Люди говорять
Два моїх літа — після першого й другого класу — з’їла корова. Пас я свою Зірку від рання до смеркання. Ото й усі розваги. Сам на сам із собою та з рідним лісом. Але те, що в лісі — це була неабияка радість, бо ліс був із дзвінкими зозулями, з тінистими стежками, з джерелом–криничкою між камінням, з переспілими черешнями і з рясними чебрецями на узліссі, з грушами–дичками і з могутніми крислатими дубами, що спускали своє гілля до землі, до шовковистої трави.
Ох! Про це я можу писати без упину! Але ж мова про інше.
Після третього класу, несподівано для мене, відправили мене в піонерський табір: знов–таки — в ліс, от тільки не мій. Але ж у палатки! Все для мене тут було новим: і друзі, і вожаті, і порядки, і палатки — усе!
Діти! — каже якогось дня вожата. — Зараз будемо бігати наввипередки!
— Ура–а–а!
Пішли до місця змагань. Тут я вперше і взяв участь у справжніх змаганнях з бігу: зі свистком, якого я до того і в очі не бачив, із фінішною стрічкою, — а я і назви такої ще не чув! Певно, що й про призначення стрічки не знав.
На старт! Увага–а! Марш!
(А я і цього ніколи в своїй початковій школі із класами–комплектами не чув). Рвонули всі бігти — мабуть, треба й мені! Наліг на ноги! Біжу! Переганяю!
— Володя! — (це вожата) — Давай! Покажи їм усім!
Прибігаю! Першим! То чого іще?
Поперед мене тримають стрічку — слухняно біля неї спинився, бо ж бігти далі, певно, не можна, коли стрічку натягли… Я ж добіг… Всі неслухи побігли просто на стрічку — і тільки я один — правильний — і далі стою.
Записали мені останній результат. Довго з мене потім потішалися. Нічого! Переживу.
А ввечері, знов–таки — вперше, грав у нову для мене гру, записуючи слова на задану літеру. Була то літера «а». Я першим заповнив усі відповіді: і місто, і тварину, і дерево, і квітку, й ім’я… А назва пташки на «а» в голову не йде… (Де б я тоді в селі міг чути, до прикладу, про альбатроса?)
Вожата давно помітила мою спритність і мою заминку і так тихесенько:
— Аист!..
Мене вкинуло у жар! Це ж нечесно! Та ще й усі увагу звернули, що мені підказують! Нащо вона так робить? І що воно за «аист» якийсь, про якого я зроду не чув? (Якби дізнався, що воно — чорногуз, ото мав би з чого дивуватися!) Не буду писати!
Тоді вожата тісненько взяла мою руку у свою, вписала у мій листок того злощасного клятого «аиста» — і оголосила мене переможцем. І досі мені соромно! Знаю, що переможцем я таки мав бути, бо все зробив першим, а того «аиста» не знав не лише я. Але ж!..
Як і годилося в той час, ще в перший день наш загін поділили на ланки. Головою загону призначили Льоню Холода. Я став ланковим у одній ланці, а ще троє — в інших. І саме на цих зборах помітив я одну з ланкових, Раю Доценко. Білошкіра красуня. Дві світло–пшеничних товстих коси нижче пояса! Помітив — і так тепло мені зробилось! І так сяйнув, чомусь, радістю день! Як же гарно жити!
Пройшло кілька днів, упродовж яких був і отой забіг, і ота вікторина. Я сяяв очима до Раї, та вона не помічала. Зате щиро посміхалася до Льоні Холода.
Ех! Це точно тому, що він голова ради загону. А я — тільки ланковий. Несправедливо… Та що вдієш? І далі тішу себе думками — і задивляюся. А змін нема. Мабуть, і не буде…
Якогось дня поставили мене черговим на в'їзді, біля шлагбаума.
Гляди, казали мені, нікогісінько в табір без дозволу старшої вожатої не пускати!
І хто тут, у лісі, гадаю, має бути?
