Яблуневий цвіт
Я не любила великі автомобілі. Я в них здавалася незграбною.
Мабуть, Олексій побачив, як я примружила очі, коли він під’їхав до нашого офісу.
— У тебе все добре? — замість звичного «доброго ранку» запитав він.
— У мене все чудово! — відповіла я, роздивляючись його із вікна автомобіля. Я подумала, що він для нього завеликий.
— А що з твоєю реакцією? — він все ж таки помітив моє здивування. — Чи це реакція на мій новий автомобіль?
— Правду сказати? — посміхнулася я, підійшовши ближче.
— Авжеж!
— От скажи мені, навіщо маленькі люди купують такі великі автомобілі? Я маю на увазі «маленькі» не за зростом… Вірніше, я хотіла сказати, навіщо людям взагалі такі великі автомобілі? — я трохи заплуталася у своїх словах, що не потішило Олексія.
— Хм, давай про це поговоримо дорогою. Сідай, бо спізнимося.
За вікном великого автомобіля так швидко пролітала земна краса. Гарні дерева, вбрані немов наречені, у кремові квіточки. Ніжний бузок, який манив своїм тендітним фіолетовим. Зелена, насичена життям, трава, яка тонким покривалом пригортала узбіччя доріг. Весна! Справжня, розмальована фарбами, прикрашена щастям. Люблю такі миті, з яких складається наше життя.
— То ти хотіла зі мною поговорити про мій автомобіль? — повернув мене з думок Олексій.
— Ну, як сказати поговорити, — відвернулася я від вікна, залишивши там весняну красу.
— Та кажи вже, не відтягуй. Не сподобався?
У цю мить в мене виникло відчуття, що Олексій — не дорослий чоловік із статками, а маленький хлопчик, який хизується перед однолітками як мінімум новеньким телефоном.
— Насправді я не зовсім розумію людей, які витрачають кошти на такі дорогі речі. Путівки за тридев’ять земель від рідного будинку, автомобілі, в які можна потрапити хіба що за допомогою драбини, дорогі прикраси, в яких боязко ходити містом, бо постійно здається, що з тебе їх хтось має зірвати, — і мене понесло на справедливість.
— Дивно ти міркуєш, Тіно. А куди, по твоєму, я маю витрачати гроші, які заробив?
— Ну, якщо чесно, у мене інше бачення. Я впевнено можу сказати, що є люди, яким кошти потрібні значно більше, ніж тобі. І знаєш чому: бо для тебе дорога річ — забаганка, а для них гроші — це порятунок життя, — я відчувала, як мені ставало легко на серці при цих словах.
— Тіно, все ж таки тобі хтось зіпсував настрій. Давай зробимо так: приїдемо із села, ти мені розкажеш, кому нагально потрібна допомога, я спробую допомогти. Я просто зрозумів, що до нас хтось звернувся із запитом допомогти, і ти вже думаєш, як це зробити.
— Ти правий. Вибач. Можливо, у мене просто немає настрою?! Вітаю з новим автомобілем. Щиро! Мабуть, для чоловіків такого рівня і статків — це класна річ! — я посміхнулася, адже він від мене чекав посмішки і похвали, як мінімум.
Олексій Геннадійович, як звикли його звати всі в нашому місті, дуже дбав про власний імідж. Йому було важливо, який на ньому вдягнений костюм і краватка, який в нього годинник, одеколон, блокнот і ручка, автомобіль. Якби не ці всі його примхи жити красиво, можливо, я би і реагувала на його компліменти. Але не могла… Не могла переступити його бажання жити красиво, мати дорогі речі і бути кращим. Інколи мені здавалося, що у нього так само із жінками. Якщо я реагуватиму на його компліменти, ми почнемо зустрічатися, а потім він побачить іншу жінку, дорожчу, у норковій шубі, з дорогими прикрасами і розмальованим дорогою косметикою обличчям, він залишить мене, як якусь річ, яка просто менше коштує…
За десять хвилин ми прилетіли у село, яке розташовувалося за двадцять кілометрів від міста. У школі була виховна година. Олексія Геннадійовича запросили як успішного підприємця. До того ж, він родом із цього села. Нас зустріли із хлібом–сіллю, як почесних гостей. Дітки заспівали вітальну пісню. Вчителька нас представила. І далі слово взяв Олексій.
— Для того, щоб щось мати, потрібно над собою працювати. Потрібно ставити правильні цілі. Бо лише тоді ви знатимете, куди хочете дійти. Не варто на когось надіятися. Колись, років тридцять тому, я сидів у цій же школі за партою. Я погано знав гуманітарні науки, зате любив точні предмети — алгебру, геометрію, фізику, хімію. Я точно знав, що мені потрібно після школи вивчати економіку та менеджмент. Я знав, що крім цього повинен працювати над собою, опановувати освітні платформи, пройти додаткові курси, стажуватися. Потрібно важко працювати. Не боятися ризикувати та експериментувати. Я ніколи не соромився того, що я із села. Важливо цінувати і любити свою маленьку батьківщину. Те місце, де ви зростали, вчилися ходити, слухали настанови батьків та вчителів, де розправляли крила, — у мене в голові відкладалися уривки із його виступу.
