Чотири сторінки долі
Він пішов на фронт зі свого Ленінграда, в якому залишилося дитинство, ігри з двома старшими братами, навчання в університеті, немолода вже мама, 30 років життя і нездійснені сподівання на сім’ю. Туди ж, на фронт, пішли і брати.
Воював. Здружився з хлопцем з України. І раптом десь «нагорі» згадали, що він – фін! І нікого не зупинило, що виріс він в Ленінграді, що мама його – чиновник міської дошкільної освіти. Фін! У Сибір його! Там і пробув частину 1942-го і весь 1943 рік. Там тихо і незаслужено зносив ненависть місцевого населення, бо що ти кому поясниш? Ти – ворог! Чого ж тебе з фронту в Сибір відправили? Там жив на мерзлій і гнилій картоплі, яку тихцем визбирував у поораних полях…
А на фронті переломилося на нашу користь. А фронтовикам уже треба і дозвілля: кіно, фото, музику! Де ж це таких кадрів на кожну частину набрати? Тоді хлопець з України і пригадав: «Таж був тут у нас Юссо! Він же й музикант, і фотограф, і кіномеханік, і художник! Куди ж ви його діли?»
І так само, без пояснень, вернули Юссо – Йосипа (так його називали на звичний кшталт) на фронт, в його частину. Воював. Малював. Фотографував. Кіно крутив. На музичних інструментах – який під руку трапиться – грав, бо грав справді на всьому. Закінчив війну, граючи в день вступу військ у Берлін в місцевій кірсі на органі… Краков’як.
А мати загинула в блокадному Ленінграді… А брати – пропали безвісти… Куди вертатись? Знову в лапи НКВД? Так зі своїм українським другом опинився в черкаських лісостепах, в селі Бабанка фін Йосип (Юссо) Карлович Сальмі, мій тесть.
***
А він пішов на фронт зі свого села, що мало дзвінку назву Ґардова і було частиною великого села Вільхова. За спиною мав 27 років життя, кругле сирітство з чотирьох років, бо батьки померли від іспанського грипу, трикласний лікнеп, голодомор, роботу в місцевому колгоспі і любиму дружину з 5-річним синочком.
Воював. Та недовго. Протистояти німецькій безжальній військовій машині було смертельно важко. Десь на початку 1942-го у розгромному бою пораненим попав у полон. Його, майже неосвіченого селюка, німецьке командування не мало за ідеологічного ворога, тож до концтабору не дійшло: відправили на роботи до бауера. Він не боявся чорної роботи. Але рабство…
Тікав. Голодував. З побратимами по полону і втечі харчувалися навіть мухоморами, аж до галюцинацій, бо ж мали хоч щось до рота вкинути… Зловили. І знов обійшлося без концтабору, бо і втік недалеко, і працівник був трудящий.
Але умови стали ще нестерпнішими: до рабства і каторжної роботи додалося вкрай мізерне харчування: а не втікай! Практично голодував повторно, як в 33-му, хліб став захмарною мрією. Тоді і дав собі слово: виживу – ніколи хліб зі столу дома не прийму.
Це був мій батько, Яремчук Петро Пантелеймонович.
Я часто зоставався дома на хазяйстві і практично кожен день начисто прибирав хату. Вимивши клейонку, знову ставив на стіл хліб, прикритий полотниною. Я вважав, що саме так – у кожній хаті. І тільки згодом дізнався, що то була батькова обітниця…
До вас вертаю, в сорок другий, тату.
У ваше рабство, в люті ваші муки,
як з голоду й безсилої розпуки
ви в двадцять вісім мали помирати…
Ще в пам’яті жило гірке сирітство,
голодомор ще чигав за плечима,
а нова смерть незрячими очима
уже дивилась, як на вас насісти.
А ви ще й хліба не наїлись, тату,
тож поклялися в ту годину скрути:
якщо додому вдасться повернути –
ніколи хліб зі столу не приймати.
І сяяв він, як сонце, серед столу,
простою полотниною прикритий,
руками материнськими зігрітий,
і гріх було впустить його додолу.
Хто б не зайшов в селянську нашу хату,
дарований був тим найвищим даром:
окрайцем хліба. Та ще дивним чаром
пісень журних... Уміли ж ви співати.
Вже ні дійти до вас, ні долетіти...
А хліб посеред столу, як звичайно.
Зоріють очі мамині печально.
Співають пісню ваші сиві діти.
***
Вона перед війною вступила до Київського хіміко-технологічного інституту. А тут – війна. Навчання не вийшло. Повернулася в свою Бабанку на Уманщині.
