Думки, висловлені вголос, або Терновий вінок «Ятрані»
Торік нашому видатному землякові Анатолієві Кривохижі виповнилося 92 роки. До цієї дати в різних кропивницьких газетах, зокрема й у нашій, вийшли публікації про нього.
Та хіба можна за один раз умістити в них зроблене й осмислене митцем за чимало десятиліть! Засновник заслуженого ансамблю танцю «Ятрань» і академічного театру народної музики, пісні і танцю «Зоряни», заслужений діяч мистецтв та народний артист України, почесний громадянин міста Кропивницького поділився з автором цих рядків думками про те, що його тривалий час турбує і що для багатьох досі є невідомим.
Вершина досягнень
— Свої 92 роки я відзначив зустріччю з половиною основного складу вже не існуючого заслуженого ансамблю народного танцю «Ятрань», другої половини вже немає серед живих. Зустрівся з людьми, з якими досяг визнання у своїй творчій роботі, вибачився перед тими, кого, можливо, образив не подумавши. Ми згадали, чого досягли та чим закінчили. Я й досі не розумію, чому так сталось (можливо, хтось колись розкриє причину знищення еталона національного мистецтва, тільки чи доживуть, аби почути правду, ті, хто творив це мистецтво?), — зазначив Анатолій Кривохижа. — Богом визначено, де і коли мають зібратись ті люди, які започатковують щось нове, значиме, як це було з корифеями українського професійного театру та із засновниками «Ятрані». Календарна обрядовість та регіональна достовірність як правда природи нації залишились неповторними.
Вершиною наших досягнень, як і початком кінця, стали гастролі в США. Основою гастролей була підготовлена зведена група «Естрада-77», у якій були задіяні найкращі колективи Радянського Союзу: «Пісняри», «Орера» з Нані Брегвадзе та Вахтангом Кікабідзе, група московського цирку та ансамбль танцю «Сувенір». Нас призначили на другий, дешевший, маршрут. «Ятрань» супроводжував представник КДБ Фалік Кривий (свого часу танцівник ансамблю «Ятрань»), а для підсилення колективу нам дали двох наших вихованців з ансамблю ім. П.Вірського Валерія Дебелого та Володимира Дворовенка. Я знав їх як добрих виконавців та успішних людей. Володимир Дворовенко був солістом та парторгом ансамблю ім. П.Вірського, а Валерій Дебелий — хорошим виконавцем та зятем генерала КДБ Ралдугіна.
Гастролі розпочались у Нью-Йорку в театрі естради виступом групи «Естрада-77». Вранці після її виступу з’явилась розгромна стаття в тамтешній центральній пресі та відмова в наданні приміщення для подальших виступів артистів групи. Настрій від почутого ускладнювався раптовою хворобою Володимира Дворовенка, а довершив це ускладнення Валерій Дебелий, який за півгодини до початку концерту відчув ніби біль у печінці. Концерт пройшов без них, як кажуть у таких випадках, на автопілоті. Після виступу у великому залі «Радіо-сіті» новий день для нас почався зі статті в газеті «Нью-Йорк таймс», де колектив «Ятрань» визнавали кращим за ансамблі Ігоря Моїсєєва та Павла Вірського, бо наша програма була природнішою. Імпресаріо відправляє «Естраду-77» назад до Москви, а нас залишають на три місяці, комбінуючи маршрути.
Наші виступи проходили успішно. Володимир Дворовенко продовжував хворіти, але це йому не заважало разом з Фаліком Кривим майже в кожному новому місті, де нас зустрічали місцеві українці з їхньою гостинністю, святкувати день народження Валерія Дебелого.
І початок кінця
— З Філадельфії, де ми мали концерти, почались ускладнення. Без мого відома Дебелий з Кривим почали репетиції оркестру зі співаком Анатолієм Бондаренком, який мав замінити солістку Антоніну Червінську у випадку її хвороби. Після концертів у Ванкувері (Канада) Фалік Кривий повідомив, що одна з солісток ансамблю в магазині вкрала нічну сорочку, — продовжує розповідь Анатолій Михайлович. — Її не затримали, але це бачили наші дівчата. У колективі виникла напруженість, і наша перекладачка Ніна Морозова як представник Держконцерту СРСР викликала радянського консула із Сан-Франциско. Консул пояснив Фалікові Кривому в моїй присутності, що «якщо артистку не затримували, то всі балачки є бездоказовими, займайтесь краще успішними виступами».
