Літературна стежина

  • 15 лист. 2018 15:55
  • 1112
    • Стаття Літературна стежина Ранкове місто. Кропивницький
     
    Наші вітання ювілярові!
     
    Поезії Валентини Кондратенко притаманна емоційність, відвертість, щирість. Вона природна в кожнім рядку, бо не намагається справити враження, здивувати, шокувати. Слова йдуть «від сердця» і тому легко досягають інших сердець. 
     
    За рядками постає образ жінки, яка сама пережила всю гаму почуттів — від жагучої любові до нескінченої ніжності, від ненависті до прощення, жінки, у житті якої були образи, зрада, відчай, але вони не змінили стану її душі — великої, милосердної, по-дитячому світлої.
    Здатність писати для дітей — велика рідкість, адже дитяча поезія вимагає від поета високого художнього рівня. В.Кондратенко і в цьому складному жанрі на висоті: її вірші для дітей можна рекомендувати школярам і дошкільнятам для вивчення. 
     
    У 2017 р. Валентина Кондратенко стала лауреатом обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка, того ж року її прийняли до НСПУ. А нещодавно вона відзначила свій черговий ювілей.
    Літоб’єднання «Степ» вітає колегу і бажає їй творчих злетів.
     
     Валентина Кондратенко
     
    ***
    Чого я тужу, чого я блукаю
    у цім напівпеклі, у цім напівраї?
    І хто мені друг, а хто ворожина?
    Чи я – напівбог, а чи сіра глина?
    Куди приведе стіжок розмаїття?
    душа в негліже, одна серед сміття!
    Одна, як струна, що от-от порветься.
    І хто в німоті пригорнеться серцем?
     
    ***
    Я заздрю інколи п’яниці — 
    п’яниця, кажуть, все ж проспиться,
    але якщо дурний – ніколи…
     
    …Життя жене вогненним колом:
    робота, клопоти, страждання.
    Терпіння крапелька остання
    ось-ось та вихлюпне із чаші
    й безжурні дні затопить наші
    слізьми, що ллються, мов потоки…
    Та раптом чуєш тихі кроки
    і шепіт: «Тож перетерпи
    ти від людців нестерпний кпин,
    бо все минає — й це минеться.
    Слізьми промий забите серце,
    і біль потроху заніміє,
    і чорний день зазеленіє.
    І далі йди, бо жити мусиш,
    веде ж бо Слово Іісуса!
    У світ прийшов ти недарма — 
    це ж Божа благодать сама.
    Ти маєш місію священну:
    віддати людям сокровенне».
     
    Нові імена
     
    Знайомтеся: 
    Тетяна Микитась
     
    ***
    Маряться з минулого тривоги.
    Серце крають біль і каяття.
    В майбуття відрізані дороги
    і нема в минуле вороття.
     
    Все лечу до тебе в білі ночі,
    припадаю до твого плеча,
    і дивлюсь в твої блакитні очі,
    й падаю до ніг, як від меча.
     
    Як мені без тебе в світі жити,
    із яких глибин узять снаги,
    щоб мою любов перетворити
    на цілющу воду — від журби?
     
    У минулім злети і падіння.
    Знаю: радість й біль — усе мине.
    Та в душі ще жевріє надія.
    І любов, що зцілює мене.
     
    ***
    Ще й досі пам’ятаю мед дитинства,
    у білій чашці молоко парне,
    і запашну скорину золотисту,
    і руку мами, що торка мене.
     
    Картопля в мисці — варена в «мундирах»,
    Цибуля в пір’ях — свіжа, молода,
    і пиріжки — з капустою і з сиром,
    і в глечику — колодязна вода. 
     
    І ллється мед з горнятка на тарілку,
    виблискує той струмінь бурштином.
    Дзижчить і крильцями тріпоче бджілка,
    і сновига невпинно над столом.
     
    Як часто повертаюсь я в дитинство,
    де молоді матуся і татусь.
    Там на столі колодязна водиця:
    жагу втамую й досхочу нап’юсь…
     
    ***
    Нестерпна мука — жити без прощення,
    й близьким — не менш болюча — 
    не простить.
    Цим почуттям не віднайти наймення
    й не передати, як душа щемить.
     
    Щоденно з цим борюсь й щоденно каюсь,
    прошу у Бога: Ти за все прости.
    До Тебе я у розпачі звертаюсь:
    дай з прощенням у небо відійти.
     
    Хоч в мене не було багато друзів,
    та підсобить старалась, чим могла.
    До тих, хто поки є в близькому крузі,
    стежина в моїм серці пролягла.
     
    Та тільки-но насунуться образи,
    У зародку гасіть зневіри ті.
    Як хороше у мирі жити разом,
    як гірко залишатись в самоті.
     
    Коли життя на зиму повертає,
    образ с собою в вічність не несіть.
    Я перед Богом вас усіх прощаю
    і вас прошу: за все мене простіть.
     
