Володимир Яремчук: Мені потрібно кипіння
Виповнилося 15 років, як ми створили чи не наймолодше в області творче об’єднання «Сузір’я Долинщини». Чим пам’ятні тобі ці півтора десятиліття? Якого нового досвіду набув? З цих запи-тань розпочалась розмова з нашим земляком Володимиром Яремчуком про цінності, покликання, ідеали та творчість у сучасному світі.
ДОВІДКА. Володимир Петрович Яремчук, 1947 року народження, пенсіонер, самодіяльний поет і фоль-клорист-етнограф. Живе у Долинській.
– Сузір’я створили… Зірок не видно. Так, туманність… Але свою позитивну роль воно, певною мірою, відіграло. Для мене особисто ці півтора десятиліття були, напевно, найпродуктивнішим часом творчості, бо саме тепер я почав і публікуватися, і видаватись. У цей же час став і членом обласного літоб’єднання «Степ», у якому зустрів людей всяких: від виваженого і помітного у літературному житті Віктора Погрібного до пана N., котрий, попри його гарне розуміння літератури, начинений суцільною жовчю.
І раніше знав, що творчі об’єднання – непрості, бо в них всуціль зірки, а вже в «Степу» взаємні підступи побачив сповна і дуже шкодую. Люди у творчих об’єднаннях, певна річ, не мають гладити один одного по голівці, але вони мають бути, в першу чергу, принциповою і доброзичливою школою для своїх учасників. Коли ж зустрічаєшся з потоками бруду – творити не хочеться. Тому зі «Степу» і вийшов.
Наше районне об’єднання, як на мене, не зовсім виправдовує оту роль творчої школи, хоч, правди ради, намагання такі були. Та найголовніше – ми зберегли у ньому людяність.
– Ти втретє за життя змінив професію: вчитель – держслужбовець – культпрацівник – і ось уже три роки є художнім керівником народного фольклорно-обрядового колективу «Калина». Ба-чила цієї зими, яке гарне враження справив твій гурт на лекції-концерті, присвяченому Масниці, в обласному краєзнавчому музеї. Які завдання поставив перед собою і колективом? Що вже вдалося зробити?
– Дякую за добрі слова. Завдань чимало. Робити ніяк. Тільки-тільки почали виходити на якийсь твор-чий рівень, як на тобі – пандемія!
Всіма силами намагаюся наблизитись до того, що якраз і називається народним виконавством: до ака-пельного триголосого злагодженого і багатого мелізматикою співу, в якому кожен сам знаходить свою нішу і не чекає, поки його навчать вокальній партії. Всіма силами так само намагаюсь наблизитись до справжнього народного костюма. Все те робити дуже непросто, бо роками і десятиліттями нас учили і співати не так, і вдягатись не так. Тепер, часом, зустрічаю і тихий, і відвертий спротив, і нерозуміння. Але помаленьку все ж виходимо на те, чого я прагну. Нас гарно оцінили і на районному, і на обласному рівнях. Та й твої слова те засвідчують. Ждемо виходу з кризи – і за роботу!
– Минулого року ми в літературно-меморіальному музеї Карпенка-Карого розпочали новий проєкт співпраці з районними та міськими літстудіями. Перший захід відбувся за участі Наталії Бідненко, керівника Добровеличківської літстудії «Пролісок», Олександра Антоненка, керів-ника Новоукраїнської літстудії «Ранок», та з участю вашої «Калини». Ваш виступ був найяс-кравішим. Знаю, що ти співпрацював з національним Музеєм Гончара та іншими музеями. Скажи про цей досвід і зроби пропозицію для нашого музею.
– Менше всього схильний робити комусь пропозиції. Але коли вже про це зайшла мова, то пропонував би до співпраці запрошувати і людей, і колективи за рекомендаціями компетентних. Щодо того, яку літ-студію запросити, тут ти сама собі «компетент», а щодо музикантів і співаків варто консультуватися з ОЦНТ, наприклад, бо іноді нам здається хтось і вартий уваги, а виявиться, що є куди кращі від нього.
