«Дуже японський рік» Юлії Зиновіївої
Минулий рік вийшов для Юлії Зіновіївої дуже японським: за її участі у Києві й по всій країні відбулося багато мистецьких проектів, які відкривають сучасному українцеві культурну спадщину Країни Вранішнього Сонця. Найяскравіший з них – виставка «Уявний путівник. Японія», яка проходила у грудні 2017 року в Мистецькому арсеналі. Ця вражаюча подорож образами Японії, укладена з використанням традиційних зображень, предметів, текстів, поезії, а також нових технологічних мистецтв, передувала ще одній найважливішій події в її житті – народженню донечки.
Звідки у дівчини з Кіровоградщини (Юлія народилася в Олександрії, де закінчила жіночу гімназію при педагогічному коледжі) з’явилася любов до витонченого і складного мистецтва Азії? Вочевидь, вона й привела її на посаду вченого секретаря Національного художнього музею України, на якій Юлія працювала донедавна.
— В бік Японії мене потягло ще під час навчання в Києво-Могилянській академії, на факультеті гуманітарних наук по спеціальності культурологія, — розповідає моя співрозмовниця. — Філософію Сходу там викладав Сергій Віталійович Капранов — унікальна особистість, інтелектуал. Він був керівником моєї курсової роботи та надихнув на серйозне захоплення Японією.
– А в дитинстві були якісь передвісники цієї любові?
– Мене цікавили література й біологія. Зі школи лишилася звичка багато читати, як у всіх дітей гуманітарного складу. Втім, нещодавно я виявила, що маю здібності не лише до гуманітарних наук. На керівній посаді треба розуміти, як організовувати робочі процеси. Тому й вирішила отримати другу освіту за спеціальністю автоматизація обробки інформації. Довелося фізику довчити, яку в гімназії недолюблювала.
– А як ви освоїли японську мову?
– Я вивчала китайську в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Там є факультет післядипломної освіти, організований для дорослих. Це базовий курс, який дозволив мені почати читати китайською.
Як не дивно, Рік Японії в Україні активізували китайці. До художнього музею приїздив директор музею Гугун та Пекінського музею сучасного мистецтва. Було цікаво спостерігати за їхньою реакцією на нашу реальність.
– Що цікавило китайців в Україні?
– То були суто професійні інтереси: ми уклали рамкову угоду про співпрацю. Офіційне спілкування проходить у межах протоколу, тому важко сказати, що ще, крім фахових моментів, приваблює членів китайської делегації. Одним приглянулося мистецтво початку ХХ століття, зокрема, творчість Олександра Мурашка, іншим імпресіонізм… Китайці розуміють свою силу й перевагу, навіть якщо перебувають в іншій країні. Так само японці. Люди впевнені в собі, своїй історії, стабільності.
– Що відкрила вам діяльність на посаді вченого секретаря головного мистецького закладу країни?
– Це, як не дивно, дуже рутинна робота. Вона пов’язана з веденням документації, листуванням із міністерством культури – всім тим, чого відвідувачі зазвичай не бачать. Втім, я ніколи не сиділа в кабінеті, а працювала з аудиторією: проводила лекції, зустрічі зі студентами, учнями. Вже після того, як пішла в декретну відпустку, колеги почали скаржитись, що в них багато завдань. Насправді моя робота – це мультизадачність.
– Американському президенту Рузвельту приписують фразу: «А за що ми тоді воюємо?». Він промовив її, коли йому подали на затвердження бюджет країни, в якому не були передбачені витрати на культуру.
– Фінансове питання – дуже болюча тема. Щоб щось отримувати від держави, треба вести довге й виснажливе листування з різними установами. З одного боку, ми – головна мистецька інституція країни, її головна колекція. З іншого – розуміння того, наскільки вона незахищена. Музей – це ніби великий історичний годинник, який на різних етапах беруть і розбивають. У маленьких музеях, мабуть, ситуація ще складніша.
– Чому? Державі не до мистецтва?