Година спливла дуже швидко. До того ж, учні активно задавали питання, розпитували про кар’єру та особисте. Одна дівчина, яка, як вона сказала, планує вступати на журналістику, навіть запитала про особисте життя.
— У мене є в серці жінка, яку я люблю, — відповів коротко.
Значить, є жінка. Значить, любить її. То навіщо ці всі компліменти і посмішки були? Невже просто, щоб у нас були дружні стосунки. Я би доповнила питання цієї учениці, втім, не мала права. Морального.
Після школи ми ще заїхали у сільську раду. Там Олексій пообіцяв зустрітися із кількома жителями села. Вони підготували клопотання з проханням вирішити питання з освітленням вулиць.
— Ти такий інший в цьому селі. Здається, що тут твоя впевненість стала удвічі більшою. Мені навіть не страшні завтрашні перемовини із конкурентною фірмою.
— Не вигадуй. Хоча… Можливо, ти і права. Тут, в селі, я багато планував, хотів мати те, що в мене зараз є.
— Гроші і статки?
— А що в цьому поганого?
— Уточнюю для себе.
— Роботу, можливість розвиватися у своєму напрямку — це буде правильна відповідь на твоє запитання. А оскільки робота повинна бути успішною, я вдячний Богу за все, що маю.
— І ти молодець. Ти молодець, що не зійшов з шляху.
— А хочеш я щось тобі покажу?
— Що саме?
— Хату, в якій я жив. Улюблене місце.
— Хочу.
Ми йшли пішки. Олексій хотів пройтися рідними вулицями. Дорогою він навіть розповідав веселі історії із шкільного життя. А потім ми прийшли до маленької хатинки. Найменшої на цій вулиці. Ми зайшли у двір. Бігала собачка, на сонці грілася кішка. З хатинки вийшла жіночка.
— Привіт, тітко Маріє! Як ви? — обійняв її.
— Слава Богу, живі–здорові. Ти чому цілий рік не приїжджав?
— Відряджень було багато. Цього року виправлюся. Тітко Маріє — це моя помічниця Тіна.
— Дуже приємно, — відповіла я, адже до цього не втручалася у їхню розмову.
— Тітко Маріє, а завари нам свого улюбленого чаю. А я поки покажу Тіні улюблене місце. Ти знаєш його, як ніхто.
І ми пішли в яблуневий садок, який колись саджали батьки Олексія. Тут така краса, що словами не передати. А якщо стояти у тиші, можна почути, як співають пташки і розповідають про весну.
— Давно тут не був. А колись школярем он на тому гамаку лежав і дивився в небо. Дивився і мріяв, що я буду успішним, що сам побудую кар’єру, що у мене буде бізнес, що батьки, якби були живі, пишалися би мною…, — ділився Олексій. Про те, що його батьки загинули у автокатастрофі, коли йому було десять років, я знала.
— Вважай, що твоя мрія збулася.
— Ми жили з тіткою бідно. І все, що я маю, — досягнув сам. Ми з тобою п’ять років працюємо, ти вже прийшла до нас в компанію, коли вона була. Ти багато не знаєш, чого мені вдалося пройти, щоб її створити.
— Олексію, я впевнена, що ти докладав всіх зусиль, щоб бути таким, який ти є сьогодні. Я щиро пишаюся тобою.
Ще годину ми ось так спілкувалися, згадуючи мрії, досягнення, а потім Олексій підійшов ближче до мене, прибираючи із мого волосся яблуневий цвіт, який в ньому заплутався.
— Ти знаєш, коли ти прийшла до нас у компанію, ти мені здавалася такою непідступною. І зараз навіть такою здаєшся. Я не
знав, чи зумію з тобою працювати. Але потім все вирівнялося. Ти стала мені помічником у справах, другом, який дає життєві поради. Я постійно відчуваю до тебе симпатію. Можливо, через те, що ти така проста і відкрита, не одягаєш маску, як зараз багато людей носить заради свого іміджу… Не знаю, ти така інша. Можливо, я навіть зараз наказав тобі багато зайвих слів. Але просто знай, що ти мені дуже подобаєшся.
— І що мені тепер із цим робити? Щодня приходити на роботу і знати, що я тобі подобаюся, що ти можливо в той момент не про роботу думаєш, а про мене? — я щиро посміхнулася на його слова.
— Для початку пропоную спростити задачу. Ми поїдемо до міста і ввечері підемо на побачення. Я гадаю, за вечерею ми обговоримо, як бути далі, — посміхнувся Олексій, дивлячись мені у вічі, чекаючи моєї реакції.
— Я згодна на такий план. До того ж, не буду лукавити, ти мені теж не байдужий, — посміхнулася я.
Ми стояли у яблуневому саду. Пили трав’яний чай, який для нас приготувала тітка Марія. Зробили висновок, що сюди обов’язково потрібно приїхати на рибалку, адже Олексій розповідав, що хлопцем часто тут риболовив і ніде смачнішої риби не їв. У кутиках його очей була радість. Мені було затишно і спокійно з ним завжди, але сьогодні найбільше.
Вікторія Семененко