Так само добре б не збирати багатьох, а зупинитись на комусь, на чомусь одному. Фрагментарний ви-ступ – це зовсім не те, у чому колектив чи окрема особа зможуть проявитись.
А наступну пропозицію ти і без мене добре знаєш: на все потрібні кошти. Я вже не кажу про оплату праці тих, кого запрошуєте, хай! Хоч не завадило б. Кажу про елементарне – треба якось доїхати. І ніхто сьогодні не має зайвих коштів на те, аби проводити масові заходи комусь.
А про Музей Івана Гончара, про Літературний музей, про Музей П.Г.Тичини, про архітектурний Музей під відкритим небом в Києві на все життя будуть найтепліші спогади. Там зі своєю «Вольницею» я співав і показував обряди багато раз – і це був незабутній досвід. Погодься, співати як для глядача для Ніни Матвієнко – це щось! А слухала нас і вона, і її подруги Валентина Ковальська та Марія Миколайчук, а в ін-ших місцях – і всеукраїнський гетьман Володимир Мулява, і не хто, а Дмитро Павличко, і заслужені арти-сти, і професійні фольклорні колективи, і академіки та доктори наук, і високі чиновники…
– Знаю тебе все життя як поціновувача української народної пісні, етнографа, стилізатора, сце-нариста, режисера, співака, аніматора. Радію, що на твої вірші створені пісні. А вже й сам почав творити мелодії. Скільки і чого створив? Розкажи про це захоплення.
– Для мене народна пісня і мова – дві духовних вершини. Про це я заявляв багато разів. Без народної пісні давно би пропав. Та й не бачив би сенсу без неї жити. Чому? Не знаю. Можливо тому, що сам внутрішньо дуже дисгармонійний і хочу «вирівняти» світ пісенною гармонією?
А ще в мені дуже дивним чином заговорив народний обряд. Молодим я його не раз бачив, але щоб аж так захоплювався – ніби й ні. І раптом він просто закричав у мені. А соціального ґрунту для нього то вже й нема! І він для більшості стає… непотребом, анахронізмом, чужим і далеким…
Ніяк не можу з цим змиритись! Тому обряди і вивчаю, і відроджую, і ставлю та пропагую, і описую. Написав про це книгу «Календарна обрядовість українців», а ще «Трудові обряди українців», завершую роботу над книгою про родинну обрядовість.
Відроджуючи обряди, зіткнувся з тим, що багато з них втрачені зовсім і автентичного пісенного ма-теріалу не збереглось. Тим часом етнографічна література чітко описує окремі обрядові дії цих обрядів. А ви бачили обряд без пісні? Я – ні. Тому я почав, максимально притримуючись народної лексики і народ-ного мелосу, створювати свої мелодії до обрядів, щоб хоч якось заповнити прогалини. Професійними ет-нографами це не вітається. Бо ж, бачите, в природі такого нема, ні від кого не записане! А я вигадую! То я й питаю їх: «А ми можемо записати хоч від когось найдавніші солярні обряди, якщо вони віками пересліду-валися?». Якщо колись ми досягнемо такого рівня, що зможемо заглянути в минуле – впевнений: подібні пісні ми там знайдемо. От тільки значно кращі. Але я такий, який я є. Далі почав писати і ліричні пісні та пісні на історичну тематику.
Отак мої авторські «Вулицею йдем» і «А вже весна» потрапили до збірника Леопольда Ященка, гарно оцінена музикантами й пісня «Пам’яті Батурина». А мою «Колискову полю» розучує наш ветеранський хор. Маю тих пісень з пів сотні. А ще чимало – теж з пів сотні
– написано на мої вірші. Серед них добре тобі відома «Моя ти земле» світлої пам’яті Анатолія Пашкевича та «Вишнева віхола» Миколи Збарацького.
Готова книжка з моїми піснями. Залишилась «дурничка» – видати…
– Років тридцять ми з тобою є глядачами, а то й учасниками на Всеукраїнському фестивалі «Ка-линовий спів». Знаю, що в тебе є чимало думок з цього приводу. Нещодавно ти брав участь у семінарі керівників фольклорних гуртів в ОЦНТ. Поділися думками щодо сьогоднішнього стану культури.
