наташко! Я пропив все до копійки. Додому прийшов пішки… Зате повеселився!..»
Щоб зберегти сім’ю, довелося вибачити, хоч і прикро було на душі.
Зробивши паузу, тітка загадково посміхнулась і продовжила далі.
— Якось у неділю я пішла на хутір покупатися в ставку. На подвір’ї Тобілевичів нікого не було. Роздягнувшись, поклала під кущиком одяг, розплела свої довгі коси і в чім мати народила пірнула в воду. Я з такою насолодою плавала, що мені навіть не хотілося виходити з води. Та все ж прийшов час повертатися додому. Хлюпаючи тепленькою водичкою я майже дійшла до берега, й несподівано побачила перед собою незнайомого пана. Він тримав біля очей розчепірену правицю руки й з усмішкою лагідно промовив:
«Виходь, русалочко, та я ж тебе не бачу!».
Від сорому я знов пірнула в воду. Через кілька хвилин підпливла до берега, але там вже нікого не було. Я швиденько вийшла з води, вдягнулася і побігла стежкою. Невдовзі знову зустрілася з ним. Він більше не сказав жодного слова. Просто дивився такими лагідними очима, ніби вибачався за той сполох. Не зупиняючись, я побігла до своєї хати. Майже всю ніч не могла заснути. Десь о пів на четверту ранку, як і завжди, я взяла відра й пішла на хутір по воду. В жодній кімнаті Тобілевичів ще не світилося. Та коли підійшла до криниці, там уже стояв той самий пан. Привітавшись, він забрав у мене з рук відра, набрав з криниці води і запитав:
«А чому по воду не прийшов чоловік?»
«Він спить, а у нас хазяйство…». Я стояла перед ним боса, легенько зодягнена, тримаючи в руках коромисло. Він підійшов до мене. І я вже й не пам’ятаю, як потрапила до нього в обійми. Мені було так хороше від такого душевного тепла, що із моїх очей невимушено потекли сльози. Це були сльози радості, яких у мене, сироти, ніколи не було. Невдовзі цокнула клямка дверей, і з хати Тобілевичів хтось вийшов надвір. Я взяла на коромисло відра з водою та й пішла собі по росяній траві до своєї господи. Я була така щаслива, ніби заново на світ народилася.
З нагоди приїзду гостя зі столиці Андрій Юрійович запросив нас з Матвієм на вечерю. Там я й дізналася, що той пан був актор з великим іменем, герой Шипки, Микола Карпович Тобілевич, театральне прізвище Садовський. Він сидів за столом на самому почесному місці, де колись любив сидіти його батько, Карпо Адамович Тобілевич, а перед ним, у великий череп’яній мисці стояла гора пиріжків. («А чи ви бачите мене?» — запитував батько. «Ні!..» — вигукували діти). Тільки цього разу ті слова говорив Микола Карпович.
У той вечір багато було в них спогадів і про батьків, і про братів та сестру Марію, а також про їхнє молоде покоління. Потім Микола Карпович розповідав про свої поневіряння за кордоном впродовж шести років та як він сумував за Україною. Після сумних спогадів відводили душу піснями, які колись часто лунали в їхній господі. Я заводила своїх, черкаських. Микола Карпович став мені підспівувати. А потім до нас приєдналися й інші члени родини.
«Люблю я пісні черкаських козаків, — зізнався Микола Карпович. — Наталочко, навчиш мене своїм пісням?»
«З радістю!» — відповіла.
Ніч була така місячна й тепла-тепла!.. Отримавши дозвіл у мого чоловіка, ми з актором пішли погуляти по хутору. Дерева тоді були ще молоді, соковиті, особливо біля ставка. Біля хати буяли різнокольорові ружі та інші квіти, яких насадила Софія Віталіївна. Від хати до самого ставка росли кущі калини. Микола Карпович був у хорошому настрої, а тому розповідав про різні пригоди, які траплялися з ним у молоді роки, а я сміялася. Мені ні з ким не було так цікаво, як з ним. Він був, як сонце: світлий, щирий, правдивий, чистосердечний, незамаскований, доброзичливий. Можливо, тому я відкрила йому свою душу, розповідаючи усе потаємне, що турбувало мене роками.
З того самого вечора ми стали друзями. Я навчала його своїм пісням, а він розповідав мені про театр і безліч зіграних ролей.
«Я любив своїх героїв, немов братів», — казав Микола Карпович.
