Літературна стежина для малят

 

СТЕЖИНА №53

 

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного

 

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

Текст підготував Олександр Архангельський

 

Олександр Архангельський

 

Горобчик і соловей (байка)

 

Горобчик з солов’єм у спір вступили:

 

Хто любить рідний край, хто людям милий.

 

От соловей і каже: «Я співучий,

 

Я тішу слух, бо спів мій милозвучний.

 

Як заспіваю пісню з переливом –

 

Затьохка серце в кожного з надривом.

 

До милої потягнеться думками.

 

Тож хто оспорить першість поміж нами?

 

А ти – усе «цвірінь», сіренька пташко.

 

Щось путнє розучити, що, так важко?».

 

Та гордецю не змовчав горобець:

 

«Як прийде літо – пісні вже й кінець.

 

Осінній вітер тільки-но дихнув –

 

Ти в теплий край із дому й упурхнув.

 

Живеш там, розкошуєш до весни.

 

Я – тут, з людьми. І мерзну, як вони.

 

І дітворі назустріч цвірінчу,

 

Як зроблять годівничку, прилечу.

 

Свій дім я ні на що не проміняю».

 

Що відказати – соловей не знає.

 

Пристижений, нахнюпився на гілці.

 

Отож-бо горобець нічим не гірший!

 

Ось і мораль: не варто буть пихатим,

 

Якщо ти чимось кращий і багатий.

 

Бо тим, хто душу й серце щире має,

 

Ціну народ за добрі вчинки знає.

 

***

 

Людмила Олександрук

 

Півник-забіяка та його хоробре серце (казка)

 

Один заможний селянин мав чимале господарство. Усі родичі, сусіди, друзі та знайомі поважали чоловіка за те, що він був дуже працьовитим і добрим господарем. Худоба, як і годиться, стояла в нього в просторому і теплому хліві. Чистенькі свинки тихенько порохкували в затишній загорожі. А вся пташина братія: кури, гуси, індики, качки − мирно мешкала у великому курнику.

 

Охороняли все те господарство його вірні та незмінні помічники – пес Бровко, якого так назвали через кудлаті брови, та кіт Рудик, який отримав це ім’я за рудий колір пухнастого хутра. Кожен з них старанно виконував свої обов’язки. Бровко, як справжній сторожовий пес, цілодобово ніс варту, ретельно слідкуючи з-під густих брів за тим, що відбувалося навкруги. Рудик тільки вночі, тихо і без зайвої метушні, обходив усі кутки і закутки великого маєтку, пильно стежачи, щоб у будівлі не завелися часом миші. Удень котик відпочивав, ліниво витягши своє тіло там, де його зморив сон.

 

І от якось влітку заквоктала ряба Курочка. Курячою мовою це означало, що вона вже досить доросла і хоче стати мамою. Тоді господар підклав їй у гніздо десяток яєць, і Курочка почала їх висиджувати. Через деякий час з них проклюнулися малесенькі курчатка. Усі вони були однакові – жовтенькі й пухнасті.

 

Курочка дуже пишалася своїми дітками і, поважно ступаючи, водила курчаток за собою подвір’ям, увесь час повторюючи: «Кво-кво, кво-кво-кво!». Так вона навчала малечу, як правильно клювати пшоно і пити водичку, з ким можна товаришувати, а кого краще обійти стороною, куди сховатися від дощу і як втекти від небезпеки. Курочка добре розуміла, що бути мамою – це велика відповідальність. А курчатка й справді не відставали від своєї мами ні на крок і уважно слухали все, що вона їм розповідала, та пильно стежили за всім, що показувала.

 

Минали дні, і замість жовтенького пуху в курчаток почало з’являтися пір’ячко. Вони вже самостійно знаходили зерно і щипали травичку. Знали, що черв’ячок, який виліз із землі, – неабияка смакота. Що ховатися від дощу слід у сухому місці, а ночувати, задля безпеки, треба тільки в курнику.

 

 

Та одного дня долетіла до них страшна звістка, нібито в тутешніх краях з’явився найстрашніший курячий ворог – хитрий Лис. Наполохані кури щовечора обговорювали цю новину: «А якщо рудий злодій цієї ночі прокрадеться до нас у курник! Що тоді робити? Як себе захистити?».

 

− Я вас захищатиму! − почули всі писклявий голос.

 

− Хто, хто, хто це сказав? – загомоніли індики, витягуючи свої шиї, щоб у темряві краще розгледіти сміливця.

 

− Я! – озвався той самий голос.

 

І раптом з-під крила рябої Курочки вилізло курча. Воно було ще зовсім маленьке, але замість жовтого пуху на ньому вже росло пір’ячко, а маленький гребінець на голівці вказував на те, що то був молодий Півник.

 

− Га-га- га! Га-га-га! – зняли гучний регіт гуси.

 

− Куд-куди? Куд-куди тобі тягатися з Лисом? – дорікали дорослі кури.

 

І, похиливши голову, маленький герой швиденько поліз назад під мамине крило. «Нічого-нічого, − ображено думав Півник, − я ще всім вам доведу, на що здатний!».

 

Наступного дня мама Курочка, як завжди, повела курчаток на прогулянку. Надворі було сонячно, і перната малеча розсипалася подвір’ям, як горох, у різні боки.

 

− Не кваптеся, не кваптеся! Будьте обережні! – нагадувала мама Курочка своїм діткам важливе правило поведінки на вулиці. Та курчатка вже весело бігали одне за одним, змагаючись за право володіння довгим черв’яком, якого щойно знайшли в траві.

 

Колись і наш герой охоче брав участь у таких змаганнях і навіть не раз виходив з них переможцем. Колись… Але не тепер! Як можна цілий день безтурботно гасати, якщо можлива небезпека причаїлася десь поруч? І Півник став уважно озиратися навкруги.

 

Раптом він помітив, як щось руде і волохате крадеться поміж кущів до господаря, який саме в цей час розливав у посуд молоко.

 

«Ой, лишенько, − подумав Півник. – Та це ж хитрий Лис! Він, напевно, хоче з’їсти нашого господаря!». І, не вагаючись ні хвилини, Півник кинувся на рудого ворога.

 

Але ви, малята, напевно вже здогадалися, що то був ніякий не хитрий Лис, а наш шановний кіт Рудик. Він поспішав нагадати господареві, щоб той не забув у його мисочку налити свіжого молока, яке Рудик дуже полюбляв. І вже ніяк не чекав, що невідомо звідки впаде йому на голову якесь пернате чудовисько! А Півник, осідлавши кота, бив його крилами, міцно тримаючись лапками за котячі вуха. Рудик з переляку плигнув уперед і відразу вскочив прямісінько у відро з молоком. Господар від несподіванки не втримав відра, і воно з гучним брязкотом покотилося землею, лишаючи за собою білу калюжу.

 

− Ти що оце виробляєш?! Це ж треба, такий малий, а вже такий забіяка! – насупивши брови, вигукнув господар, звертаючись чомусь не до рудого злодія, а до Півника.

 

− Ніякий я не малий! – огризнувся Півник. – Може, я життя Вам врятував!

 

− Що з тобою? − закудкудакала мама Курочка, яка, почувши галас, прибігла на допомогу. – Навіщо ти нашого Рудика ображаєш? Він же на роботі. Слідкує, щоб миші нам не докучали!

 

− Мені здалося, що то був хитрий Лис, − тихо пробубонів Півник.

 

− Та який же з Рудика лис? Лис – набагато більший! У нього довга шерсть і довгий пухнастий хвіст. Зрозумів?

 

− Зрозумів, − зітхнув Півник.

 

Але бажання врятувати мешканців рідного подвір’я від хижого звіра в Півника було настільки великим, що він щодня потрапляв у якісь халепи. То перелетить через паркан, бо йому здається, що там сидить хитрий злодій і чекає слушної нагоди поцупити курочку, то вилетить на дах, бо звідти краще видно дорогу, якою може прийти Лис. І господареві не раз доводилося ставити драбину і лізти на той дах, аби зігнати звідти бешкетника. То якось шукав Півник хитрого Лиса в льоху, і господар ненароком його там замкнув.

 

 

Одного разу спостережливий Півник побачив, що з-за рогу хати видніється хвіст, про який розповідала мама, – довгий і пухнастий.

 

− Ага, он де ти! Нарешті я тебе впіймаю! – вигукнув Півник і, настовбурчивши пір’я, з розгону вискочив на злодія. Але злодієм виявився Бровко. Рятуючись від нападника, пес відскочив убік, ненароком зачепивши драбину, якою господар саме ліз на горище. Що було далі, не важко собі уявити: драбина посунулася, і чоловік, зламавши на ній кілька щаблів, з усього розмаху гепнувся на землю.

 

− Та що ж це таке? Немає від тебе спокою! – не на жарт розгнівався господар. – Ти що, у холодець захотів потрапити?

 

Свідки цього прикрого непорозуміння голосно сміялися, свистіли, шипіли і вигукували: «Ну що, герой, упіймав злодія?!». Лише мама Курочка зажурено хитала головою.

 

− Знову осоромився, − зітхнув Півник. – Тепер у курнику хоч не з’являйся, бо засміють!

 

Змахнувши крилами, він злетів на гілку старої розлогої яблуні, яка росла неподалік від курника, і вирішив там заночувати.

 

І от під ранок, коли надворі лише почало сіріти, Півник побачив, як чиясь видовжена тінь прошмигнула попід хату.

 

«Може, то Рудик? − подумав Півник, і серце у його грудях тривожно затріпотіло. – А може, Бровко? Але ні, он він, дрімає біля своєї будки!».

 

Тінь з’явилася знову, але цього разу вже біля хліва. Потім швидко поповзла до курника, зупинилася біля дверей, обережно озирнулась на всі боки і безшумно просунула свою голову всередину.

 

«Це не Рудик і не Бровко, − майнула в голові страшна здогадка. – Здається, до нас у гості завітав отой хитрий злодюга, якого всі так бояться! Потрібно щось робити! Але що?».

 

− Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! – вперше в житті закричав Півник.

 

І вже за мить спритний Бровко був біля злодія. А той дзиґою закружляв на місці, від несподіванки не знаючи, у який бік тікати.

 

− Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! – продовжував Півник бити на сполох.

 

Нарешті отямившись, Лис чкурнув навтьоки, не розбираючи перед собою дороги. Але Бровко вже добряче встиг попсувати йому руде хутро, а потім ще гнав і гнав нахабу дорогою аж за село.

 

Відтоді Півника більше не називали забіякою, а з повагою говорили: «У нього хоробре серце!».

 

Папуга і ластівка (казка)

 

В одній добропорядній сім'ї жив собі папуга, і був у нього маленький, але дуже затишний будиночок. А в тому будиночку чого тільки не було: і жердинка, на якій папуга любив подрімати після смачного обіду, і люстерко, у якому він часто милувався своїм відображенням, і гойдалка, щоб гойдатися для покращення настрою. Та найважливішим надбанням папуга вважав своє ім'я, найгарніше ім'я на всьому білому світі, яке він з гордістю міг вимовити сам! Його звали Арчибальдом. Але близьким і друзям він дозволяв називали себе просто Арчі.

 

І все було добре, і всім Арчибальд був задоволений, допоки одного разу навесні через вікно, біля якого стояв його будиночок, він не побачив двох ластівок, які будували гніздо. Ластівки працювали настільки швидко і злагоджено, що вже за кілька днів їхнє житло було готове.

 

– Хіба вони помістяться в цій маленькій темній шкаралупі? – дивувався папуга.

 

А ластівки з ранку до вечора співали пісень, не приховуючи своєї радості. – Та-а-ак… Якось нудно я живу! – зробив висновок Арчі, спостерігаючи життя за вікном.

 

Минав час, і якось помітив Арчибальд, що одна ластівка зовсім перестала літати. Вона все сиділа й сиділа у своєму гнізді.

 

– Захворіла, чи що? – з сумом подумав папуга. – Це ж треба! А як добре все починалося!

 

Та через декілька тижнів із гнізда несподівано виткнулися п'ять маленьких відкритих дзьобиків, які весь час пищали. Напевно, вони просили їсти, тому що обидві ластівки безперервно кудись відлітали і швидко поверталися, приносячи в дзьобах для своїх жовторотиків щойно впійманих комах.

 

 

Ближче до середини літа, коли пташенята вбралися в пір’ячко, мама і тато почали вчити їх літати. Малеча виявилася дуже здібною і вже незабаром літала нарівні зі своїми батьками.

 

– Усе, набрид мені цей будинок! – якось збунтувався Арчі. – Свободи хочу! Сво-бо-ди!!!

 

Його вигуки почула одна з ластівок. Вона підлетіла до відчиненої кватирки і запитала:

 

– Ти чого кричиш?

 

– Свободи хочу! – пояснив Арчибальд.

 

– Навіщо тобі свобода, якщо у тебе є свій будинок, де багато їжі? Ти можеш не хвилюватися за своє життя, коли на тебе полює кіт або стріляє хлопчисько з рогатки. Тобі не потрібно відлітати в теплі краї, щоб не замерзнути тут взимку!

 

– Хочу свободи! Хочу в теплі краї! – бився в істериці Арчі.

