Тепло душі і серця ласку несу, мов свято, все життя…

Тепло душі і серця ласку несу, мов свято, все життя…

 

Є в житті події, коли зустрічаєшся з людьми справжніми, мудрими, розважливими, щедрими на любов і доброту. Такою постає Лідія Андріївна Макей, яку вітаю з нагоди знакової події у її житті — вісімдесятою річницею з дня народження.

 

Без будь–якої натяжки вона — людина не випадкова в освітній біографії Кіровоградщини. Яка формувала в учнів бажання вчитися, їхню здатність до опанування української та німецької мов, прищеплювала любов до рідної землі і людей, що живуть на ній, уміло керувала самовихованням та навчальною діяльністю школярів.

Слухаю її схвильовану розповідь про минуле — і вже вкотре переконуюся в тому, що ніякими математичними формулами не можна обчислити велич і важливість вчительської праці.

 

— Золотим ключиком, за допомогою якого відкривала серця учнів, була повага до них, — згадує минуле Лідія Андріївна. — Завжди повторювала учням істину: потрібно невтомно працювати задля того, щоб щедрий засів дав добрі сходи, вступати у самостійне життя освіченими, мати добре серце для реалізації себе як особистості. Тому й сама ніколи не була скупою на похвалу, підтримку своїх вихованців. Навчала їх постійно вчитися, шукати і знаходити.

За час вчительської праці я розробила власний стиль роботи, для якого були характерні щонайперше щира любов до дітей, турбота про їхній фізичний і духовний розвиток, творче мислення. Надзвичайно важливим аспектом вважаю пробудження інтересу до предмета, появу цікавості в дитячих очах — це те, до чого ми, вчителі, приходимо, як до бажаного.

 

Дитинства прощальна пора…

Далеким щемливим спогадом для Лідії Андріївни залишається й допоки мала батьківщина — село Табурище Новогеоргіївського району на Кіровоградщині, ім’я якого походить від предків невідомих, якого, за словами поета, «звучить як музика мені, як материнська мова в ріднім домі». Вже далекого 1969 року замість старої назви міста Кремгес з’явилося на мапі України нове місто з назвою — Світловодськ у зв’язку з будівництвом електростанції на місці колишнього села її незабутнього дитинства. Дізнаюся, що вона не випадкова і означає світло, що дає вода.

 

— За вдачею своєю я відкрита душею до людей, а своєму становленню у житті завдячую незабутнім батькам, які народили і виховали мене та двох рідних братів — довгожителів: Петра, якому вже виповнилося 90 років, і Григорія, молодшого від нього на п’ять років, — каже Лідія Андріївна. — Здобувши вищу освіту, вони стали кадровими морськими офіцерами і вже давно живуть у Санкт–Петербурзі. Останній раз була на гостинах дев’ять років тому і вже, мабуть, не поїду до Росії з відомих причин. 

 

Матусю її звали Поліною Іванівною. Вона прожила 65 земних років. Була неграмотною жінкою з теплим, люблячим та неспокійним серцем. Батько — Андрій Іванович Біленький, 1910 року народження, працював до початку війни секретарем Новогеоргіївського райкому партії, з фронту так і не повернувся. Пропав безвісти. Наші багаторічні й невтомні пошуки слідів батька були щоразу безуспішними. Тому мамі довелося самотужки піднімати нас, її дітей. Пам’ятаю її слова: «Будь завжди доброю. Сторицею повернеться». До батьків своїх пронесла світлу печаль і тихий спомин.

 

Під час розмови довідався, що після закінчення із срібною медаллю Табурищанської середньої школи у 1955 році ще п’ять років навчалася моя співрозмовниця на філологічному факультеті Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна.

 

 

Приємно було дізнатися, що серед викладачів був її земляк, родом із села Бугруватка Світловодського району (колишнього Табурищанського. — Авт.), літературознавець Андрій Прокопович Бойчук, якому в жовтні цього року виповнилося б сто років від дня народження.

Як автор цих рядків горджуся тим, що теж навчався у цього професора, завідувача кафедри української літератури, а пізніш працював під його керівництвом після запрошення мене, колишнього кращого студента, на викладацьку роботу в 1974 році після служби в армії.

 

— Від мами я взяла в життя любов до української пісні — нашого прадавнього коріння, та гумор, які стали в пригоді на все життя, — веде співрозмовниця. — Я добре грала на гітарі, співала в інститутській капелі під керівництвом незабутнього диригента Семена Дорогого. До третього курсу навчалася на факультеті української філології, а на третьому курсі до вивчення рідної мови додався ще один гуманітарний предмет «Німецька мова», бо на час мого навчання в області катастрофічно не вистачало вчителів з іноземної мови. Тому термін навчання у виші збільшився на один рік. Паралельно зі мною, з невеликою різницею у віці, навчалися Євген Марчук — майбутній прем’єр–міністр України у 90–х роках минулого століття, з яким жила в одному гуртожитку, мій ровесник Владислав Журавський із Світловодська, який став газетярем (до слова, його дочка Леся працює в Кропивницькому радіожурналістом. — Авт.). А ще можна згадати Анатолія Ніцоя — колишнього декана історичного факультету Кіровоградського державного педінституту імені О.С.Пушкіна, пізніш — ректора Херсонського педагогічного вишу, професора. Ледь не забула. Ще студенткою проходила піонерську літню практику разом зі своєю подругою в Павлиській школі, очолюваній вже тоді відомим директором Василем Олександровичем Сухомлинським. Спілкування з ним далося взнаки, бо ще раз ствердилася думкою у правильності обраного мною життєвого шляху.