– Сьогоднішній стан культури? Це тема для трактатів і дисертацій. Як сказати про це в інтерв’ю? Сьогоднішній стан культури… Як отак – то маємо неймовірні досягнення. Слухаю голосистих і безмірно обдарованих дітей на різного роду «Голосах» – і радію до сліз. Та й вірші молодих поетів читаю – аж дух перехоплює. Та й на архітектуру чи моди дивлюся – і дивом дивуюся: як таке можна витворити!
А як глянути отак, то стає страшно від повної бездуховності як сили силенної творів, так і їх виконавців. Слухаєш цих – всуціль-«суперстар» – і не можеш збагнути, де воно росло і чим воно дихає. Говорить в інтерв’ю такі розумні речі! Та й веде себе начебто людяно. А на сцені – виродок… Що лексичний ряд, що мелодійний, що одяг, що вихиляси… І починаєш розуміти, що він-вона і талант свій топить, Богом даний, і на цінності рукою махає задля… бабла. (Це не я, це вони так кажуть: бабло, баблишко, бабулетти… Мова калинова…). І говорять так переконливо, що часом і думаєш: а може, і справді – треба бути дурнем, щоб вічно бути розумним і правильним. А може, плюй на все і дбай про кишеню і живіт? Бо ж одні махнули ру-кою на принципи і виблискують задом на сценах, а інші, «правильні», просто виблискують дрантям і го-лодними очима… І де та грань між культурою і безкультурною маскультурою? Про це писати томи!
Ще «Калинові співи» (пошли їм, Доле, довголіття) за інерцією трохи тримають на світі пісенне вико-навство. Ще відмираючі фольклорні колективи пробують щось донести до серця… Хоч і тут уже стільки чортополоху! Про що, до речі, я й казав на згадуваному тобою семінарі. Я ріс під розлогу і безмірно красиву народну пісню. У ній, певно ж, траплялося і про п’яного кума чи розгульну куму. Але траплялося – та й тільки. А більше співалося про удівоньку-журавку, про чумака, про чужу сторононьку, про «пшениченьку ланом, горою овес», про Купала і русалок. А тепер? Навіть більшість телевізійних передач про фольклор, де не перестає звучати слово «автентична», настільки, даруйте, тупі і плоскі, що телевізор розбити хо-четься: пісні на трьох акордах із одних тільки ум-ца-ум-ца. Що тематично, що мелодійно, що повчально – одне сміття.
На сьогодні у нас варто б говорити більше про стан безкультур’я, а не стан культури. Я згоден з тим, що свого часу ми були зашорені і червоніли, приміром, навіть від слова «секс», а вголос його казати було зась. То була крайність. А сьогодні?! Телевізор треба дивитись тільки самому-одному, щоб не нарватись на конфузну ситуацію. Колись старі люди казали, що не можна виходити на люди в одежі, загидженим наверх. Сьогодні наше культуро-безкультур’я лиш так і виходить. А я все не перестаю дивуватися, що підлітки – хлопчики і дівчатка впереміжку – кидаються такими геніально-злягальними словесами, що хоч їм з дороги зминай! А чом би й ні? «Зіркам» можна, а решті – ні?!
– Втягла я тебе, і не безрезультатно, у своє захоплення – болгаролюбство. Що нового відкрило тобі це хобі? Який внесок уже зробив і робиш у співпрацю і дружбу між народами?
– Відкрило трохи болгарської і нашої спільної історії, бо їхній хан Кубрат похований на нашій Полтав-щині. Відкрило трохи болгарської культури – танців, (які просто поклали мене на лопатки), трохи мелосу, поезії. Взявся навіть за переклади. І трохи переклав. Але зупинився, бо для перекладу треба тонко знати мову. А я насмілився перекладати, угадуючи болгарську лексику і порівнювати все з російськими і українськими перекладами тексту через Google. То дуже непросто! А отже – ризиковано, бо можеш спо-творити. (Як у відомій приповідці: чи він щось у когось украв, чи хтось у нього щось вкрав…). Тому і зупинився. Взяв посильну участь і в підготовці трилінгви «Подвійна дуга», де є і мій переклад українсь-кою болгарської прози Ілко Капелєва, і переклад Віолети Божилової з мене болгарською.