А невдовзі відправили в німецьке рабство. Там, разом з багатьма дівчатами з України, працювала, там вивчила побутову розмовну німецьку мову. Збиралися тихцем поспівати українських пісень, поговорити рідною мовою. Та й знову до безпросвітної роботи на чужих і ненависних людей. Побутові умови у цього бауера для полонянок були цілком терпимими. І ставлення було більш-менш людським. Не давала, однак, спокою неволя, гнітив рабський статус, а ще більше – повна безперспективність у житті… Бо чого від такого життя чекати? А молодість тікає…
Та війна скінчилась. Повернулась додому. Зустріла хорошу людину, того самого Юссо, вийшла заміж.
Це була моя теща, Смілянець (Сальмі) Марія Микитівна.
***
А мама, Яремчук (Дубенчук) Ганна Савівна, з малолітнім сином – моїм старшим братом, провела кілька окупаційних літ в рідному селі. Як усі – працювала, як усі – тягала борони. Як усі – жахалася кожного приходу пошти.
Воєнні дії село обминули – на нього за всю війну випадково упала одна «сліпа» авіабомба, за 150 метрів від нашої хати, на город до сусіда. (У тій воронці, під яблунею місцевого коваля Івана Тарасовича, я й ріс: дуже гарно було ховатися, коли в жмурки грали).
Та в момент падіння люди настрахалися не на жарт, тож мама тікала з братом до сусідки в погріб. От там і почула вона стукіт друкарської машинки. Згодьтеся, для глухого села 40-х років це була таки диковинка. Так від неї першої я дізнався про підпілля в селі, бо й листівки на очі їй попадали. Але це підпілля в селі не визнали самі односельці. Мені здається, я знаю причину, чому не визнали. Мама в одній з розмов натякнула, що підпільники по-різному бачили повоєнну долю України: одні – в складі Союзу, інші – самостійною…
***
Чотири долі… Чотири болі… Чотири щастя… Чотири горя… Унікальні? По-своєму – так… Хоч в загальнонародному сенсі – як усі. Як усі трудилися каторжно, відбудовуючи зруйноване, як усі – перебивалися з води на квас… Як усі – мовчали і нічого не вимагали. Рано пішли з життя. Пільг не дочекалися.
«Мы тебе колхозом дом построим…» – як це було пропагандистськи-лицемірно і далеко від істини!
Молодші діждалися пільг, плат, компенсацій від Німеччини. Слава Долі і державі, що діждалися. Хай їм і ще додасться. Радію за них. Та чомусь стає гірко за тих, хто воював з перших годин, хто поневірявся по Німеччинах – і не дожив до плати. Ох і живуче «Нєт чєловєка – нєт проблєм»…
От і виходить, що ні ми, близьковоєнні діти 46-48-го років народження, ні наші діти, не можемо мати хоч якийсь, Господи прости, зиск з того, що заслужили наші батьки, випивши воєнну чашу сповна. А діти молодших фронтовиків, які ледь зачепили війну, – можуть… Бо ж хіба не зрозуміло, що саме вони в масі своїй, а не їхні батьки-фронтовики, тими пільгами користуються. Ще раз наголошую: радію за цих людей. Але запитання є…
Виходить, винна моя теща Марія Микитівна, що померла в 60-річному віці. Проживи ще років 20, що цілком природно, мала б і дойчмарки. Бо якби не була винна, то щось би як не їй, то її нащадкам перепало… Та й батько з тестем винні, що не діждалися хоч би ювілейних орденів… І мама винна, що пережила окупацію і підняла з іншими село з руїни. Бо хто їй за життя хоч разочок за те добре слово сказав, а не те, що винагородив матеріально?
Запитань більше, як відповідей.
Та слава Перемозі і переможцям. Я вклоняюсь тобі, Перемого, бо вклоняюся і моїм батькам. І тисячам їх ровесників – і уславлених, і безіменних.
Вклоняюсь тобі, Перемого, сльозам і сивинам твоїм.
Все далі від нас ті дороги, що ти простелила усім,
Хто йшов задля тебе у пекло,
хто кров’ю жита напував,
Щоб нині усім було тепло,
щоб жайвір у небі співав.
Пам’ятай, пам’ятай, хто відстояв
твій край.
Не забудь, не забудь, щоб війні новій не буть.
Тобі, Перемого, вклоняюсь
за радість п’янку і ясну
і в пам’яті знов повертаюсь в дзвінку сорок п’яту весну,
в гірке і солодке те свято у буйній весняній красі.
Вертались додому солдати.
Вертались... Та тільки не всі.
Вклоняюсь тобі, Перемого, і миру
у долі прошу.
До імені твого святого і квіти,
і серце ношу.
Все далі від нас твої рани і скрипок весняних смички.
Останні твої ветерани згасають,
мов тихі свічки.
Пам’ятай, пам’ятай, хто відстояв
твій край.
Не забудь, не забудь, щоб війні новій не буть!
ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК