Казки для маленьких – і не дуже
Світлячок
Спекотної липневої днини завітали до Оси на день народження її знайомі: Джміль, Бджола, Цвіркун, Метелик, Мураха та Світлячок. Під великим листям лопуха посідали рядком біля шматка гнилого яблука.
– Їжте, гості дорогі! – запросила їх Оса-красуня.
Муха від задоволення потерла передні лапки.
– Яка смакота!
– Я мед більше люблю, – сказала Бджола.
Цвіркун та Світлячок нічого не сказали, а Мураха почала їсти. Метелик ввічливо відмовився: таке тендітне створіння може вживати тільки нектар...
– Ти така красуня, Осо! – проказав Джміль. «А Бджолі тільки б мед збирати, до Оси їй далеко, нема в неї такої талії, не настільки яскравий одяг, – подумав він і зітхнув... Але Оса меду не принесе, вулик не прибере».
– І Метелик – красень! – додав він.
– Хоча я й не красуня, – сказала Муха, – проте в мене так багато дітей! І їжа для нас завжди знайдеться – хоча б оце яблуко! І байдуже, що мене не люблять і виганяють звідусіль.
– А я вмію співати! – сказав Цвіркун. – Хоч і не дуже гарний, але мене ніхто не знайде і не побачить, тільки почує! А тебе, Осо, птахи одразу знайдуть і з’їдять!
– Хай тільки спробують! – сказала Оса. – У мене таке жало, що вони пожалкують! Усі знають: чим істота яскравіша, тим небезпечніша. Тож усі мене бояться.
– І мене! – сказав Джміль. – Як укушу!.. І Бджола теж може вкусити, але їй ніколи: вона мед збирає!
А Світлячок нічого не сказав: укусити він не може, не яскравий – такий собі маленький сіренький жучок...
– А що ти можеш? – запитали його.
– Я можу світитися... – відповів Світлячок.
Усі зареготали.
– А навіщо це? Ми ніколи не бачили, щоб хтось світився!
– Це тому, що вночі ви спите і не можете побачити мого світла...
– Кому воно потрібне? – сказала Оса.
Образився Світлячок – і полетів собі.
«А дійсно, кому воно потрібно?» – подумав він.
Тим часом сонце сіло – і настала ніч. Самотній Світлячок підлетів до відчиненої віконної кватирки: йому здалося, що там хтось плаче. У кімнаті була маленька дівчинка. Темрява налякала її.
Світлячок залетів до кімнати та й сів на високу шафу.
– Ой! – зраділа дівчинка. – До мене залетіла маленька зірочка! Яка ж вона гарна!
Вона милувалася Світлячком, поки не заснула. А Світлячок подумав, що це дуже приємно – світити комусь, бо коли в темряві раптом з’являється світло – хай невеличке, – це може врятувати когось. Ось він врятував дівчинку, і вона заснула щасливою. А чи спроможна на таке Оса чи Джміль? І вже точно – не Муха!
Задоволений Світлячок посміхнувся і запалав ще яскравіше від щастя, яке переповнювало його. А як же: я – «маленька зірочка»! Бути для когось зірочкою – це велика радість, і вона трапилася в його житті!..
День народження
У Люсі в будинку жили папуга Кеша, шпіц Фунтик, кіт Марсик і черепашка. У черепашки не було імені: вона ні на яке не відкликалася, повзала собі тихенько і жувала листя.
Кеша любив злітати на шафу і вискубувати шпалери, ходити по столах, клювати різні дрібні речі – скріпки, шпильки, голки, гумки, катати олівці, скидати на підлогу все, що може зрушити з місця.
Фунтик був метушливий і неслухняний. Брав до рота все, що траплялося на шляху, гриз тапки, стрибав на диван, доїдав усе з котячої миски.
Марсик – найледачіший мешканець квартири, звісивши хвіст, спав на великій вишитій подушці і не реагував ні на Кешу, ні на Фунтика. Хіба що сердито бив лапою папугу, коли той надто набридав. Але Кеша не ображався і знову починав вискубувати хутро з котячого хвоста.
Черепашка нікому не заважала, ні з ким не дружила, ні на що не відгукувалася. Велику частину часу лежала у своїй коробці, але іноді бродила під ліжком.
