Літературна стежина
Кіровоградське обласне об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного оголошує літературний конкурс рукописів «Сокіл степів — 2019» у номінаціях «Поезія», «Проза», «Літературознавство та публіцистика». Рукописи приймаються до 30 квітня. Вік учасників не обмежений. Матеріали надсилати на адресу Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського з поміткою «Сокіл степів»: 25006, м. Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 24. Твори переможців будуть опубліковані в альманасі «Степ» у 2019 р.
Александр Архангельский
* * *
Мы все — затворники зимы,
как в панцирь, спрятались в одежды.
Тепла исчерпанный лимит:
ни здесь, ни там, а где-то между.
Здесь в прошлом всё: и карнавал,
и лета праздное веселье.
А там пока что не бывал,
где тишь и гладь, что нет спасенья.
Тепла не скопишь про запас,
и жировой прослойки мало.
Растрачен попусту аванс
на чепуху, на что попало.
И перебрали, как назло,
с успокоительного дозой.
Зима, как тренинг перед сном —
пред вечным сном, анабиозом.
* * *
Зачем ударил я кота?
Спроси — и не отвечу.
Толкучка, свара, суета.
А жить уже и нечем.
Эксперименты надо мной
мячом вгоняют в аут.
И — раздражение волной.
И кот — всё «мяу, мяу».
И небо хмурится с утра
и раздувает щёки.
То снег, то дождь, как из ведра,
а то ручьи потоком.
А тут ещё нахальный кот
препоной под ногами…
Огрел сердешного. И вот,
как на духу, пред вами.
Ведь вам видней издалека,
что хорошо, что плохо…
…А не отсохла ведь рука,
хоть и должна отсохнуть.
Алексей Корепанов
Моя печаль
Безмолвна, отрешенна вышина,
Прозрачна даль.
Торжественна, недвижна и ясна
Моя печаль.
Моя печаль тиха и холодна,
Одна навек.
Бездонна, словно неба глубина,
Чиста, как снег.
Всегда со мной, как воздух, как слова,
Как путь земной,
Как память, как поблекшая трава.
Со мной, со мной...
Гляжу на Марс
Стою на балконе, гляжу на Марс.
Июль. Середина лета.
И жаль, что все дальше и дальше от нас
Уходит эта планета.
Она вернется в рассчитанный час
Мазком багряного цвета.
Вновь небо прожжет древний раненый Марс –
Но буду ли я? Нет ответа…
Ходим над бездной…
Ходим над бездной, ходим по краю…
Кто-то зазвездный нами играет.
Хочет — сломает, хочет — починит
По непонятной игрушке причине,
К небу направит, сбросит в пустоты,
Не разбирая, ни кто ты, ни что ты.
Мы же всё ходим и ходим по краю,
Не замечая, что нами играют…
Будет свет
Монотонные серые зимние дни
Ковыляют, бредут, как калеки.
Безнадежной тоской наполняют они
Бытие — до предела, навеки.
Говорю я себе, с грустью глядя в окно,
Что хорошего ждать бесполезно.
И не видно высот — только темное дно…
Жизнь — особая форма болезни.
Но сквозь серую толщу прорезался свет,
Туч развеялась влажная вата.
Улыбнулся. Мотнул головой: «Нет-нет-нет,
Мне еще уходить рановато!».
Людмила Юферова
Де взяти дров
Вже вересень дощем розбурхав хризантеми,
Зсірілий небозвід відчутно прохолов.
Прийшла до всіх селян
задавнена проблема –
Де взяти у степах на довгу зиму дров?
У кинутих садах надривно стогнуть пили –
Дерева всі підряд ідуть на ешафот!
О, як мені болять дерев безкровні жили
І гупання в дворах відпиляних колод.
В душі — шаленство мук і чорна безнадія,
Ще місяць-два — й мороз, і вітрове виття…
А що ж, крім купи дров, селян тоді зігріє?
Що, крім дерев оцих, врятує нам життя?
Нехай простять хати порожні й одинокі
І душі хазяїв, що плачуться згори.
Життя — воно й тепер коротке і жорстоке…
І будить дзвін сокир округи і двори.
