Світлана Матвєєва: Я щаслива кожного дня

Чи траплялися вам люди, одна присутність яких заряджає енергією та позитивом? А після зустрічі з ними посмішка ще довго не сходить з обличчя.
Мені трапилося познайомитися з такою людиною, учителькою початкових класів Кропивницького колегіуму Світланою Матвєєвою.

Учителька з родини лікарів
Народилася, виросла та навчалася пані Світлана у Малій Висці, на Кіровоградщині. І ось вже тривалий час живе та працює у Кропивницькому.
— Батьки у мене лікарі, — згадує Світлана. — У нашому оточенні вчителів не було ніколи. Мені мама цю професію запропонувала. Каже, іди доця, будеш вчителькою початкових класів. Там добре, а в медицині дуже складно. Але вона ж не знала, що професія вчителя також має свою специфіку та свої труднощі! Спочатку я вступила до Олександрійського педагогічного училища. Я пройшла там гарну школу виживання. Після його закінчення влаштувалася на роботу в Мануйлівську восьмирічну школу,  і вже у 19 років я отримала свій перший клас. Так поступово вчилася, працювала і здобувала свій досвід. Після року роботи я вступаю на заочне відділення в Кіровоградський педагогічний інститут. Там навчалося мені набагато легше, бо я  вже володіла і прийомами роботи, і методиками, я вже знала і педагогіку, і психологію. Тому працювати і навчатися для мене не було проблемою.
Згодом Світлана Матвєєва вийшла заміж та переїхала до тодішнього Кіровограда.

 

Школа з давньою традицією
— У колегіумі я працюю досить давно. У нас дуже гарний колектив. Наш заклад з давньою традицією, йому 115 років. Ми щороку урочисто відзначаємо роковини та запрошуємо випускників минулих років. У нас прекрасне керівництво і завуч, який уміє згуртувати колектив. Ми працюємо на засадах демократії та маємо можливість навчатися й розвиватися. Адже вчитель ніколи не сидить на місці, —  говорить пані Світлана.
Співрозмовниця зазначає, що пропрацювавши в школі більше 30 років вона все-одно ходить на тренінги та курси, щоб підвищити свою кваліфікацію. Втім, наголошує, як і всі решта вчителів.

 

Показую дітям слова
— Наш клас не сидить на місці. Ми з моїми учнями намагаємося об’їздити всю Україну, потрапити на різноманітні екскурсії. Я їм показую слова. На уроках ми читаємо й у підручнику бачимо різні цікаві слова. Зокрема й ті, що вийшли з ужитку. Діти мене, бува, питають, що таке стріха, призьба… У підручнику все написано, але ж для гарнішого розуміння краще показати. От ми і їздимо на екскурсії, у садиби, до музеїв. Бо можна в класі багато чого розповідати, але поки ти дитину не привезеш і не покажеш на прикладі, вона навряд чи зрозуміє тебе. Дитині треба давати більше простору і довіряти їй, — пояснює співрозмовниця.
Вчитель не живе однією школою

— Вчитель не живе однією школою. Ми живемо усім, чим тільки можливо. У вільний час вишиваю хрестиком, бісером, створюю алмазний живопис. Людина повинна якось розслаблятися. Вона не може бути весь час в напрузі. І тут я знайшла собі віддушину. Купила тканину, нитки, і якось воно саме пішло.  Сама навчилася вишивати, отримую від цього величезне задоволення. І, коли мій син одружувався, рушник я вишила йому сама.  Це свого роду якась медитація для мене, — мовить Світлана.

Вчителька зізнається, що просто отримує задоволення від того, що має в житті. Жінка переконана, що вона надзвичайно багата, адже жива, має здоров’я та прекрасних дітей.

— Я щаслива від кожного дня. У мене поганих новин немає. Отримую задоволення від спілкування з людьми, як я сама. У мене немає занудних людей в оточенні. У мене таке гасло у житті «Я школою живу». Маю сім’ю, дітей, але школа у мене на першому місці. Я вважаю себе успішною людиною. Можливо, я не зароблю великі гроші, але в школі зазвичай працюють фанати. Були моменти у 90-ті роки, коли люди під час кризи виїжджали за кордон. Це була трагедія. Я тоді втрималася і зараз я собі вдячна за це, — ділиться педагогиня.

За спробу ніхто сваритися не буде
У галереї «Єлисаветград» існує традиція виставляти картини художників, зазвичай портрети, і шукати двійників героїв цих портретів. У одному з таких конкурсів взяла участь і наша співрозмовниця.

— На картині була зображена дівчина-україночка, у хустині, із намистом та одягнена у вишиванку. Ну, думаю, спробую. Вишита сорочка у мене точно є. Порилася по своїм шафам, знайшла косинку й все, що треба було. Потім випрацьовувала погляд. І так вийшло, що люди проголосували більше за мене. Я виграла чудову картину, принесла її на роботу, — вказує Світлана на витвір мистецтва на стіні.

На свою удачу жінка не ображається. Адже має відчуття чогось, називає це просто «чуйкою».

— Мабуть, це від того, що я багато чого не боюся. Інша б подумала: «Ой, та як це я у Фейсбуці виставлю… може хтось кращий за мене буде…комусь не сподобається…» А ти пробуй! За те, що спробувала, ніхто сваритися не буде. Цього я вчу й своїх дітей. Помилятися не соромно, соромно не виправляти свої помилки, — переконана пані Світлана.

Аліна Кулик

Нагадаємо: У Кропивницькому представлять поетичну збірку Бориса Притули