Ще є про що кувать зозулі

 

Торік книга Марини Джус «Листопад» (Кропивницький: ЦВУ, 2017) була висунута на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка відділом культури, туризму та культурної спадщини Гайворонської РДА. 

 

Маринин натхнений «Листопад» допоміг мені пом’якшити прощання з нелюбимим місяцем. Тож раджу й іншим  читати Марину Джус, уникаючи осіннього суму та хронічних захворювань у міжсезоння. Це гарне чтиво, вірю, і вам припаде до душі.

 

 І прізвище, і краса, й талант білявки з Гайворона запав мені у пам’ять змолоду, з перших обласних Днів поезії в 70-х роках. Люди, слухаючи нас, ще недозрілих, авансом дарували довір’я, поблажливо бажаючи щастя й натхнення, що, як виявилось пізніше, не завжди сумісне.

 

Отож, з Мариною Джус ми ходили в народ, на заводи, де комсорги й парторги надіялися, що з допомогою наших віршів поліпшать ідейне, естетичне, інтернаціонально-патріотичне виховання мас. Хтозна, як ми впливали на трудящі маси, але впливали з добрим настроєм. 

 

Все  рідше ми тепер десь виступаємо. Але із задоволенням читаємо один одного. Бо більшість — вибилась у поети, як і Марина Джус. Вона для дорослих і для дітей— добра, м’яка, ніжна, лагідна, стримана, щира, усміхнена, сентиментальна. Така і її творчість. Але чи не накаже поезія довго жити? — не без підстав постійно в своїх статтях турбується один з наших наставників Володимир Базилевський.

 

Традиційність і глибоко вкорінена любов до всього сущого у післявоєнного покоління, буває, дратує когорту молодих і перезрілих, «безрозділовознакових»  поетів, що дивляться в Європу, не озираючись на Україну. 

 

А що ж Марина? З Гайворона їй-то ближче до Європи, ніж нам, кропивничанам. Але її природна вкоріненість у найдорожчі для українців цінності не змінюється впродовж життя.  Переповнена любов’ю до світу, людей, природи, вона в той же час заклопотана питанням: чим за все це віддячити Богові?  Поетеса іноді й картає себе, приймаючи його кару: а чи не за надмірну любов послане їй горе? Бо ж прагне до праведності. 

 

Але переживши трагедії й потрясіння, вона знову й знов самовідроджується,  дякуючи любові до слова, якому знає ціну. Воно брунькується в серці, озиваючись співчуттям на чужу трагедію чи драму життя. У поетичному слові авторка любить аритмічно —  то захоплюючись, то розчаровуючись, то прощаючись. І цим дарує нам, любителям її творчості, затишок, гармонію, рівновагу, віру в зміни на краще.

 

Солідарна я з Мариною в любові до України і нашого народу, до згорьованих зникаючих сіл. Її хвилює все, що виколисує поетів,— родина, народні свята, пори року. Співпали ми в симпатії до ранньої весни, яка й поетів пробуджує.  Ії лірична героїня в пору, коли «і вітер грає на сопілці — і котик на вербовій гілці вже в капелюсі набакир», розуміє: пора сортувати насіння поезії та вчасно сіяти розумне, добре, вічне.

Марина вже зробила й це: після «Листопада» видала шосту книгу з символічною назвою «Іще кує зозуля» (в обох редактор Василь Бондар).

Висунення її поезії на обласну літературну премію імені Євгена Маланюка — це вже висока оцінка, а суперники були сильні…

Тож творчих сил тобі, Марино, щоб урожаїлась висіяна тобою поезія — озима і яра, вдосталь дощів, сонця і — невтомних зозуль. Дякуємо за дві нові книги, які незабаром поповнять фонди нашого музею.

 

PS: Дякую поетесі за вірш «Я вирвалась у “Степ”»,  де авторка теж дякує поетам, які колись подавали їй «поетичне сідло». Тепер вона подає його іншим, молодшим. 

 Обласна організація Національної спілки письменників України рекомендувала кандидатуру Марини Джус до вступу в наші лави. 

 

Антоніна Корінь, 

науковець літературно- меморіального музею

І.К. Карпенка-Карого