 

– Ну так лети! Хто ж тебе тримає?

 

Арчибальд на хвилину замислився, а потім відповів:

 

– Не можу. Немає на кого будинок залишити!

 

– Ну то давай я залишуся жити у твоєму будинку, – запропонувала ластівка.

 

– Ти не жартуєш? – підозріло примружив одне око папуга.

 

– Ні. Відчиняй дверцята!

 

– Чи довго вміючи! – радісно клацнув язиком Арчі і потягнув дзьобом засувку на дверцятах, які відразу ж відчинилися. – Залітай і живи скільки хочеш! – безтурботно вигукнув він і швиденько випурхнув у прочинену кватирку.

 

Ластівка влетіла до будиночка Арчибальда, і дверцята за нею зачинилися. Вона озирнулася на всі боки, потім поклювала пшона, попила із струмочка водички, погойдалася на гойдалці і, нарешті, вмостилася на жердинці, аби помилуватися своїм відображенням у маленькому люстерці.

 

Тим часом, налітавшись досхочу, Арчибальд вирішив спуститися на землю, щоб чого-небудь попоїсти. Ловити на льоту комах так, як роблять це ластівки, він не вмів.

 

«Ага, – подумав Арчі, побачивши розсипані зерна пшениці. – Напевно, тут пообідаю!».

 

Але не встиг він приземлитись, як почув страшенний галас:

 

– Це що таке? Хто тебе сюди кликав?!

 

На Арчибальда нісся розлючений півень. Розчепіривши крила, він не став чекати відповіді, а боляче дзьобнув папугу прямо в голову.

 

– А-а-а! – закричав щосили бідолашний Арчі. – Що ти робиш? Ти ж зіпсуєш моє красиве пір'я!

 

– Я тобі його не зіпсую, а вищипаю все до останньої пір’їни, якщо ти негайно не заберешся звідси геть!

 

– Гаразд, гаразд, – забурмотів Арчі. – Так би і сказав! Навіщо ж битися?

 

Він відлетів убік і з сумом став спостерігати, як швидко скльовують його обід кури, які набігли звідусіль.

 

– На жаль, сьогодні пообідати мені не пощастило, – засмучено промовив Арчибальд.

 

– Зате мені пощастило! – почувся голос у нього за спиною. І не встиг бідолашний папуга навіть оглянутись, як чиїсь гострі кігті міцно вп'ялися йому у хвіст.

 

«Це кіт!» – майнула в голові жахлива думка.

 

Наляканий Арчі щосили замахав крилами, намагаючись вирватися з лап хижака. І, на щастя, його спроба увінчалася успіхом.

 

Отямився Арчибальд аж на верхівці високого дерева. Серце в грудях скажено калатало, а з того місця, де колись ріс розкішний хвіст, стирчало всього два пера, та й ті були трохи прим'яті.

 

Кіт сердито виплюнув пір’я, що колись росло на Арчі, і подався далі у своїх справах.

 

«Навіщо мені така свобода? – раптом замислився папуга. – Адже, як добре мені жилося в моєму будиночку! Люди давали мені прихисток, їжу, воду, завжди піклувалися про мене, лікували, коли хворів, гладили моє пір’ячко і говорили, що я хороший! А я, невдячний, полетів з дому – і навіть ні з ким не попрощався. Ні, так не можна робити! Мабуть, перегляну я свою домовленість із ластівкою».

 

Увесь общипаний, з раною на голові, Арчі подався до рідного вікна. Він сів на відчинену кватирку і почав спостерігати за ластівкою. Вона виглядала дуже засмученою.

 

Помітивши Арчибальда, ластівка одразу почала благати:

 

– Випусти мене, будь-ласка, звідси! Я не можу так жити, мені потрібен простір! Я літати люблю!

 

– Та з радістю! – відгукнувся Арчі.

 

Він підлетів до будиночка і звичним рухом дзьоба відчинив дверцята. – Як же я скучила за синім небом! – сказала ластівка і пурхнула через кватирку назовні.

 

– А я – за домашнім затишком, – стомлено прохрипів папуга, ретельно зачиняючи за собою дверцята будиночка.

 

Арчибальд замислено подивився у вікно і подумав про те, що в кожного своя територія свободи. Для когось – це синє небо над головою і тісне гніздечко під чужим дахом, для когось – маленька нірка в землі і безкрайні поля або степи. Хтось своєю свободою вважає високі гори, хтось – зелені ліси… А для нього, Арчі, свобода там, де його будинок, де він почувається захищеним, де його люблять і розуміють.

