Літературна стежина №31
ТЕТЯНА МИКИТАСЬ
Невидима війна
До світу шрифтом Брайля доторкаюсь,
Як кінчиками пальців до вогню.
Вселенською молитвою проймаюсь,
Прощення у Всевишнього молю.
Вкладаючись душею у молитву,
Замолюючи не свою вину,
Я мушу серцем сенс її вловити,
Щоб зупинить цю нищівну війну.
Цей світ читаю, ніби Брайля шрифтом,
Сприймаючи новини, як у сні.
Вони – мов на екрані тексти з титрами
Про жертви на невидимій війні.
В цій битві люд Надія об’єднає,
Окрилить Віра в світле майбуття.
Підступний вірус людство не здолає:
Любов Творця врятує нам життя.
Каштанова алея
Я люблю цю алею у зелені,
Де величних каштанів свічки
В небо порухом ніжності зведені,
Ніби руки у танці – гнучкі.
Я люблю цю алею у золоті,
Бурим килимом встелений брук
З їжачками, що навпіл розколоті
Під каштанів сполоханих стук.
Я люблю цю алею у інеї,
Цей природою створений храм,
Де верхівки снігами запінені,
Де так вільно душі і думкам.
Я люблю цю алею замріяну
Просто так, що вона в мене є,
Що, мов пісня, не раз переспівана,
Й досі серце хвилює моє.
ТАТЬЯНА БЕРЕЗНЯК
Однажды в мае
Дожить до стихов
От реальности прячась в сны,
Грызли жизни засохшую корку.
Как бы ни было грустно и горько,
Всё же дожили до весны.
Всё же дожили до тепла
И до радости первых листочков.
Бог отсрочил финальную точку,
Нам с тобою воздав по делам.
Вот и дожили до любви.
Слышу шёпот её и дыханье…
Счастью быть! Иль «Свежо преданье»?
Что ж, утешимся «C’est la vie!».
Вот и дожили до стихов.
(Вдруг пришли, а откуда – не знаю).
Ожидаю явления мая,
Слышу лёгкость его шагов!
Маргарита
Но что-то медлит Мефистофель –
Прийти, нам молодость вернуть.
Сколько лет просила: «Мефистофель,
Приходи, мне молодость верни!»,
Ты ж прошёл – мелькнул лишь гордый профиль,
Но успел зажечь огонь в крови.
Вновь сияю, не хожу – летаю!
И моя улыбка так глупа!
Расцветаю, удивляясь маю,
В лодку счастья снова не попав.
Колдовство любви... и, молодая,
Я стою на райском берегу...
Сберегу огонь, не расплескаю.
И – клянусь! – надолго сберегу.
В животе – не бабочки, а птицы –
Зяблики своё заводят «рю»…
Повезло мне сказочно влюбиться.
Я тебя за жизнь благодарю!
Радуюсь, забыв свои обиды,
Каждому весеннему лучу.
Ты пришёл ко мне на зов либидо –
Оставайся! Я не отпущу!
Люблю
Нет, мне ни в чём не надо половины!
Евгений Евтушенко
Я выставлю в «игнор» любую боль,
На «паузу» – хандру, и грусть, и горе!
Как нам навстречу с шумом
мчится море, –
Так неожиданно вошла
в меня любовь...
И нынче я сама себе укор:
Как долго я тебя не замечала,
Зачем вела с другим за чашкой чай
О жизни полуночный разговор?
Мне б не вспугнуть любовь – она хрупка,
Не испугать моих страстей лавиной.
«Нет, мне ни в чём не надо половины!».
Мчит чувства полноводная река…
Сдержусь… Прикосновеньем жадных губ
Лишь мысленно твои целую пальцы…
Свою любовь я натяну на пяльцы
И вышью гладью огненное «Люб...».
Влибидилась
Я любимого обидела –
Не влюбилась, а влибидилась.
И, скользя по водной глади,
Проплывает стороной,
На меня совсем не глядя,
Ненаглядный лебедь мой.
Оперение искрится –
Глаз влюблённых не отвесть.
Гордая святая птица,
О любви благая весть!
Что-то мне в тебе привиделось,
Что нечаянно влибидилась.
Уплыло былое в Лету –
Я его сдала на слом.
Спать хочу – твоею Ледой –
На крыле и под крылом!
И твоею лебединой
Тешусь песней наяву.
И надеждою единой:
Буду жить! Жила…Живу!
Ах, зачем же я влибидилась?
Как давно с тобой не виделась!.
Приду к тебе
Святая наука – расслышать друг друга.
Булат Окуджава
Приду к тебе луной.
А хочешь, кошкой,
Желанным сном цветастым – поутру?
Пушистой лапкой постучу в окошко.
Тебя увидев, в радости замру.
Котёнком прыгну на твои колени,
Встав со своих измученных колен,
Свернусь клубочком… –
Лучше нет мгновений,
Чем миг любви Парисов и Елен!
Ты думаешь, – сквозняк гуляет в доме,
Разбив тарелку, шторы теребя?