А земляки мої iдуть до Бога
А земляки мої ідуть до Бога –
Мої хороші сестри і брати…
Та я не плачу, плакать неспромога –
Вони ще будуть вишнями цвісти.
Ідуть жалі знайомими стежками…
Все менше й менше друзів у селі…
Та плачу я за їхніми думками,
Що сиротами бродять по землі…
Тетяна Микитась
* * *
Хтось любить степ, а хтось — високі гори.
Когось вітрило в море понесло.
І притягли когось до себе зорі.
Мене ж весь час гука моє село.
Його прикрило степом неозорим,
Річками і ярами облягло.
Воно своїм тужавим стиглим полем
До сонця дві долоні простягло.
Долоні знають працю нескінченну.
В них пригорщі достиглого зерна.
І мрія — щоб була земля священна
І вільна, і щаслива, й несумна.
І у коротку хвилю відпочинку
Беруть долоні вранішню росу,
І ніжно пестять крихітку-дитинку,
І заплітають донечці косу.
Когось чекає гул аеродромів,
Когось — дива заморської землі.
Мене ж — лелечий клекіт понад полем
І ранній степ, закутаний в імлі.
* * *
За буквами сполохано сховався
Весь біль тисячолітній поколінь.
А між рядками сонно розіслався
Густий туман задумок і надій.
А їм би всім набатом в груди бити,
Нести нестримний крик в широкий світ,
Від зла й неправди землю боронити,
А ще — тримать перед майбутнім звіт.
Щоб у нащадків сумнів не закрався,
Коли до нас придивляться здаля,
Що люд до них не тим, чим слід, займався,
Що тут не ті жили, й не та земля.
Що давнім поколінням довелося
Ціною жертв і часом — надзусиль
Їм донести усе, що збереглося:
Ліси, поля, а найцінніше — мир.
Щоб і на їхню долю ще зостався
Світанок щедрий і барвистий день,
І щоб над ними квітами сплітався
Вінок життя з любові і пісень.
Оксана Грановська
* * *
Стою.
Не сліпа.
Тільки очі надія закрила
Й шепоче підступно:
«Влаштується якось нівроку!..».
Стою.
Відлетіти б!..
Куди?..
То ж бо руки — не крила..
Думки від землі не відірвуть…
Мовчання
До строку…
Відміряно?
Ким?..
Лабіринт.
Неможливість.
Безсилля.
Приносять у жертву.
Попереду — шлях на заклання.
Надія, мов шльондра,
Одягшись в манто із ідилій,
Привиддям життя
Нам свідомість злочинно туманить.
* * *
Мої пальці
Стануть крильцями метелика
Їх тремтіння
Піднімає
Хвилі всесвітнього потопу
Який підносить до вершини
Не буде ні землі
Ні неба
Тільки вир
Потрапити в який
Велике щастя
Мої губи
Ледь торкаючись
Викличуть землетрус
Який зруйнує
Усі твої помпеї
Везувій хлюпне вогнем
І в цю мить
Я стану всесильною
І ти ніколи
Цього
Не забудеш
* * *
Монохром. Чорно-біла світлина.
Снігопадом погашені фарби.
І на аркуші поля
Ледь помітно чорніють штрихи
Стрій акацій під снігом в тумані
Чорна стрічка дороги
І я чорна крапка під небом
Як на древній японській гравюрі
Далечінь розпливається… Безмір…
І самотності дивна принадність…
Слова
І немічні,
Й всесильні…
Мов мечами,
Б’ємось в запалі сварки
Ми словами.
Кров, що тече, невидиму
Спиню
Жгутом із слів:
«Я так тебе люблю!..».
Станіслав Новицький
* * *
І буде Час,
і буде вічне Слово,
і припаде до нього
кожен з нас.
І все те буде,
звісно, випадковим,
хоча й закономірним —
водночас.
* * *
На тлі епох
все чорне і сухе.
Оця печаль —
німа моя дорога...
* * *
Ні пам’яті, ні погляду, ні сліз…
Часи завжди тривожні, лихолітні.
Я пам’ятаю ніжний дотик кіс
І ваші рухи — і легкі, й тендітні.
Жага — вино і кров сліпих богів,
Отрута й ліки — ця п’янка омана.