– Перша твоя книжка, коли не помиляюсь, вийшла в 2015 році. Минуло п’ять років. Чим вони були наповнені? Знаю про співпрацю з «Первой городской». Що у тебе тут?
– Не помиляєшся. В 2015-му. З того часу вийшло ще сім книжечок, тобто всього вісім. Це і поезія, і проза, і етнографія, і навіть трохи й гумору. Багато працював над тим, аби піднятися на вищий творчий рівень, врахувавши критичні зауваження конструктивної критики. Роки були переповнені творчістю. І не лише літературною, а й фольклорно-етнографічною. Це – окрема сторінка. Чи й не сторінка… А ще вісім кни-жечок «висять» у комп’ютері і чекають, хто б мене полюбив «до глибини кишені».
В газеті «Первая городская» опублікував (упродовж року) цикл статей про календарну обрядовість. Учасник відомого тобі «Шарварку». Публікуюся і на сторінках районної преси. І творчий звіт робив. Успішно. І фольклорним гуртом керую. І з пісні не виходжу. Життя кипить. Хоч не всім, як придивитись, те кипіння й потрібне… Та головне – воно потрібне мені.
– Дай волю своїй фантазії. Колись ти керував районним відділом культури. А що б ти змінив, якби змолоду став начальником обласного управління культури? А може, знаєш, що порадити і май-бутнім міністрам культури? Яких людей при владі потребує наша культура?
– Відстаньте, пані провокатор! Збоку розповідати і бути мудрим легко. Я і районним відділом належно не скерував. І не тому, що не тямив, а тому, що попав на страшну політику і пана Кучми з його указом про т.з. «оптимізацію» штатної чисельності – читай: про поголовне скорочення працівників культури, і на таку ж районну політику, коли мені виділили бюджетних коштів аж! на 0,6 ставки зарплати – і все! За чо-тири роки на віник копійки не дали. Людей – таких, як і я, – мусив розпихати, куди бачив! А що мав роби-ти? Сидів у кабінеті зі стінами, на палець покритими інеєм. То був суцільний глум над культурою.
Сьогодні в культурі стоїть питання про менеджмент і про заробітки. А це вже зовсім-зовсім інша куль-тура, ніж та, яку ми знали досі. Саме менеджерів і потребує сьогодні ця галузь, яка, за інерцією, ще зветься культурою. Але це уже, в першу чергу, – бізнес. А скажи мені, багато сьогодні заробить симфонічний оркестр – при наших «культурних» запитах і при наших статках? А опера? А колектив народної пісні? А бандурист? А музей із його архаїкою? Та й та ж бібліотека? А що казати про районний чи сільський буди-нок культури? Він заробить саме культурою, чи йому треба викручуватися, як вуж між вилами, – і робити задля заробітку, що завгодно? Отож бо! Тому, Богу дякувати, ніяким начальником ніякого рівня в куль-турі я не став – і щасливий.
Культура – це не тільки і не стільки музика і живопис чи музей і театр. Це всеохоплююча і панівна чітка доктрина духовного національного розвитку. Ти бачила її у нас? Проти закону про мову свої ж яничари відкрили смертельну боротьбу. Абсолютно дріб’язковий, а який знаковий факт: що не гурт – ніби й український, – а назва по-ненашенському, «по-модньому»… Симптом… Діагноз.
Стрімка технічна революція, котра у нас наклалась ще й на вкрай немудру соціальну революцію, робить з культурою нечувані справи. Нема того соціально-політичного ґрунту, на якому культура десятиліття-ми (а народна – то й століттями) творилась. Колись ми «випливемо». Але оті «ми», котрі випливуть, будуть уже зовсім-зовсім іншими. І чомусь не певен, що людянішими.
А обласним і державним дядям від культури і не від культури сказав би тільки одне: «Спочатку було Слово». Хто про це забуває, згодом і хліба не має.
Спілкувалась Антоніна Корінь
