Як не втопитись у буденні звичнім?
Нова книга в літмузеї
Івану Івановичу хтось порадив зі мною зустрітись, сказавши, що я працюю в літературному музеї. Направила колишнього аджамця у творче об’єднання Парус, де він швидко прижився. Частенько разом з Парусом, а то й сам приходив у музей на різні заходи, – до пандемії й карантину. Минулого року взяв участь у "оптовій" презентації в бібліотеці ім.Д.Чижевського, коли в Парусі було видано десяток книг. А згодом Іван Іванович Кучерявий заніс нам свою "первісточку" - збірку віршів "Пригорнуся серцем". Виявляється, вже встиг її презентувати у селищній бібліотеці в Аджамці. Читаю і радію за чоловіка, який майже у 80 років спромігся на подвиг – видав першу книгу. Хрещеною матір’ю стала Олена Надутенко, а хрещеним батьком – видавець Віктор Лисенко.
Іван Кучерявий – з покоління дітей війни, народився 1942 року. Після технікуму 42 роки працював у колгоспі механіком - аж до пенсії. Дім збудував, сад посадив, крім сина (на жаль, не стало рано), ще дочку виростив, яка й прихистила нині осиротілого батька. Дві головні його любові – село і кохана дружина, душа якої полетіла в небеса, стали тепер джерелом натхнення.
Таких біографій, як у нього, в Україні мільйони, але до поезії прибиваються одиниці. Для творчості треба страждати, а страждань у нього – на десятьох вистачить. Їх повно в трьох розділах книги, сповнених світлої печалі, любові і Віри (так звали дружину). Багато хто з жінок, читаючи, як він її зустрів, покохав, життя прожив і, провівши до Бога, не забуває ні на мить, озирнеться і порівняє почуття своїх чоловіків. Кому повезе згадати, як її звали голубкою, лебідкою і горлицею, зозуленькою і чайкою, зорею надвечірньою і ранковою, долею, богинею і королевою краси, музою? А Іван із Аджамки пише про свою єдину тепло, ніжно, тужливо, гортаючи сторінки щасливого життя, опроміненого взаємним коханням. І пише так щемно, як давно не вміють ні любити, ні писати поети-еквілібристи словом, які вважають, що сягнули вершин Поезії. А наш герой біля її підніжжя зізнається правдиво:
Я не поет, та словом поетичним
Так хочеться багато розказати.
Чи варто жить, чи варто буть багатим,
Як не втопитись у буденні звичнім.
Я не поет, та прагну кожну мить
Вірш-диво, що тікає, ухопить!
(Я не поет)
І Бог дає йому, "невмілому", багато чого "ухопить". Так само трепетно, як до коханої жінки, він ставиться до матері-землі, України і рідної природи, що заявлено вже заголовком "Пригорнуся серцем". Герой, він же автор, вірша-пролога "Над річкою Аджамка" переосмислює поняття "Життя – ріка між берегами", яке докотилось до осені у древньому селі, поділеному досі на козацькі сотні, і вірить "у нове життя, нові часи, / кохання сповнені й краси". А поки що над рідним краєм – Україною - горе, бо за "вагітні колосом поля сини вмирають". Далі бере читача у полон букет ностальгійних віршів-згадок про забуті, занедбані, покинуті села. Кожному, хто з села родом, такі мотиви й настрої близькі.
У вірші "Старенька мати" багато хто вгадає і себе, і свою матір. Автор відходить від тільки особистих переживань і огортає ними інших. Він знає ціну і вагу слова, дорожить ним, бо все змінюється, "тільки не змінились сказані слова".
Вірші Івана Кучерявого - музичні, мелодійні, пісенні, народні за своєю фольклорною основою і традицією. Часом вони ніби "ведуть" мелодії відомих народних пісень або сучасних, авторських, стилізованих під народні. Наприклад, притча "Сокіл" нагадала про перелітну пташку, яка користується материнською любов’ю, але свою згодом віддає не матері, а дітям. Такий же народний мотив у вірші "Пташка". Серед віршів-сповідей, зустрічаються вірші-проповіді: "Чому не садите калину, милі українці?". Автор любить, поважає і популяризує українські традиції, культуру, звичаї, але самокритично вболіває:
Люди, прийшов уже час
Впасти планеті до ніг
І помолитись за нас,
Тих, хто її не зберіг.