Але ж уважно всмоктав усі інструкції. І на тобі! — за якихсь півгодини на лісовій дорозі показалась чорна «Волга»! Я тут же вийшов за ворота, закриваючи цю амбразуру від ворожого ока.
— Відкривай ворота, піонер! Чого ти стоїш, як вкопаний?
— Не маю права! І ви не маєте…
— Та відкривай, не балакай багато! Ми там права спитаємо.
— Стійте тут! Я піду, запитаю вожату.
Перевірив, чи правильно і міцно лежить шлагбаум і, оглядаючись час від часу — ану ж таки проїдуть! — пішов по вожату.
Там чорна машина приїхала. Дядьки в галстуках… А я їх не пускаю…
Як не пускаєш?!
А ви ж самі казали!..
Ой лихо! Це ж секретар райкому партії! Що ти наробив?
Так ви ж казали…
Побігла! Перепрошує. Але дякувати небесам, гості виявилися правильні.
— Ви давали інструкцію нікого не пропускати?
— Давала!
— То в чому ж справа. Солдата хвалити треба! Гляньте: ходить струнко, як на параді.
І знову я на язиках у всього табору! От планида!
Того ж дня, увечері, помітивши мою вдатність до танців (Де? Коли? Чи це вплинуло оте–о: «Ходить струнко»?) покликала мене до себе старша вожата, як виявилося згодом — таки вчити танцям. Ішов я не так уже й охоче. Але ж треба. Бо як вожата каже — то це закон.
Аж раптом показують мені партнерш. Дяка ж тобі, Небо! Галя і… Рая!
За заведеною тоді модою танець мав бути для дівчаток у сарафанах і кокошниках, а для хлопців — у косоворотці і кепці з квіткою. Це вам не дурні гопаки! Це ж куди культурніше: «Барыня» чи «Во поле береза стояла», чи «Во саду ли», чи «Коробейники» — там таке все культурне, що й подумати страшно! (Чи й дивно, якщо пригадати, як уперто з нас вибивали українців? Та це я збагнув значно–значно пізніше)!
А нині я торжествував! І згорав! І нітився! Я буду танцювати не з ким, а з Раєю! (Галя відразу відійшла в глибоку тінь). А ти, Льоня Холод, оближися!
В танці я мав по черзі проводити дівчат по колу. Із сяючими й затуманеними очима я кожного разу хапав Раю, лебедем плив по колу, а вже потім, з погаслим поглядом, збайдужіло, вів Галю.
За тих двадцять днів, поки діяв табір, було три чи й чотири концерти. А ще ж були і мало не щоденні репетиції, що теж проводились не таємно, а на очах у спостерігачів. І мої дії з дня у день були однаковими. Кожен день я мав привід для щастя і для його очікування назавтра.
Однак табірна зміна хутко спливала. Оце завтра уже й прощальне вогнище. І прощальний, певно ж, концерт. І по домах. Одне це вже пекло вогнем мою дитячу закохану душу до крику. Але долі й того виявилося замало.
За годин десять до прощального виступу, вранці, Рая, дивлячись мимо мене й підтискуючи губи, раптом каже:
— Ти мене першою не бери!??! Уже й так люди говорять!
Це в дев’ять років: «люди говорять». Тепер — смішно…
У напівзабутті й печалі діждався я вечора. Одягли костюми. Запалало вогнище. Задзвеніли пісні. І ось наш танець.
Слухняно й приречено йду до Галі, веду її довкіл вогнища, наступаю на її довгий сарафан — і падаю на землю, руками в бік вогнища.
Не знаю, чи пекли мені руки. Опіків ніби й не було. Але нестерпно пекла думка:
Не провів Раю!.. Не провів Раю!..
До завершення концерту проридав я на грудях у старшої вожатої. На ранок, не прощаючись і не побачившись, ми роз’їхались…
… Минуло шість десятиліть. Я нічого не забув. І ми ніколи вже не стрілись. Та й не стрінемось… А й для чого?
Але як десь чую «люди говорять» — мимоволі стаю дев’ятилітнім і беззахисним. І трі–і–шечки закоханим.
Володимир Яремчук