– Державі стає до мистецтва тоді, коли їй треба. А що таке держава? Окремі люди, які щось хочуть якось використати. Та існують і суто технічні питання, коли дах тече або труби прорвали. Вони притаманні багатьом музеям і заважають виходити на рівень стратегій, бо працівники сидять у трубах, стінах, вікнах. Я вже не кажу про те, як зберігаються музейні колекції. Це справжня біда. З одного боку, нам пощастило, що в нас є музей. З іншого, музею доводиться щоденно стикатися з проблемами, дуже далекими від мистецтва. Та, на щастя, є люди, готові з цим жити, навіть у цій рутині.
– Це подвижницька праця?
– Я не люблю таких слів. Ти прийшов і працюєш. Це не подвижництво, а професіоналізм. На моє переконання, апостольство, подвижництво – хибний шлях. Починаєш почуватися жертвою, а цього не можна робити ніколи.
– Торік на Кіровоградщині знайшли раритетні картини, викрадені понад півсторіччя тому із Львівського історичного музею. Йдеться про портрет Тимоша Хмельницького та його дружини Розанди Лупул-Хмельницької. А у вас часто трапляються подібні історії?
– В нашій практиці такого, на щастя, немає. Але всі пам’ятають про безпрецедентне зникнення з Кабміну двох полотен Миколи Глущенка, які належали Національному художньому музею України, кілька років тому. Думаю, музей – це не та організація, яка має розкривати злочини. Його справа – дотримуватись інструкцій та правил збереження раритетів. На жаль, події 2013 – 2014 року показали, що музейні експозиції дуже вразливі. Не хочеться, щоб такі історії повторювалися.
Музей – це замкнута система й переважна більшість людей не знає, що там всередині відбувається. Відтак придумують різні конспірологічні теорії на зразок «Все украдено до нас». Це дуже негарна тенденція, бо будь-яка резонансна подія викликає ще більшу підозру до системи музеїв. Натомість музей має бути рушієм відкритого, здорового суспільства!
– Поговоримо про стосунки музею та суспільства. Чи змінилися за останній час відвідувачі?
– Важливо дивитися не стільки на зміни відвідувачів, скільки на зміни їхніх потреб. Ми завжди, готуючи дитячу програму чи лекторій для дорослих, закінчували їх запитанням: «А для чого ж, власне, існує музей?» Відповідь була: «Для відвідувачів». Значить, треба відповідати на потреби суспільства. Останнім часом столичні музеї пробують нових форм спілкування з гостями. З’явився запит на розуміння власної історії, а з ними й виникли «Проект Енеїда», «Спецфонд» (Національний художній музей України у співпраці з ICOM України та за сприяння Галузевого державного архіву СБУ),"БОЙЧУКІЗМ". Проект «великого стилю» в Мистецькому арсеналі тощо. Ми робили знакову для музею виставку “Герої. Спроба інвентаризації”. Було актуально і навіть трошки страшно з цим працювати. Бо, коли ти робиш виставку й одночасно мотаєшся в госпіталь, це посилює відчуття причетності до новітньої історії.
– Ви відвідуєте госпіталь як волонтерка?
– Відвідувала, коли туди потрапили друзі, поранені в зоні АТО. Потім зрозуміла, що можу краще допомагати фінансами, ніж власною присутністю. А повертаючись до запитання про відвідувачів, зазначу: вони дуже різні. Тому й просвітницькі програми також різноманітні. Це традиційні екскурсії та лекторії з історії та теорії мистецтва, інноваційні програми „Стратегії візуального мислення” та клуб „Мистецтво — простір спілкування”, «Художня майстерня для дітей та дорослих». Зараз у Києві з’явилася нова родзинка — «Культурний декрет» або «У музей з малюком» для батьків з немовлятами. На жаль, Національний художній музей найменш пристосований до потреб маломобільних людей. Я й сама це відчула під час вагітності – на другий поверх підніматися важко. Ці сходи складно долати людям з візками, з дітьми.
– У Європі до музеїв ходять люди з синдромом Дауна. Бачила на власні очі екскурсію до картинної галереї в Брюсселі.