    ***
    Ти — моя зустріч неждана,
    Пісня моя весняна.
    Ти — моя доля, кохання,
    Радість моя осяйна.
    Ти — моє сонячне світло.
    Ти — щастям сповнений день.
    Ти — моє слово привітне.
    Ти — моя пісня пісень.
    Ти — і свята моя мрія.
    Ти — і основа основ.
    Ти — і остання надія.
    Ти — найсвятіша любов.
    Ти — чарівна моя казка.
    Ти — мого серця биття.
    Ти — ще не випита ласка.
    Ти — недожите життя.
    Ти — недоказане слово.
    Ти — мій незгоєний біль.
    Ти — моя ноша до скону.
    Ти — моя мрія і ціль.
    Ти — нескінченна розлука.
    Ти — мій згорьований жаль.
    Ти — моє горе-розпука.
    Ти — моя вічна печаль.
    Ти — непохитна довіра.
    Ти — наш оспіваний край.
    Ти — моя пам’ять і віра.
    Ти — і майбутній мій рай.
     
    ***
    На скрипці лопнула струна,
    востаннє болем відзвучала.
    Без неї пісня не луна.
    Але тоді ми ще не знали,
    і що оркестр замовкне вмить,
    як наша пісня, — на півслові,
    й що біль уже не пригасить.
    До цього не були готові.
    Ти, любий мій, ота струна,
    що віддавала щире серце.
    Без тебе в світі я одна, 
    і пісня вже моя не ллється.
    «Не залишай мене, прошу, —  
    моя душа твою просила. — 
    Важку печаль в собі ношу,
    але одній нести несила.
    Одна не можу я знести
    весь біль нечуваної втрати.
    Скажи, до тебе як дійти
    і як ту відстань подолати?».
    І не моя у тім вина,
    що пісні іншої не знаю.
    Ти — та розірвана струна: 
    без неї скрипка не заграє.
     
    Ольга Полевина
     
    ***
    Дождь... Осенняя морось...
                Он промозглый, но тёплый…
    В лужах плещется серость 
                     в тон свинцового неба…
    Изнуряюще-мерно, 
    словно дятел, по стёклам…
    Искрометное «ныне» 
    превращается в небыль,
    Лучезарное лето — 
    в миф несбыточной грёзы,
    И апрель темно-синий — 
    в призрак, фата-моргану…
    Льются капли по стеклам, 
    словно вечные слёзы
    По бесплодным надеждам 
    и по горьким утратам.
    Из царицы во злате 
    стала мокрой и серой,
    Из сияюще-алой 
    стала тусклой и мглистой…
    И корона из клёна 
    по листку разлетелась…
    Промелькнула ты, осень, 
    тенью лёгкою, быстрой.
    Не расплата ль за алость, 
    за сапфир поднебесья,
    За тепло, что струилось – 
    не пожаром, но светом?
    Ты — мечта чернобривцев! 
    Но разверзнутой бездной
    И всемирным потопом 
    стало прежнее небо…
    Но не будем о грустном! 
    И, быть может, — так надо?
    Дождь — благой. Покаянье 
    нам за всё — в настоящем?
    Помнить: прежде расплаты 
    получали награду.
    Дождь — моё искупленье! — 
    в сердце эхом звенящий…
     
    ***
    Хищный зверь
    Загадочно-ленивый
    Смотрит 
    Словно сфинкс
    Пушистый кокон
    Мой пришелец
    С мягкой рыжей гривой
    Гордый
    Вездесущий
    Одинокий
    Он древнее 
    Чище и мудрее 
    Суеты столетней 
    Непрестанной
    Всё 
    Что надо мной
    Как Рок
    Довлеет
    Снимет он
    Урчанием гортанным.
     
    Олександр Архангельський
     
    ***
    Неспинний час своє бере.
    У річці Стікс немає броду.
    Щілясті щелепи дверей
    хербти ламають тим, хто входить.
     
    А я наважився ввійти.
    І сподівався вийти звідти.
    Потрапив в коло суєти.
    Аж гульк: навколо мертві квіти.
     
    Їх пелюстки згубив мороз
    й голками вкрив колючий іній.
    Їм доцвісти не довелось, 
    як і мені – в тяжку годину.
     
    Тож запізніле каяття…
    Що взяв з собою, що залишив?..
    Немає звідти вороття,
    де морок, тлін і мертва тиша.
     
    ***
    Мне больно, когда ты плачешь, 
    легко мне, когда смеёшься.
    Быть рядом с тобой — удача.
    А порознь — так изведёшься!..
    На чаше весов две гири.
    Найти равновесье сложно.
    Сегодня — как будто мирно.
    За завтрашний день тревожно.
    Тревоги ничто в сравненьи
    с разлукой, что ждёт за рогом.
    Живём мы одним мгновеньем.
    И ходим, как есть, под Богом.
     