Невидима… Мурлычу ль незнакомо?
Услышь меня! Узнай! Люблю тебя.
Минное поле любви
Длится зима… и весну не зови.
Но повстречались двое…
Минное поле твоей нелюбви
Как перейти и остаться собою?..
Раньше я смело взрывала мосты,
Чаще – взрывалась словом…
Что же, Любовь, со мной делаешь ты?
Я – твоя пленница снова?!
Что посоветуешь, мудрая Жизнь,
–Точкой закончить строчку?
– Длись же, Любовь моя, длись!
– Верно лишь многоточье.
Как это чувство не назови,
Стал ты моей судьбою –
Мирное небо высокой любви
Я перейду с тобою!
В Эдем!
Только влюблённый имеет право на звание человека.
Александр Блок
Не дай Господь проснуться
не влюблённой,
Не ощутить с утра весенний драйв!
Включай, Любовь,
свой светофор зелёный,
Веди меня в свой заповедный рай,
Где места нет любви неразделённой!
В Эдем – к Адаму!..
Прочь, души раздрай!
Как изумруден светоносный май!..
Любви своя пора. Разлуке свой черёд.
Владимир Пучков
В Эдем с румяным яблоком –
на встречу.
– Приветствую тебя, о, мой Адам!..
Что сделали, скажи, с тобой года?! Тому, кто глух и слеп, напрасны речи:
Молчит в ответ… Встаёт не без труда.
А я шепчу: «Мой друг, ещё не вечер!».
И только слёзы льются, как вода…
Дыхание Эроса
Так кошка вылизывает котят –
Так губы мои хотят:
Залечиваю раны на твоей коже –
Боже! – Следы своих поцелуев.
Ликую! До боли, До стона,
До крика! Дико? – Счастье велико – Быть Эвридикой –
Идти за тобою!.. Люблю.
Осанна тебе, любимый!
Осанна! Рана… Душа моя –
свежая рана –
Смеётся и плачет. А как же – иначе?..
Сердце, стань молодым! Дым?..
Дым – волос твоих серебро.
Я – ребро твоё, Я – ребро!
Пью, как солнце, твои поцелуи!
Пусть страдаю, рыдаю, ревную –
Не тоскую теперь.
Не тоскую – Люблю.
Нові імена
Сільська пенсія
ЮРІЙ КУЛИБАБА
Літо… Прекрасна пора для села та його мешканців. І найпрекрасніший час для школярів, які не переймаються уроками, висипляються досхочу, ганяють на пустирі у футбол, дотемна грають у піжмурки і, наситившись днем, міцно й солодко сплять уночі.
Був такий приємний для серця час і в мене, але до цих розваг можна додати й такі моменти, які ще й досі живуть у моїй пам’яті...
Обід. Смачно попоївши, мені захотілося зібрати хлопців і гайнути на вулицю пограти у футбол, але ж ні, сьогодні «пенсія»!
Ох і люблю я це діло! Не те, щоб гроші порахувати чи щось собі придбати, а насолодитися самим процесом отримання свіжесенької преси, послухати, як бабусі то сперечаються, то весело гиркаються.
Отож, поглядаючи на годинник, метикую, що поштарка тітка Зіна ось-ось має вже прийти. Та її все немає, хоча вчора ж говорила, що гроші привезуть сьогодні, і бабуся, і сусідки отримають. Бігаю, як ужалений, поглядаючи на початок вулиці, чи не їде?
Та поштарки все немає… Та нічого. Пішов на кухню, ухопив спечених вранці пиріжечків із сиром, налив молока, випив (скільки я б не з’їв до цього, а ось на чашку молока від нашої корівки Люти й на пиріжок із сиром місця завжди вистачало).
Тут чую з вулиці:
– Кирилівно! Кирилівно!.. Іди вже – пенсію несуть!
Тьху ти! Як завжди, чекав, чекав, а тут тільки пішов перекусити і, як на зло, проґавив свій шанс – першим про це доповісти бабусі. Хоча конкуренція була в мене серйозна: на лавці в затіненому акаціями холодочку вже сиділи й баба Ліда, і Ольга Павлівна, і баба Нінка.
– Їде!.. Бабусю, іди, бо вже тітка Зіна біля Кіндратовича, скоро й у нас буде.
– Та йду вже, іду! Зараз тільки каченятам води наллю, бо п’ють, як погорілі.
Ох ці каченята!.. Морока з ними, коли ще маленькі: то занеси, то винеси, корму насип, води налий, там затіни, бо сонце… А хай би їх!.. А вже коли виростуть, хвіртку відчинив – вийшли, попаслися, у калюжі побрьохалися. Погукав, коли з хлопцями не загрався в карти чи в шахмати, а якщо вже загрався, то біжи, шукай, а вони ж бо така «братва» – разом ходять. Тож чи наливав води цим дзьобатим, чи ні, бабуся все одно перевірить.