– Такі речі практикуємо й ми. Я працювала з людьми з інтелектуальними порушеннями, з синдромом Дауна. Це неймовірний досвід. Вони вчать думати, бачать саму суть, дивують деталями, які ти сам іноді не помічаєш. Взагалі музей – ідеальне відкрите суспільство для всіх. У людини може бути негативна реакція на побачене, і це нормально. Головне – небайдужість. Людина дійшла до музею, подолала сходинки, доповзла до Грушевського, і якщо в неї з’явився якийсь відгук – уже чудово.
– А як ви ставитесь до того, що у музеях почали проводити шлюбні церемонії?
– Дуже позитивно. Музей робить те, що хоче суспільство. Суспільство хоче, щоб у музеї можна було не лише стояти, руки по швах, і мовчки дивитися на картину, а жити. Коли я одружувалася, ми з чоловіком після реєстрації приїхали до Національного художнього музею. Фотосесія у весільній сукні, а чому б і ні? Ми проводимо програму «День народження в музеї» для дітей і для дорослих. І це нормально, якщо це не суперечить інструкціям зі збереження, не нашкодить колекції! Дуже гарна річ – шлюб за добу. Люди вже приходитимуть сюди з друзями, дітьми. Треба привчати їх, що музей – це класне місце. Як би це не звучало меркантильно, так ми вирощуємо своїх майбутніх відвідувачів.
– Як ви відпочиваєте після такого насиченого робочого дня?
– Ніяк. Я не вмію відпочивати. Відновлюю сили під час подорожей. Ми з чоловіком відпочиваємо, дивлячись інші музеї в різних містах. Ми й одружилися, напевно, тому, що він дуже часто ходив до мене на екскурсії. Також спілкуємося з друзями, але знову-таки розповідаємо один одному про роботу…
– Ви були співкуратором виставки «Уявний путівник. Японія» в Мистецькому арсеналі. Як вам над нею працювалося?
– Все почалося влітку минулого року з виставки «Світ кабукі» в Національному художньому музеї. Так трапилося, що наш музей розташований по сусідству з посольством Японії в Україні. Ми переживаємо разом і пориви труб, і холоди, і відсутність води. Однак, крім побутових негараздів, нас об’єднує багато спільних проектів. Ще у 90-х роках посольство подарувало музею колекцію японської гравюри ХІХ сторіччя. Це 200 робіт, частину з яких подарували різним музеям. Вони тихенько лежали, зрідка експонувались в Українському домі. Певний час Національний художній позиціонував себе як музей суто українського мистецтва, до якого японська гравюра ХІХ століття не мала ніякого відношення. На мою думку, це хибна концепція, придумана ще в 1939 році. Аж тут японське посольство запропонувало на честь Року Японії в Україні організувати велику знакову виставку. Я занурилася з головою у «Світ кабукі». Перекладала з японської, бо гравюри були мало опрацьовані науково і не мали назв. Ми відкрили Рік Японії, «Світ кабукі» поїхав до Львова, потім до Херсона, Чернігова, Кропивницького. Після завершення виставки колеги з Мистецького арсеналу попросили мене «не припиняти рік Японії в Україні». Я погодилася, незважаючи на певні особливості перебігу вагітності, й почала думати над «Уявним путівником».
Я безмежно вдячна колегам, разом з якими втілила цей проект. Адже виставка – це командна робота. Самотужки ти помреш через дві години від перевтоми. Я дякую чудовій команді професіоналів Мистецького арсеналу. Це був величезний досвід командної роботи з двома крутими кураторами – арт-менеджером і мистецтвознавцем Юлією Вагановою та львівським художником Андрієм Лінником. Ці люди витримали всі мої зриви й подарували радість буття. Ще дуже важлива постать, без якої проект не відбувся б – архітектор виставки Олександр Бурлака, в Арсеналі до нього приєдналася Леся Бачинська. Отож, що б ти не думав, що б ти не хотів – для втілення найкращих задумів потрібен хороший архітектор. Я розумію, що не всі невеликі музеї можуть собі це дозволити. Але втілення ідеї відбувається завдяки їм. І коли приходить успіх, розумієш, наскільки ти слабкий без інших.
Людмила Макей