На жаль, цим не закінчилось до самого прибуття до Нью-Йорка, звідки ми мали відлітати на останні концерти до Англії. Приїзд українців з Філадельфії попрощатися з нами став приводом для Фаліка Кривого відправити артистку через посольство додому, бо місцеві українці ніби збиралися залишити її в Америці. Рятуючи гастролі, Ніна Морозова знову вчасно попередила Держконцерт СРСР, і заступник директора терміново прибув до Нью-Йорка. Він повернув артистку з Вашингтона допрацьовувати концерти і разом з нами прилетів до Англії. Маючи серйозну інформацію від Ніни Морозової, він розмовляв зі мною в присутності Фаліка Кривого. За свідка було запрошено Анатолія Савранова, відповідального за костюми і реквізит. Завдяки цій зустрічі було зірвано плани Фаліка Кривого та Валерія Дебелого, які слідом за солісткою планували відправити додому й мене.
Активність Фаліка Кривого, Валерія Дебелого та Володимира Дворовенка можна пояснити домашнім завданням, які вони отримали перед від’їздом на гастролі «Ятрані». Усе стало на свої місця завдяки заступникові директора Держконцерту СРСР, але в цей час двох наших хлопців затримали із вкраденою ковбасою. Уже в Москві сказали із цього приводу так: «Ми сподівалися, що хоч ви не «привезете» нічого подібного, що маємо в інших колективах…»
Спадок, який необхідно зберегти й розвивати
— Деякий час до нас із Москви приїздили зарубіжні імпресаріо, які мали намір відправити «Ятрань» на гастролі в Канаду, Австралію та Японію. Приїжджали до нас, а їхали вже інші. Незважаючи на підтримку обласного керівництва, я чекав неприємностей щодня. Провокаційні листи, дзвінки посеред ночі, постійне стеження за мною під час роботи в Києві та Москві. Усе закінчилось тим, що мені порадили залишити «Ятрань» та перейти на роботу до філармонії, — зітхнувши, згадує наш відомий земляк. — Для майбутнього мого колективу навіть придбали автобус. Нова робота починалась важко, бо я не міг забути те, на що було витрачено тридцять років життя.
Знайти спільну мову з директором філармонії не зміг, тому з часом залишив колектив «Зоряни». На кафедру хореографічних дисциплін мистецького факультету нашого педуніверситету мене запросив завкафедри Анатолій Коротков. Творча атмосфера на кафедрі дала мені можливість написати першу українську книжку для викладання предмета «Мистецтво балетмейстера», бо подібних книжок в Україні не було. Паралельно працював над створенням музею історії українського хореографічного мистецтва. Вінцем роботи став проект його оформлення, який подарував нам професор Павло Босий. Реалізацію проекту підтримали генеральний директор — художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П.Вірського, голова Національної спілки хореографів України Мирослав Вантух та віце-президент Української федерації Америки, доктор мистецтвознавства Тарас Левицький. Мене знову запросили на роботу до філармонії. За проектом Тараса Левицького «Зоряни» відбули на три місяці до США, де підготовили програми до майбутніх гастролей. Але директора філармонії не влаштовував особистий гонорар, і він розірвав контракт щодо співпраці. Я знову був змушений залишити філармонію.
Люди мого віку мають вчасно подумати, аби все, що вдалось зробити в житті, не пішло в небуття, як-то часто буває. Я прошу Мирослава Вантуха, який допомагав у створенні першого в Україні і єдиного у світі музею історії українського хореографічного мистецтва, взяти під контроль його існування. Не хочу, щоб з ним відбулося те саме, що з базою заслуженого ансамблю народного танцю України «Ятрань».
Тренувальний зал, дорогі музичні інструменти, костюми були б даром господнім для нашої філармонії, але все це розтягли, ніби там ніколи нічого й не було. Програма ансамблю «Ятрань», яку передали колективові «Зоряни» нашої філармонії, доживає віку, бо за кількістю та якістю виконавців вони не тягнуть на рівень оригіналу.
Прошу народного артиста України Михайла Ванівського, який має досвід у театралізації народних композицій, доробити для себе те, що мені не дали закінчити в «Зорянах». Прошу Тараса Левицького, який намагався дати друге життя моїм роботам, зберегти все написане та зафільмоване, аби хтось колись з української громади США скористався ним. Мою першу українську книжку з композиції для викладання курсу «Мистецтво балетмейстера» в останньому варіанті передаю науковцеві Василеві Панюсу для перевидання та використання в навчальних закладах України…
А на зустрічі з ятранцями я зрозумів: люди й до сьогодні не знають, що всі неприємності для нас були заплановані наперед — ще вдома. Колишні наші вихованці Фалік Кривий, Валерій Дебелий та Володимир Дворовенко були виконавцями того завдання, а не дали їм здійснити намічене до кінця представники Держконцерту СРСР, які рятували гастролі, аби не мати додаткових проблем з імпресаріо, бо вони вже почалися у зв’язку зі зривом гастролей групи «Естрада-77».
Хто замовив дискредитацію «Ятрані», ми ніколи не дізнаємось. Тому хай це буде на совісті тих, хто приймав таке рішення. Колективу немає, повторити щось подібне вже нікому і ні з ким. Богом було обрано потрібних людей за певних умов, і відбувається це лише один раз.
Записав Юрій Сергійчук