А мені подобалося співати дуетом з великим актором. Ми навіть інколи перегукувались піснями. Микола Карпович з хутора, а я з Карлюгівки. Пан Тобілевич часто любив повторювати: «Я ніяк не можу надихатися цим повітрям, який витає на хуторі! Подивившись на мене, додав: «А ще я вдячний Всевишньому за зустріч з тобою, а також за ту насолоду, яку кожного разу отримую від справжнього народного співу. Ти народжена для театру. Жаль, зустрілися ми пізно. Чи я сюди прийшов рано, чи ти десь забарилася у світах».
Мені було приємно чути ті слова, бо лише поряд з ним я відчувала себе людиною. Коли б не така відстань у роках, пішла б за ним услід на край світу. Вона зробила паузу, а потім продовжила.
— Була у Миколи Карповича, окрім театру, велика мрія знятися у кінофільмі «Останній лоцман».
«Буду грати роль без каскадера», — сказав тоді.
«Як? Там же пороги!» — вигукнула я.
«Пороги — це моє життя» — відповів.
Тітка змовкла і стала дивитися в одну точку так, ніби перед нею стояв сам Садовський. Це треба було бачити ту жінку, яка розповідала про корифея театру, як про якусь святиню, й сама ставала набагато молодшою за свій вік. Раптом хтось постукав у вікно. Тітка, одягнувши чорну хустку, вийшла надвір.
Носила вона ту хустку з того самого дня, як трагічно загинув їхній син Зіновій (1929 р. н.) у 1944 році. Вона обожнювала сина, чого не скажеш про так званого батька Матвія.
Я їх вперше побачила в 1949 році, коли вони приїхали на гостини в село Мельники до дядькового брата. Завітали й до нас. Тітка була вся в чорному. На неї страшно було дивитися. Я, злякавшись, притулилася до батька й ні на крок не відходила від нього.
Дядько Матвій напрочуд був у хорошому настрої. Святково зодягнений. Біла вишита сорочка дуже пасувала до світло-сірого нового костюма. Він одразу ж покликав мого батька за хату й радісно сповістив, про те, що спалив документи небіжчика, а з ними й паспорт дружини. Дядько вів себе так, ніби нічого й не сталося. А в цей час тітка розповідала моїй мамі про те страшне горе, яке спіткало їхню сім’ю, витираючи сльози. Мама теж плакала.
Надвечір тітка з дядьком пішли з двору. Тоді батько й вирішив розповісти нам про загиблого брата.
«Зіник був гарним на вроду, вихованим, культурним у спілкуванні зі старшими, відмінником у навчанні. Його в 14 років брали навчатися в інститут ім. Пушкіна на фізико-математичний факультет без іспитів. Зробивши паузу, батько подивившись на маму, сказав: — Така дитина не могла народитися від такого бездуха, як Матвій. Його син Василь не йде ні в яке порівняння з братом Зіновієм, а тільки заздрив йому. Матвій же не тільки не любив небіжчика, а ще й знущався над ним. Так званий батько зробив з дерева відра (кожне по півтора відра) й примушував бідну дитину носити воду з кручі. Я у ті дні якраз прибув у відрядження по будівельних справах й завітав до них на гостини. Ми сиділи з Матвієм біля хати, вели бесіду. Раптом бачу племінника, який несе ті страшні відра, зігнувшись до самої землі. Я побіг йому назустріч, підхопив коромисло з відрами, заніс у двір, а потім з опалу покарав Матвія, приліпивши його до стіни хати так, що той посунувся аж на призьбу, й пригрозив: «Ще раз побачу! — ремствуй на себе. Він же ще дитина, а ти його заставляєш тягати з кручі таку вагу?.. І перестань називати його панським в…м, бо вб’ю!».
Я тоді так рознервував, що не міг вночі заснуть. Встав й серед ночі пішов на станцію Кірово-Українське пішки, й звідти поїхав додому. Це було напередодні Великої Вітчизняної війни, весною 1941 року.
…Місто Кіровоград визволили від фашистів 8 січня 1944 року. На шляхах та на городах скрізь можна було знайти не тільки гранати, а й снаряди, які могли вибухнути. Люди часто підривалися на них. Так сталося й там. Трагічна помилка товариша, який знайшов гранату на узбіччі по вулиці Ярмарочній і вирішив пожартувати, кинувши її під ноги другові. Граната виявилась бойовою і вмить обірвала життя Зіновію. Нашому з матір’ю племіннику, а вашому, діти, двоюрідному брату».
Батько змовк. Витираючи сльози, вийшов з хати.
Ніна Бредихіна