Гнітить й тривожить: та, що до снаги,
У серці залишилася незнана.
Світлана Ніколаєвська
* * *
Без тебе — сонце в небі згасло.
Без тебе — прикро на душі.
В нічному небі темне пасмо
Від хтивих зрадників-дощів.
Я знаю: ти не прийдеш знову…
Летить у зоряну блакить
Моя надія барвінкова.
Сумує серце і болить.
Проте, я вірю: зустріч близько –
І промінь сонця пропече.
Коли надворі надто слизько,
Відчую я твоє плече.
І раптом всюди запалають
Яскраві вогники снігів.
Вони живильну силу мають,
Щоб надавати нам снаги!
* * *
Нехай перетечуть роки,
Дощі хай вихлюпнуться з часом,
Лунати буде крізь віки:
Велике щастя — бути разом!
Воно, мов сонце серед хмар,
Що зблиснуло, немов лелітка.
Я не боюся вже примар –
Любов розквітла, наче квітка!
Ольга Полевіна
Жіноча логіка
Дорога йшла вгору. Сутінки поступово танули, і на вузькій стежці можна було розрізнити дві фігури, що підіймаються, — чоловічу й жіночу.
Чоловік, не озираючись, швидко йшов уперед. І слідом за ним, не відстаючи ні на крок, йшла жінка.
«Як він любить мене! — думала вона. — Я завжди підозрювала, що дорога йому, але що він наважиться на таке, аби повернути мене, — ні за що не повірила б. Не кожен здатний на це! Він не злякався нічого, але ж раніше не відрізнявся такою хоробрістю! Треба сказати йому про це... як тільки прийдемо. Так, звісно! Я віддячу! Я дам йому відчути своє захоплення!
...А все-таки хотілося б знати, як він зважився на це? Можливо, йому було дуже погано без мене. Та що там казати, хто з наших знайомих міг би замінити мене? Я такої не пригадаю. І нічого дивного, що йому довелося докласти таких зусиль, аби повернути мене. Він просто потрапив у безвихідь. Йому довелося йти за мною. Хіба здатний чоловік прожити без жінки?!
...Щось не помічаю, щоб він дуже скучив! Йде собі вперед, як глухонімий. Які все-таки чоловіки бездушні! Ще ні слова мені не сказав про кохання. Гаразд, почекаю, поки прийдемо. Ох, відчуваю, довго йому доведеться мене вмовляти! Поки не розповість у всіх подробицях, як страждав без мене, буду мовчати. Ні слова не вимовлю, поки не вибачиться.
...Ні, ви тільки подивіться на нього! Чимчикує собі вперед, мов всюдихід, а на мене не озирнеться! Навіть і в думках немає, що я можу відстати, утомитися, заблукати! Адже я жінка, нарешті! Я слабша! І лазити по цих горах — велике випробування! Його не хвилює, що я ноги збила й не можу перестрибнути через ці вибоїни! На руках мав би мене переносити, а він навіть не озирнеться. Ось і вся любов! Бездушна тварина! Йолоп нещасний! Ну, постривай, дійдемо! Я тобі все висловлю!
...От уже й кінець шляху — ще кілька десятків метрів. Ну, треба ж — за весь такий довгий шлях навіть не запитав, чи жива я від цих переходів! Гей, оглянешся ти чи ні? Якщо не оглянешся, навіть не мрій про мене. Ось тільки доберемося до місця — піду назавжди. Та хіба мало інших чоловіків! І чому я мушу бути з ним, коли йому не вистачає простої ввічливості в поводженні з жінкою? Та він просто хам! Гей, ти, оглянешся чи ні? Стій! Дивись сюди! Я хочу, щоб ти зараз же озирнувся! Я саме так хочу! І не рушу з місця, поки не повернешся до мене. Я з ким розмовляю — зі спиною?.. Який він усе-таки сутулий, низенький, фігура в нього погана. І як цього я раніше не помічала? Ну, ти обернешся, чи нам доведеться розлучитися?»
Він обернувся, відчувши її безмовний поклик, і побачив, як швидко віддаляється Еврідіка знову в царство Аїда — тепер уже назавжди.