До Люсиного дня народження мама хотіла навчити Кешу словам: «Люсю, вітаю!». Шкідливий Кеша вже давно запам’ятав це, але вперто не хотів говорити. Наслідував гавкіт Фунтика, нявчав, як Марсик, говорив «Алло», але ніяк не хотів вітати господиню.
Мама з татом вирішили подарувати доньці шпильку в коси у вигляді квітки з перламутрових мушль. Усередині квітки була велика рожева перлина.
Батькові шпилька дуже сподобалося, він довго її розглядав, залишив на туалетному столику мами та й пішов пити чай.
Кеша зацікавився блискучою дрібничкою. Він вилетів з клітки, сів на столик і почав викльовувати перлину, але вона була міцно прикріплена. Тоді він скинув шпильку на підлогу. Фунтик обнюхав її і спробував розкусити. Перлинка випала і покотилася підлогою. Марсик миттєво відреагував: скочив з дивана і почав ганяти її, немов клубок ниток. Він загнав її під диван і вже не міг дістати.
– Вона несмачна, – сказав Кеша, і Фунтик це підтвердив.
– Вона маленька, нею незручно гратися, – сказав Марсик і знову розлігся на подушці.
Черепашка нічого не сказала. Вона взагалі ніколи нічого не говорила.
Незабаром прокинулася Люся, і тато з мамою привітали її з днем народження.
– А тепер ми покажемо, яку гарну штучку купили тобі, – сказала мама і підійшла до туалетного столика. Там нічого не було.
– Ой! А де ж вона?
– Я тут поклав, тільки що була! – сказав тато.
Мама наступила ногою на щось тверде і нахилилася.
– Ось вона! Упала... А де ж перлина?..
– Відламалася, – покрутивши в руках шпильку, проказав тато. – Але ми її зараз приклеїмо, треба тільки знайти намистинку.
Люся взяла шпильку, у квітці якої тепер не було перлини, і гірко заплакала.
Усією сім’єю вони шукали намистинку, але не могли знайти.
– Не плач, доню, ми тобі купимо іншу, – спробував заспокоїти її тато.
Але Люся, притискуючи до себе зламану шпильку, плакала без упину. Вона давно нагледіла її в магазині і просила маму купити, і ось тепер... А другої такої не було...
Кеша і Фунтик винувато подивилися один на одного.
– Це не я, – сказав Кеша, звертаючись до товаришів їхньою мовою.
– Це кіт, – сказав Фунтик. – Він її кудись закотив.
– Не треба звинувачувати! – обурився Марсик. – Хто її зламав, хіба не ви?
Усім було шкода дівчинку.
– Я дозволю їй себе потискати, – сказав Марсик. – Так я її привітаю.
– А я принесу їй капці, які погриз, – зрадів Фунтик.
– А я скажу: «Люсю, вітаю!» – додав Кеша. – От ми і відсвяткуємо її день народження. Вона зрадіє.
– А що подарує черепаха? – промуркотів кіт. – Вона нічого не вміє, тільки жує листя і повзає під диваном.
Усі задоволено захихотіли.
Люся трохи заспокоїлася, але очі в неї були заплакані. Марсик скочив їй на коліна, потерся об її руки і замурчав. Фунтик зірвався з місця, весело загавкав, побіг до передпокою і повернувся з капцями в зубах. Він поклав їх перед Люсею і встав на задні лапки.
Усі розсміялися. Кеша випурхнув з клітки і сів на плече дівчинці.
– Люсю, вітаю! Люсю, вітаю! Люсю, вітаю! – скрипучим голосом прокричав він.
– Доню, вони всі тебе привітали! – сказала мама.
Люся посміхнулася, погладила Фунтика, обняла кота-муркотуна, який цього разу не виривався, простягнула палець папузі, і той сів на нього.
Горді собою друзі весело переглядалися. Кожен думав, що саме йому вдалося краще за всіх привітати дівчинку.
А з-під дивана повільно виповзла черепаха і попрямувала до Люсі.
– Дивися, усі зібралися! – засміявся тато.
Кіт, пес і папуга презирливо дивились на черепаху, але вона не звертала на них уваги. Вона підійшла до ніг дівчинки і поклала на підлогу рожеву перлинка, яку тримала в роті…
Винахідлива Мурашка
Мурашник був під корінням старої яблуні. Мурашина сім’я жила тут багато років. Зовні – маленька нірка, з якої виходили мурахи на пошуки їжі, але в глибині було багато кімнат, як у багатоповерховому будинку. У найдальшій, безпечній кімнаті, глибоко під землею жила Королева Мурах. Вона відкладала яйця, з яких народжувалися мурахи всього сімейства. За нею доглядали прислужники-мурахи, годували її, стежили за потомством. Решта мурах була або будівельниками, або мисливцями, або воїнами-захисниками мурашника.
