Літературна стежина. Анатолій Кримський

 

Рамена триліського Вічника

Ось так — хмаринкою легкою                              

Над білим світом пропливу.                                

Махну здаля тобі рукою,                                     

Впаду дощем в гірку траву 

Анатолій Кримський

 

Анатолій Кримський — постать, яка посідає особливе місце в літературі нашого краю. Шістдесятник, рухівець, Поет і Патріот з великої літери — один з небагатьох в Україні і на Кіровоградщині зокрема. Незрадливу любов до літератури перейняв від батька, філолога за фахом, а потім зі свого великого серця передав її доньці Ірині.

Читаючи твори А.Кримського, ніколи не можна поділити їх на періоди: ось це з раннього, а це з пізнішого, їх патріотичне звучання ми знайдемо однаково гострим і непримиренним незалежно від віку. Так і з лірикою: ніжна, мелодійна, пристрасна, зречена, бо кожна любов — як перша і остання, кожен рядок — чуттєвий і неповторний.

У А.Кримського є особливість, яка притаманна справжньому поету: вірші з себе він не видавлює — він ними мислить! Не раз була свідком того, як при мені за кілька хвилин, без чернетки, народжувався вірш... І примружившись, Анатолій Анатолійович змовницьки закидав: «А ну, перевір!». А читання напам'ять поезій сучасних російських і українських класиків перетворювало хвилини нашого спілкування в миті, коли навколо не існувало нічого, окрім простору і слова.

 

Анатолій Кримський став головним натхненником у народженні нашого літературно-мистецького об’єднання «Крила», засновником і головою обласної організації і Конгресу літераторів, редактором районного літературного альманаху «Вічна любов», обласних альманахів «Літературна Кіровоградщина», виплекав не одного літератора Олександрівщини, а тому ми по праву називаємо його нашим літературним батьком, а олександрівська літературна школа — це, звичайно, школа А.Кримського.

Хтось сказав, що Анатолій Кримський відбувся як письменник, не виїжджаючи з села. Так, письменник не раз говорив, що ніколи не зміг би жити в клітці на сьомому поверсі. Його рідні Триліси завжди надихали на творчість батьковими стежками, материним хлібом, ароматом лісу, грибів, осінніх яблук із власного саду, дорогою любові. Його скромну садибу часто відвідували  високі гості, яких щедро частувала у хаті смачними стравами дружина Таїсія. І завжди за столом у пахучих матіолових присмерках звучала поезія... 

 

Чула від одного: «Так, Кримський — це перш за все поет!» А від іншого: «Так, Кримський — це все ж таки прозаїк!» От і спробуй розберись, що в таланту попереду: поетичний чи прозовий рядок.

 

Тому його остання книга поезії і прози «Обрубані рамена» — великий здобуток як для автора, так і для літератури краю. Вибрані твори, на жаль, стали підсумком його літературного шляху, хоч могли стати кульмінацією. Здається, що у наш модернізований і заінформатизований час вже нікого й нічим не здивуєш. Та ж ні. Просто так не викрешується сльоза із серця. І повість про репресованого дядька, теж поета, Андрія Івановича Кримського нікого не залишила байдужим. Увесь свій талант і вогонь збудженого серця вклав автор у цей твір, щоб із скупого фактажу донести до сучасників біль і безвихідь, крик і звірства тієї епохи... Радісними і щасливими талановиті твори не бувають...

 

Для мене Анатолій Кримський був, перш за все, турботливим батьком для своєї родини, чоловіком і дідусем безмежної доброти. А ще другом, порадником, помічником, натхненником, вихователем, зодчим, який жодного дня не може жити без своїх «дітей»-творів і який кожним своїм рядком доводить стару істину: «Письменником не стають, а народжуються».

 

Сильне та вразливе серце нашого співучого жайвора підточив невимовний сум за друзями-побратимами, які відійшли у позасвіти: Валерієм Гончаренком, Леонідом Народовим, Леонідом Куценком... Та світла пам'ять і щедрі спогади про них не давали Анатолію Кримському морального права «складати зброю» — своє мужнє чоловіче перо. І тому так відважно тримають своїм непересічним талантом цей недосконалий людський світ рамена триліського Вічника...

 

Анатолій Кримський

 

З останніх 

неопублікованих поезій

 

*  *  *

І тут, і там

Нас назбиралось сивих,

Не так уже й старих

І тут, і там…

Не ображайте мам сюсюканням плаксивим,

Не ображайте мам.

Вони за нас

Життя своє згубили,

Хоч нашої немає в тім вини.

А ще — пісень поганих не любили,

І віршів — без тепла і без весни.

Нехай же заспокояться вони.

 

*  *  *

Так не вміє ніхто, так не вміє хтось інший,

Тільки я впізнаю серед метаморфозів, —

Валентино-Уляно, я люблю твої вірші,

І на колір і смак впізнаю твою прозу.

