«Наша земля оповита героями...»
Нещодавно побачила світ поетична збірка «У краї на зліт часів» поета, прозаїка, журналіста, громадського діяча, краєзнавцяекскурсовода Василя Левицького. Це збірка громадянсько-патріотичної лірики митця. Незважаючи на молодий вік, поет продемонстрував зрілість у змісті та формі своїх віршів. Але про все по порядку.
По-перше, збірка змушує задумуватися: хто ми, які ми українці, якою є наша країна і які ми у стосунках із нею? Митець дорікає нам за недбале ставлення до своєї Батьківщини: «за сон розплата всім – пітьма», «...імла жадібно їсть нас, що давно лежать ниць», «живемо ще всі в Дикому полі», «Героїв ховають. Щоб ще... нових не було в нас героїв». Тут і в багатьох інших рядках звучить цей докір. Подруге, незважаючи на велику кількість іронічної поезії, багато рядків пронизані любов’ю до рідної землі: «співала вишневі пісні», «нап’ються невдовзі з мого джерела», «наша земля оповита героями», «...що подруга мила народжує день... За все це люблю я тебе, Україно!» А в останньому вірші лунає зізнання в любові й до рідного міста, яке тепер уже носить українську назву: «місто моє, Кропивницький... ...тут буденне і звичне стає знову свіжим і вічним!» Потретє, його гостро іронічні, гнівні слова у бік Росії та її очільника висвітлюють нам біль через уже кількарічну війну, в якій наші люди гинуть через ворожі дії, зокрема й північного сусіда. Наприклад, у вірші «Російський канон» є такі слова: «Крематорій – ура! – Розширено», а в поезії «Світ очима москалів» – такі: «Ми не дамо пройти до нас тим демократіям фашистським!» І квінтесенцією – «Товариш Путін, та ідіть на... нари!»
Що ж стосується форми, то мені імпонує звукопис Василя Левицького: «То карма? Ні – її катма», «...народ переплавив забрала на рала», «Кіром заражене місто, кірінфікований люд» (мається на увазі Кіров, на честь якого був названий Кіровоград – колишня назва міста Кропивницького), «Путин запутан путами тины». Також мені подобаються його рими, хоча вони й переважно неточні (за що ми багато разів сперечалися ще до виходу книги), проте доситьтаки свіжі й оригінальні: вітчим – стирчить (ця ще більшменш точна), прозріла – зріс він, до зір – ревно гриз, майбутнє – пульс є. І це лише перша поезія, а скільки цікавих рим в інших!
Єдина поезія, яка мені не прийшлася до душі й не сприйнялась свідомістю, це «Ода сучасному Єлісавєту». У ній змальовуються погані вчинки цариці – з цим я згодна. Але показується так, ніби цариця Єлизавета й свята Єлисавета, мати Івана Хрестителя (на честь якої було названо фортецю) були однією людиною, наприклад, у цих рядках: «Слава, слава Лісавєту, і цариці, що свята». Але ж всім відомо, що це дві різні людини: є цариця, а є свята.
Та, незважаючи на цю (для мене) незрозумілість, збірка заслуговує того, щоб бути прочитаною різними людьми й достойно оціненою. Ця поезія змушує думати, як я вже говорила, вона вражає глибиною задуму Василя Левицького й досконалістю форми.
Бажаю збірці легкої дороги до читача, а її творцю – нових звершень у поезії та прозі! І пам’ятаймо, що, як говорив Василь, наша земля оповита героями, треба тільки вміти їй цінувати й намагатися хоч якоюсь мірою (кожен на своєму місці) продовжувати їхню справу.
Оксана Буянова (Корнієнко),
філологиня й письменниця.