На листі Старої Яблуні жили гусениці, які пожирали їх, а мурахи на них полювали. Та ось, кілька днів тому, до бабусі, у дворі якої росла яблуня, приїхав маленький онук.
– О, мурашник! – побачивши в землі нірку, сказав він. – Вони кусаються! Зараз ми їх покараємо!
І встромив у мурашник гілочку, яка зруйнувала багато кімнат. Добре, що до дна, де жила королева, гілка не дісталася, і всі дітки-мурашки залишилися цілі.
– Навіщо ти це зробив! – розсердилася бабуся. – Мурахи охороняють яблуню від гусені, і тому в нас є яблука щороку. А тепер вони будуть лагодити свій будиночок – і нікому буде знімати з листя шкідників!
А Стара Яблуня плакала й благала мурах:
– Цього року стільки гусені! Вони доїдають моє листя. А без листя не дозріють яблучка. Мені боляче, коли гусениця відкушує шматочок від листочка! Допоможіть!
– У нас великий ремонт, – говорили мурахи. – Якщо не полагодимо, нас заллє перший же злива. І твоє листячко не врятує, не вкриє.
Усі дорослі мурахи були зайняті ремонтом мурашника. Їм ніколи було робити запаси їжі, усі були голодними і втомленими. А як ви думаєте, чи легко маленькій мурашці вилізти по стовбуру на дерево, потім довгою гілкою дістатися до листочка, здолати гусеницю і притягти її в мурашник? Спробуй, переможи її, пронеси гілкою, потім – стовбуром, потім – землею до нірки! А гусениця виривається, вона в кілька разів більша від мурашки! Поодинці з нею не впоратися!..
І в мурашнику почався голод... А голодні будівельники працюють дуже повільно... А чим повільніше, тим довше немає можливості піти на полювання...
Маленька Мурашка все це бачила й ламала голову, як допомогти родині. А їжа була поруч! Жирні гусениці, яких ніхто не чіпав, аж хрустіли листям! А одна зависла на листочку прямо над мурашником!
І тоді Мурашка здогадалася, як врятувати всіх. Вона вилізла по стовбуру, потім – гілкою на листок, від якого майже нічого не залишилося, і почала зіштовхувати гусеницю вниз. Донести її по дереву у неї не було сил, а ось зіштовхнути – вийшло! Гусениця впала біля входу в мурашник, і голодні мурахи затягли її всередину, на кухню, де мурахи-кухарі, які давно сиділи без роботи, змогли приготувати з неї суп, котлети і компот. Так, і компот теж! Адже для мурах гусениця – найсмачніша їжа!
– Гей, браття-мурахи! – крикнула з дерева Мурашка, – я буду скидати вам гусениць, а ви тягніть їх на кухню! Тут їх сила-силенна, і вони товсті, неповороткі, не можуть втриматися на листках! І не треба їх на собі тягнути – просто ловіть!
На допомогу Мурашці помчало кілька дорослих і сильних мурах, і вони за годину накидали багато м’яса гусені.
Того вечора вся сім’я була ситою.
І Яблуня ласкаво шелестіла залишками листя:
– Як добре придумала Мурашка! Мені тепер легше дихати, адже дихаю я листям! А гусениці мало не з’їли його без залишку!
– А ми завтра знову почнемо скидати гусінь! – відповіла Мурашка. – Мені на допомогу вистачить кількох дорослих, а решта нехай ремонтує будиночок. А ми будемо всіх годувати.
– Ти стала гарним мисливцем, – сказала Королева Мурах. – Ти врятувала нашу сім’ю.
– Не тільки сім’ю, і мене – теж! – відгукнулася Стара Яблуня.
Мурахи швидко добудували будиночок. Вони й понині живуть у ньому.
Бабусин онук ніколи більше не руйнував мурашники. А коли приїжджав до бабусі, приносив мурашкам крихти білого хліба і трохи меду, бо ж солодкий мед люблять усі.
ОЛЬГА ПОЛЕВІНА