 

***

 

Ольга Полевіна

 

Як бджілка помилилася

 

Маленька бджілка вперше вилетіла з вулика.

 

– Візьми відерце і лети разом зі старшими бджолами за нектаром на луг, – сказала стара бджола. – Пора тобі вчитися видобувати мед.

 

Сонце пригрівало, і на лузі розцвіли квіти. Бджілка зі своїм маленьким відерцем опустилася на квітку і стала збирати нектар. Поруч на широкий лист лопуха сіла величезна бджола. Панцир її переливався всіма кольорами веселки! Бджілка замилувалася. Оце наряд! Таких бджіл вона ще не бачила. Оце ж бо сукня!

 

– Яка ви гарна! – сказала вона незнайомці.

 

– А, бджілко, здрастуй! Трудишся?

 

– А ви з якого вулика? – запитала бджілка, ледь стримуючи захоплення.

 

– Он із того, – вказала красуня на величезний будинок удалечині. – Хочеш у гості?

 

– Звичайно! А у вас усі бджоли так переливаються?

 

– По-різному, – ухильно відповіла та. – Сама побачиш!

 

І вони полетіли. Біля будинку стояли великі залізні ящики, і від ішов сморід. Бджілка наморщила маленький носик.

 

– І ви живете поруч зі смітником? – здивувалася вона. Про смітники їй розповідали старші бджоли і забороняли туди літати.

 

– А що? Дивовижне місце! Тут вивелися всі мої діти.

 

– Який жах! Ми наших малюків помістили в глибині вулика, поруч із сотами з медом! І кожну хвилину перевіряємо, чи добре їм там...

 

– Навіщо? Я залишила личинки тут – і полетіла. Нехай самі про себе дбають! – фиркнула сяюча незнайомка. – Перевіряти кожну хвилину? А жити коли? І мед я не збираю – усюди багато їжі, вистачить і мені, і моїм дітям.

 

Вони влетіли у вікно. На столі в кімнаті стояли миски й тарілки.

 

– Пригощайся! Це все для мене приготували.

 

Бджілка боязко опустилася на краєчок столу. Меду вона не побачила. Зате зелена красуня влетіла в тарілку з чимось, що огидно пахло.

 

– Іди сюди, – покликала вона бджілку. – Сире м’ясо – це найсмачніше!

 

Але бджілка почала розуміти, що потрапила зовсім не до вулика і що це зовсім не бджола! З переляку вона заметушилася кімнатою в пошуках виходу.

 

До кімнати увійшла жінка і замахнулася рушником.

 

– Знову відчинили вікно і напустили мух! – сказала вона й зачинила раму.

 

«Муха!» – здогадалася бджілка. Найнеприємніша комаха, про яку розповідала стара бабуся-бджола. Будиночка не будує, діток не виховує, годується на смітниках, і її звідусіль женуть! І як вона не здогадалася, з ким познайомилася! І як вона могла прийняти її за бджолу!

 

Але ж маленька бджілка вперше вилетіла на вулицю і ніколи не бачила мух! І як тільки їй міг сподобатися переливчастий панцир мухи! Адже святковий одяг – жовто-смугаста бджолина сукенка!

 

Муха сіла на стелі, анітрохи не злякавшись жінки, і нахабно розсміялася. А бджілка забилася в скло, не знаходячи виходу. Жінка наблизилася до неї – і бджілка завмерла від жаху.

 

– Бідолашна бджілка! – сказала вона, – як ти сюди потрапила? Зараз я тебе випущу.

 

Вона відчинила вікно навстіж, і бджілка з радістю вилетіла на свободу.

 

До вечора, набравши повне відерце нектару, вона повернулася до вулика.

 

– Бабусю, розкажи про мух, – попросила вона стару бджолу.

 

– Не наближайся до них! – відповіла та. – Вони можуть бути більші від нас, можуть переливатися на сонці всіма кольорами веселки, а можуть бути просто чорними. Але вони огидні. Мухи – тобі не товариші. Вони ледачі, брудні, нахабні. Їх виганяють у двері, а вони – у вікно... Бджоли – благородні. Пишайся, малятко, що ти народилася бджолою!.. А чому ти питаєш? – здивувалася бабуся.

 

– Та так... – ухильно відповіла маленька бджілка, згадуючи, як потрапила в пастку через муху... І пообіцяла собі ніколи більше не наближатися до незнайомців, якими б ошатними вони не здавалися...