Планета
Вдячно оспівуючи красу природи, він мимоволі переходить до кохання та людських проблем, що теж характерно для українських пісень. Рідко, мабуть, вдавалось автору відірватись від звичного життя, яке для нього втілене в сільських образах: поле, нива, степ, сад. Тому я пораділа, коли у вірші "Карпати" поет-дебютант позбувся звичних асоціацій, образів, порівнянь, і відчувши щось нове, тут же пригрів його в серці.
Читачі звикли, що поети співають, мов закохані солов’ї. У Івана Кучерявого під час опису трагедії виникає афоризм протилежного змісту: "Душа – мовчання солов’я". Як глибше сказати про горе? Авторська мова проста, без поетичних викрутасів, але душа мислить образно: "Ми своє поле засіємо / Радістю, щастям, теплом, / Ніжністю, піснями, мріями, / Щоб добре жити було!".
Не знаю, чи доводилось сільському механіку читати бодай щось із теорії літератури? Але він інтуїтивно творить звукопис: "гулко гупають груші". Попри всі життєві негаразди оптимістично мріє разом з долею побудувати вартові мости – звісно, до нового щастя. А воно в тому, щоб жити "з собою і із Всесвітом в ладу".
Роздумуючи над місією поета, автор доходить висновку, що "Поет – це визнання і кара" ("Дар поета"). Традиційні для української поезії герої: батько, мати, брат, бабуся, дід – оповиті його печаллю, бо їх вже нікого нема. У місті, де важко прижитись селюку, ці образи живлять його пам’ять, як цілющі джерела:
В житті я доб’юсь перемоги.
На підлості не спотикнуся.
Крізь іспити, терни, тривоги
Я знов до життя повернуся!
Перша книга стала іспитом, що повертає до життя, в якому так багато справ і проблем.
"Відпочивши" на маленькому другому розділі "Гуморинки", автор веде нас у третій, головний - "Наболіле". Вірші у ньому з таким же вогнем душі, як лірика, але публіцистично-патріотичні, часом сатиричні, вияскравлюють громадянську позицію справжнього українця. Назви говорять про те, що є "наболілим" для всіх: "Україна наша", "Майдан", "Газ", "Тарас Шевченко", "Ветеранам", "Олігархи", "Слуги народу", "Кадри влади", "Заробітчани", "Війна" і т.д. За цими словами – проблеми, які не дають спокою. Поет бореться з ними пристрасним словом гніву, люті, ненависті, – ріже правду в очі тим, хто від неї відвертається.
Серед недоліків книги – мовні огріхи: русизми, суржик, неправильно вжиті слова і вислови чи відмінки. Підхід "жодного вірша без назви" призводить до того, що в багатоплановому вірші однозначний заголовок спрощує, нівелює зміст, навіть смисловий акцент часом зміщує. Є чимало граматичних та стилістичних помилок. Редакторсько-коректорський недогляд призвів до неправильно вжитих наголосів та розділових знаків. Але змістом книги, подарованої І. Кучерявим у музей, як читач я задоволена. Бажаю поету в дуеті з Музою підкорювати нові вершини.
Гарний дизайн і поліграфію забезпечив видавець В. Лисенко (жаль, не назвав дизайнера). На мій погляд, ім’я автора на обкладинці подане занадто дрібним шрифтом. Хотілось би не інтернетного варіанту обкладинки, а художнього, авторського.
P.S. Ще два компліменти авторові. На відміну від більшості, фото він подав не "омолоджене", а сьогоднішнє. Мужній чоловік – із тих, хто вважає "мои года – моє богатство". Можливо, сам того не відаючи, виконує заповіт великого поета Леоніда Первомайського, який суть поезії означив так: "Вірші починаються не з великої літери, а з великого болю". Віршам Івана Кучерявого віриш, бо вони написані болем від пережитого.
Антоніна Корінь, науковець
літературно-меморіального музею
І.К.Карпенка-Карого
міста Кропивницького