– Юрко! – гукає баба Ліда, – Іди погукай бабу Гашку, бо ще засне в обід чи поплентається на город. Та скажи, що пенсія… Слухай, Ольго Павлівно, а де ото ти такі чорнобривці браві найшла, бо я оце посадила в себе на городі і в чоловіка біля оградки, так на городі не вище розсади піднялися, а ті що на кладовищі садила, то браві вимахали.
– Це я на базарі в Олександрії купувала, мені дочка Люба порадила в однієї молодиці брати, за автовокзалом, то знаєш, Лідо, оце вже другий рік садовлю, поливаю, – сама бачиш, які виростають, тьху-тьху-тьху.
– Бабо Лідо! Зараз вона прийде, сумку на покупки шукає, – кажу я, прибігши від баби Гаші.
– Та нащо вона їй! Як завжди візьме банку кильки та порошок, а ще, бач, згадала: вона ж мені 15 гривнів винна!
– О, згадала про борги… Лідо, ти ж сама мені десятку ще з кінця червня не віддала. Чи вже забула?
– Та щоб я забула!.. Ти що, Ольга Павлівно! Та коли ж це таке тобі в голову збрело?! Получу, зразу й віддам.
Ось уже і поштарка під’їхала до нашої лавки, ущент заповненої бабусями.
– Зіно! Ну що, пенсію нам підняли, чи знов доведеться викручуватися?
– Ага, підняли. Вам, бабо Гашко, аж на гривню двадцять.
– Ось так… Ти ж дивись не пропий, бо це ж які великі гроші нам Кучма добавив, – з посмішкою говорить баба Нінка.
– Нінко! Та закрий ти свого рота, самій напевно ні копійки не добавили!
– Ото б довше йшла, мені теж добавили… Аж 75 копійок!
Отримавши довгоочікувану пенсію і свіжу пресу, усі застигли в очікуванні, коли поштарка відкриє ящик, приторочений до багажника велосипеда, чи то «сільський супермаркет». Поштарки завжди дивували мене товаром. Тут я вперше – не в школі, а саме купивши в «магазині» на колесах, – спробував солодку «мівіну» (пам’ятаєте, така була?). Але сьогодні в ящику її не виявилося.
Та бабуся Валя мені зажди щось смачненьке купувала. Серед товару для мене знайшлися вафлі і, звісно, добрячий шмат ковбаси.
Покупці, так краще було вже їх назвати, після отримання пенсії запасалися і чаєм, і макаронами. Баба Нінка аж дві пачки взяла. «Іра з Сашком приїдуть – поїдять». І на додачу вигребла в поштарки всі запаси бичків у томатному соусі, на які зазіхала баба Гашка: «Гулять, так гулять! Будуть не кильку, а бички їсти». Та, на жаль, черга є черга.
Раптом неочікувано зі свого двору вийшов дядько Вітько і поплентався до нашого гурту.
– Здрастуйте. А горілочка у вас є? Бо треба випити, – заплітаючи язика, порозганяв комах своїм перегаром дядько Вітько.
– Нема! Ми таке не возимо, – відшила його поштарка.
– Ну чого ви, мені хоч чекушку… Може, є?
– Вітю! Йди звідси. Шукай далі, – промовила баба Ліда. – Сказали ж – нема!
– Та твою ж… Горілки в них нема… Я б вам зараз розказав… Ось бачите, – показує кулак, – нічого не отримаєте! Сам усе вип’ю, – і поліз до сумки поштарки, де були гроші.
– Вітю, зараз получиш, – суворо мовила баба Нінка й схопила дядька Вітька за руку.
Той відразу замовк, бо побачив метрів за двісті свого колегу по чарці Погорілого. Й ні слова не сказавши, не те що пішов, полетів йому назустріч – метикувати «на двох».
Бабусі провели дядька Вітька очима й продовжили свої покупки.
– Зіно, а в тебе є оте мило, що, кажуть, і шкарпетки роз’їдає. Бо порошок я взяла, та, бачу, на нашу сім’ю не вистачить.
– Є. Вам, бабо Лідо, з відбілювачем?
– Та нащо воно мені здалося! Аби відіпрало, бо ще зробить із чорних шкарпеток якісь коричневі, тож мені Світлана потім буде читати лекцію.
– Зіно! А до нас сьогодні гроші дійдуть?
Це, вправно смалячи цигарку, ішов з магазину, напевно, набравшись на «хрестик», дід Володя, який теж був одним з клієнтів на отримання пенсії.
– Дійдуть. Сьогодні повну сумку грошей дали, так що йдіть і чекайте.
– О!.. Тоді пішов, бо, гляди, ще раз доведеться в магазин бігти. Курива нормального куплю, а то ці самокрутки смалю…
Після діда Володі «магазин» зачинився, і всі разом, дружно подякувавши поштарці тітці Зіні за довгоочікувану пенсію, за газети, порозходилися – хто додому, а хто на город з сапою чи лопатою…
Тепер, згадуючи все це, хотілося б сказати своїм односельцям – не бійтеся й не цурайтесь свого рідного села! Яким би воно не було, його варто любити й шанувати хоча б за такі приємні й незабутні моменти з життя.