    ***
    Зал. Речи. Песни. Музыка. Стихи.
    Всё о любви — и тема сверхдостойна.
    Когда во власти яростных стихий,
    как можно созерцать сей мир спокойно?
    Пусть создаются новые миры
    и рушатся порядки и основы,
    и всё пускай летит в тартарары, — 
    любовь жива — и стих рождает новый.
    Органно пусть звучит во мне хорал
    и страсти разрывают пусть аорту.
    Ещё в миры иные не пора,
    ведь на земле пока ещё живёшь ты!
     
    ***
    Я — как дорога вдоль «железки»: 
    куда она, туда и я.
    Мне не петлять по перелескам, 
    по склонам балок, по полям.
    Хоть у меня препон в избытке,
    судьбой проложен прямо путь.
    К тебе пришит суровой ниткой: 
    ни отдалиться, ни свернуть.
     
    ***
    Персидская сирень у дома, у калитки.
    Персидская сирень — роскошный, 
    яркий куст.
    Вернёшься ты больной, 
    весь вымокший до нитки,
    и обогреет дом — он радостен, не пуст.
     
    И, словно доктор, он излечит от недуга.
    И снова молод ты, и снова полон сил.
    И веткою сирень махнёт тебе, как другу,
    и — будто нет дорог, что ты исколесил.
     
    Ірина Кримська
     
    Балада про матір
     
    Сивим пилом полинним,
    Пошматаним димом гарматним,
    Затулило тобі, Україно, священний лик!
    А у вирій, туди, де сини,
    Відлітала мати…
    Все летіла, бо як же їй буть на землі, 
    без них?..
    Вид, личина, обличчя…
    Знамено долі?
    Ох, а меншенький був, 
    як білявий чубатий сніп!
    Мати линула в вирій, ну а батько – 
    Приріс у полі,
    Щоби хлібом постати
    Для чиїхось живих синів.
    Важко схлипує колос,
    Наповнений вічним зерном,
    І туге перевесло бринить від шорсткої руки.
    Україно моя! Вкотре 
    ти вже увінчана терном,
    А у когось 
    в кишені криваві бряжчать срібняки.
    Мати линула ввись. 
    А снаряди об крила бились,
    Та лише скавучали, як хижі, побиті пси.
    І десь там, на землі,
    Уже знову сини родились. 
    І зростали, і кріпли, і пнулись з води-роси.
    І бриніло крило, і вростали у прах гармати, 
    Й виразками побралася зрада у юд на виду. 
    А у вирій все линула – неопалима мати,
    Й обнадієне сонце плекало траву молоду.
     
    *  *  *
    Сонце ще боязко хмари розштовхує.
    Це вже весна у дзвіночки дзеленькає.
    Шкрябає вечір старими пантофлями
    Сіру бруківку в містечку маленькому.
    Ляже на хату примружений сутінок,
    Лапи котячі складе на горішину...
    Що ж, одинокі в цім світі по суті ми.
    Не зрозуміти нас першому-ліпшому.
    То перелякано схлипуєм римами,
    То вибухаєм громів канонадами.
    Квітне купинами неопалимими
    Наше єство, до кінця не розгадане.
    Мусимо скіфськими бути каменами, 
    В дітях, в роботі, повік недоробленій.
    Наче Атланти – вузькими раменами
    Світ підпираємо наш покороблений.
    Вічна колиска вербова гойдається...
    А чоловік шкарубкими долонями
    Висловить все, що від нас починається
    Щастям родинним, синами і донями.
     
    *  *  *
     «Спасіть наші душі!», – волаємо хором.
    Ми мором суцільним укрились, як морем,
    Ми мороком диким повзем увсебіч.
    Конає «на горло» покарана ніч.
    Безликі і стомлені, кволі і хворі,
    Плюєм на залиті грязюкою зорі.
    Згорьований Бог із божниці зітхне:
    «Воно не минеться! Забули мене…
    Комусь на поталу, комусь на розпусту, — 
    Кудись бредете, тільки порожньо-пусто   
    В злиденних квартирах, 
    на ситих трибунах…».
    Сто гетьманів хай перевернеться в трунах.
    До неба піднімуть обличчя сухі:
    Повір! Схаменись! І замолюй гріхи!
    І стане на серці так страшно і слизько:
    Біліє кістьми, – наближається військо!
    Ридає сурма і бухтить тулумбас!
    Згорьований Боже! Вступися за нас!
    І спалах, і звук, – розриваються жили. 
    Та ми ж не жили – ми брели до могили!
    Снували судьбу мовчазні павуки.
    Знов шепіт і хресне знамення руки.
    «Спасіть наші душі!», — вихлюпую з горла.
    Лиш іскра з багаття зів’ється проворно
    Та небо на скалки б’є сонячний круг…
    І холод, і морок, і тиша навкруг…