Першу скрипку твою у пустелі вловлю,

І в дрімучих лісах, там де грози і нетрі.

Першу скрипку твою я завжди відрізню

І від дуже подібних 

в найскладнішім оркестрі.

І в снігах і льодах, і коли вже розмай,

На високих ладах свою скрипку тримай.

 

Органіка 

І хіба не візьме щем кожного так само?

Їй не треба прізвище, бо вона — Оксана!

Не зітхайте «грішники», не діждете щастя — 

Підписати віршика все одно не вдасться.

Виділяю з тисячі, пізнаю в стокриллях,

Не приклавши, мислячи, жодного зусилля.

*  *  *

Наснилось раз і більш не сниться,

До чого схоже на твоє…

В поезії — чиєсь обличчя

Нехай хтось інший впізнає.

У несказанному зізнанні, 

в недоцілованих губах…

Поезія — вона в коханні! 

Незрозуміло це хіба?

*  *  *

І за мої руки ти прости мені,

І за мої очі ти прости мені,

І за сліз гірких теплі повені

Ти прости мені,

І гріхи мої, як на сповіді,

Відпусти мені.

Відпусти мені — не помстись мені,

Помста біль несе,

Та ж без мене у житті своїм

Не обійдешся.

Десь зів’янеш ти у чужім краю

На чужій землі…

Тож прости мені і любов мою,

І гріхи мої.

 

*  *  *

Дай моєму синові — очі сині,

Адже ми волошкове перетолочили,

Шалом чар засіяне, непритомне,

Поле наше, полечко безсоромне.

Неприкриті голови наші й тіло…

Падали і зводитись не хотіли.

Лиш зринають з мороку і сьогодні

Дві безодні-грішниці, дві безодні…

 

Поезії різних років

Привітай, Господи, Україну. 

Молитва

 

Привітай, Господи, з Днем народження 

Україну, неньку нашу, від усіх поколінь, 

Хай умиється росами і дощами розкосими, 

Змолодіє віднині і завше, 

І вовіки-віків 

Амінь.

 

І пшеничного розсипу, і далекого космосу,

І дітей і онуків рій, і дітей і онуків рій

Побажай ти їй, Господи,

Дай воістину, Господи,

І віднині і завше, і віднині і завше,

І вовіки-віків

Амінь,

 

Якщо ворог непрошений або свій, 

доморощений,

Схоче зрадних творінь — 

Хай помре він, непрощений,

Покарай його, Господи,

І віднині і завше, і віднині і завше,

І вовіки-віків

Амінь.

 

Україні

Відрізнити служителя від холуя. 

Аби взнати ціну крокодилячих сліз. 

...Хтось ридає в ганчірочку: ненько моя! 

Забуваючи скільки їй горя приніс. 

Урочистий Іуда мережку вдяга, 

«Ще не вмерла» — мугиче, бо не додушив. 

І рядок за рядком на папері ляга 

Безхребетний стовпець нікудишніх віршів. 

Не гнівись на іуд і прости холую, 

Україно, розп'ята і знята з хреста. 

Нахилюсь головою під ризу твою,

Щоб на сповідь гіркі розтулити уста. 

Осідлаю коня — хай верта поскоріш 

Із живою водою — до отчих країв 

І, розхрестивши руки, впаду в твій спориш. 

Стану пилом твоїм. Стану небом твоїм.

1992 р.

 

Ірина Кримська

 

*  *  *

Оця зима, немов на прощу,

Прийшла, ховаючи одчай.

Вітри. Холоне мокра площа.

Гірчать слова. Думки гірчать.

І хмара душ, узятих в шори,

Понуро суне крізь багно. 

Сліпі кроти залізли в нори.

Їм все одно…

 

Їм все одно, що гнеться спина,

Що терпне горло від проклять,

Що жодна в світочку дитина

Не хоче в муках помирать.

Зима бере в свої обійми,

Кричать граки: «Пора! Пора!»

Було — людей губили війни,

А нас дурна понищить гра.

Там, де блукає костомаха

І мерзне в п’яти Сатана,

Примарна височіє плаха

Для нас.

 

Та, вперейми смертям і кризам,

І, щоб жахнути десь «оту»,

Святий отець одягне ризу

У ніч різдвяну золоту.

І зазернить кутя в горнятку,

Попід калач залізе страх,

І в іній вкутає колядку

Сільська малеча по дворах.

І хтось осліпне, хтось прозріє

Й від того кулю пустить в лоб.

Погляне з яселець Месія,

І бризне сміх, для того, щоб — 

Щоб бачив той, хто має очі, 

І чув отой, що не оглух.

Уже іде зима на прощу.

— Прощення!.. — марить спраглий дух.

 

*  *  *

У щедрого вечора — теплі долоні,

І зорі — смарагди, а місяць — мов злато.

Замріяний Дідух сидить на ослоні

На чільному місці у прибраній хаті.

І щира молитва у тихому слові

Пташиною пурхне в незвідані далі.