 

«Кохання — це спалах», — цей вислів останнього патріарха української літератури Анатолія Дімарова пригадався мені під час розповіді Лідії Андріївни про самостійне трудове життя. Слухав її з думкою, що велике кохання людей, яке проносять через усе життя, — явище рідкісне й гідне подиву.

 

 

— За розподілом на роботу мала їхати до незнайомого села Мізин на Чернігівщину, де викладала німецьку мову і була довантажена до ставки годинами біології, керувала сільським хором, не маючи ніякої фахової освіти. Якось з часом навчилася диригувати, бо з дитинства мала музичний слух. Дорогою до села познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, з яким чекали на попутню машину. Того дня періщив холодний дощ, і тоді під свою парасольку мене запросив вродливий молодий юнак, який назвався Анатолієм. Вже тоді зрозуміла, що прийшло кохання, на яке чекала. Під однією символічною парасолькою і прожили ми разом 52 роки. Отже, як кажуть, дві життєві стежини зійшлися воєдино, аби не розходитися в різні боки. Два роки тому його не стало, а тоді розповів, що здобуває юридичну освіту в Молдавії. Три роки працювала в школі на чернігівській землі. Пригадую перші уроки. Хвилювань тоді було чимало, але все минуло добре. Навіть не очікувала, що так буде. І так мені сподобалася вчительська робота, окрилила, а головне — виникло бажання працювати з дітьми, яких дуже полюбила. Зрозуміла: ось нарешті те, чим і треба займатися, що ця справа мені до душі. Так і сталося, що в школі залишилася працювати аж до виходу на так званий заслужений відпочинок після сорока років роботи.

 

Після Мізина повернулася на рідну Кіровоградщину, бо на той час Анатолій закінчив навчання і отримав призначення на роботу в органи внутрішніх справ Світловодська. Працювала у вечірній школі робітничої молоді. Пізніш викладала німецьку мову в міській школі №4, а після переводу чоловіка на посаду прокурора переїхала до Олександрії. Протягом двох років викладала українську мову та літературу в Олександрійському педагогічному училищі. 

 

І день, і рік, і все життя…

Одного разу випадково зустрілася моя співрозмовниця з інститутською подругою Раїсою Благодарчук, яка на той час вже змінила прізвище після заміжжя на Яковлеву і працювала директором Олександрійської міської середньої школи №5.

 

— Знаючи про мою любов до німецької мови, яка перевернула свого часу життя, запропонувала посаду вчителя іноземної, — каже Лідія Андріївна. — Погодилася без роздумів. Розповім про свою творчу лабораторію. Під час навчального процесу з дітьми намагалася вигадувати нові форми роботи на уроках, аби на їх душі було свято від спілкування між собою німецькою мовою. Ми слухали грамплатівки, читали тексти про видатних людей Німеччини, розучували тексти пісень німецькою. Велике значення приділяла фонетичній зарядці, а також використанню наочності, таблиць, схем тощо — це значно скорочувало час вивчення нової теми на уроці. Постійно залучала їх до роботи в парах, створюючи умови для висловлення думки, міркувань, «ситуацію успіху», спрямовуючи школярів на досягнення поставленої мети, засвоєння мовного матеріалу і практичне оволодіння двома мовами: українською і німецькою. На початковому етапі навчання німецької мови мені дуже допомагали конкурси та рольові ігри, які дають змогу дітям розкрити свої творчі здібності. А далі пропонувала учням ті знання, які для них мали практичне значення: навчала відображати засобами української і німецької мови бачення ними навколишнього світу; характеризувати особливості культур різних народів, а також вмінню спілкуватися, враховуючи ці особливості, з народами інших держав; читати, слухати, розповідати про родину, сімейні традиції та свята. А хіба можна оминути велику роботу в клубі інтернаціональної дружби при школі! Школярі залюбки листувалися зі своїми ровесниками з Німеччини, обмінювалися сувенірами та подарунками.

 

 

— Лідіє Андріївно, соціальні педагоги стверджують: якщо родина зацікавлена у вихованні особистості дитини, то сили школи потроюються. Адже цей розвиток успішний завдяки спілкуванню, взаєморозумінню і співпраці з батьками. Ви згодні зі мною? — запитую.

 

— Аякже! Як класного керівника, на посаді якого працювала в Світловодську та олександрійських школах, мене завжди хвилювали і цікавили питання співробітництва сім’ї та школи з метою формування моральних взаємин між дорослими і дітьми. Тому завжди прагнула усунути бар’єр недовіри, налагодити тісний контакт з дітьми на основі мого ставлення як педагога до дітей. Усі вони отримували не лише глибокі знання з предмета, а й брали участь в олімпіадах з німецької мови різного рівня, ставали їх призерами та переможцями.

Невтомну, самовіддану й творчу працю Лідії Андріївни Макей помітили освітянські начальники. Їй було вручено нагрудний знак «Відмінник освіти України», присвоєно педагогічне звання «Старший учитель» та встановлено кваліфікаційну категорію «Вчитель вищої категорії».

 

 

Роки, роки, 

ви стали датами