І кануть в тумани мости калинові,

Щоб знову постали одвічні скрижалі.

А те, найдорожче, 

що в серці не стримать, 

Що келепом грюкає в браму байдужу,

Нарешті порве усі пута незримі

І хлюпне тепло в пересушену душу.

 

*  *  *

З кожним витком спіралі

Далі від супокою.

Вам до мого Граалю

Вже не подать рукою.

Ви невід’ємним скуті,

Тим, що як зникне, — горе.

Вам до моєї суті — 

Наче птахам — за море.

Ви на землі довічно,

Вам не кортить на волю.

Серце тому засвідчить — 

Я не хотіла болю.

Вчора, і нині, й прісно,

Завше, хвилину… Доки?

Нам наодинці тісно,

І припікає дотик.

Чи крізь далекі далі

Спогад біди накоїв?

…З кожним витком спіралі

Далі від супокою.

 

*  *  *

 

Прийти до храму може кожен,

Як світ ранковий задрижить.

Впустить до серця Слово Боже

І далі з ним на світі жить.

Прийти неквапно і без пристрасті,

Благополучної пори,

Щоб душу спраглу і розхристану

Піднять кудись — аж на хори.

 

А в дім вернутись з духом ладану

До пелюшкового тепла,

І крилами святого янгола

Укрить дитя своє від зла.

 

*  *  *

Коли з дзвіниць скидали дзвони

Й вантажили їх на вози,

Ставало небо сіро-чорним,

Ридали в храмах образи.

 

Везли потрощених. Світало,

І вили пси з усіх дворів.

Мов черепками, — калатала

Остання пісня із хорів.

 

Зневір’я безум. Крихта віри

У повсякденності турбот….

Та тільки хижо зуби шкірив

Якийсь сільський Іскаріот…

 

Оскома лиха в трубнім гласі — 

Чи десь гриміло з-поза хмар?

…Лиш на сирітському криласі

Ридав маленький паламар.

 

Піаніссімо

Сьогодні знов мені насниться

Весна, фарбована у синь.

І та маленька таємниця,

Яку повік мені носить

Десь так далеко, під печаллю,

Десь так, заглиблено в журбі,

А що надалі? Що надалі?

Своє — мені… Своє — тобі…

І серед буйства первоцвіту

Спливе полинна гіркота,

Моя душа, дощами вмита,

Рожевим цвітом одцвіта.

Та не в твої сумні долоні

Впадуть зів’ялі пелюстки — 

На згубі пам’яті, на сконі

Встають похнюплені рядки.

Простують радості та болі

За ніч, за долю, за межу…

В прозорий зошит-меланхолік

Тебе я віршем запишу.

 

*  *  *

Чи збудеться, врешті, чи, може, ніколи?

Я думку свою заганяла по колу,

Я серце укотре розп’яла на терні, — 

Лиш спогади сунуть, мов люди печерні.

У світі підлоти, лакуз, примітиву

Немає вже місця маленькому — диву,

Немає шпарини — сховатися пісні.

І черствіють душі сухариком прісним.

Та мариться знову веселка над житом,

І хочеться, хочеться, хочеться жити!

Дітей підкидати в небесну безмежність,

Забути про поголос, страх, обережність….

А поки — лиш осінь, така, як колись,

І в небі ключі журавлині зійшлись.

 

*  *  *

Когось не навчено любити,

Когось не навчено прощать.

А над прибитим градом житом

Птахи осінні вже ячать.

А над туманами-оманами,

На лід лягаючи грудьми,

Моя печаль губами п’яними

Цілує руки у зими.

Мене так люблять, що й не віриться,

А я не знаю, де й болить.

Та просто мариться і мириться,

І дуже хочеться пожить.

Пожити так, щоб і не згледітись,

Коли розправиться крило,

І щоб отам, на тому злеті десь,

Гіркого щему не було.

І хтось навчиться бути прощеним,

А хтось полюбить, і зітхне….

Та тільки я — з своєю прощею.

Та тільки ти — люби мене.

 

Заново

 

Заголосили вітри та по літеплу…

Що там — турботи, дебати, політики,

Зовсім байдуже, що зливи линули, –

Наша це осінь, а інше — минуло.

 

Впали горіхи на землю турботами.

Що ж ми і досі навпочіпки ходимо?

Спини згинаєм — чи хто не побачить?

Чуєш — щось тепле, загублене плаче!

 

Може, наплачеться і перестане?

Наше майбутнє блукає містами.

Вежі будує з цукрової вати,

Вчиться униз головою стрибати.

 

Двох зустрічає, навіки відречених,

Плутає вирази, репліки, речення,

Тільки б сказати — погляньте у дзеркало — 

Не до прощання ці дзвоники дзенькають!

 

Вже не роками, а кроками міряйте,

Наново вчіться і марити, й вірити.

Доки дерева не зовсім поснули.

Ваша це осінь. А інше — минуло.

 

Оксана Шпирко