Автора не стало. А книжку перечитуємо. Світлої пам’яті Василя Мошуренка

 

З усіх знайомих поетів найбільш поважаю тих, хто у своїх віршах освідчується в любові перш за все матері. Ця тема для мене головна.

 

Ми з Василем Мошуренком познайомилися два роки тому в бібліотеці ім. Д.Чижевського на врученні премій ім. Є.Маланюка. Зацікавив його своєрідний виступ — вітання лауреатки-землячки Оксани Шпирко. Я з ходу написала йому записку-експромт, заримувавши свої враження від його промови. У той же вечір познайомились. Як молодший на десяток літ, він, виявилось, знав мою творчість. А я одержала в дарунок його дві книги: «Шедеври» (оповідання, які двічі номінувались потім на премію Є.Маланюка) та збірку поезій «Мати» (Кіровоград, 2015, ЦУВ, 81с., наклад 100 примірників). Обидві прочитала із захопленням, про що зателефонувала авторові, ще й кільком друзям дала почитати. Всі були захоплені. Вірш з неї «Сію-вію-посіваю» опублікувала в «Первой городской газете» як новорічне вітання читачам і ювілейне — письменнику. Повідомила йому, зрадів, подякував. Я спитала дозволу видрукувати його сатиричні вірші в «Шарварку» — знов з радістю дозволив, дякуючи за «фанатизм». І от — я не поспішила… Васильку, вибач, а ти поспішив і покинув цей світ.

 

Мабуть, зашкодили твоєму бунтарському серцю несправедливі випади старих і нових ворогів. А на добрі та теплі слова друзі скупились… Пробач, Василю, їх і нас. Але, може, наздожене твою душу в небесах моя думка про твою книгу «Мати». Її не можна забути… На обкладинці орнамент та два щемких фото: на першій сторінці син (автор) стукає у материнське вікно, де виглядають його з усіх доріг материнське серце і її горщики з квітами. На останній сторінці син-автор на фоні сільського пейзажу і стежка, що веде до отчого порогу та ветхих ворітець. А під кількома віршами болючо-щемкі підписи, де до дати додано місце народження вірша: «автобусом — від мами — на Київ», «автобус: від Бовтишки — до Олександрівки», «Київ — Розумівка, Бовтишка — Київ», «пішки з Івангорода до Бовтишки».

 

Читала й плакала за рідною мамою. Згадувала свої не раз пройдені чи прокручені в піснях велосипедом мої два варіанти до мами: 25 км від станції Щорс чи 20 км від міста Корюківки — лугами, лісами, між річками й болотами, коли голод і спрагу вгамовували зустрічні колодязі з «журавлями». Спасибі, Василю, тобі й нашим матерям за ці болючі спогади! У наших сільських родинах так багато було спільного, що вмістилось у віршах за останнє тридцятиріччя. Друзі казали, що в останній, ювілейний рік життя, якого Бог дав тобі всього лише 60 років, ти виставляв у фейсбуці дуже трагічні вірші. Чому так? 

 

….Тебе змалку не прийняв батько, нагородивши на все життя болючим прізвиськом «байстрюк» (про це ти писав і в прозі). А мій батько, ветеран Другої світової війни, не дожив навіть до того, коли це слово почали вживати, помер у 39 років, лишивши нас із братом у 10 і 4 рочки напівсиротами. 

Василь назвав свою останню книгу прози «Коріння, або Я — Розумівка», величаючи рідне село «Найсвятіше на землі село». Я теж оспівую вже майже мертву свою Софіївку на Чернігівщині.

 

«Дорога до мами — то легка дорога:

Чим ближче село, тим тепліше…»

 

«Дорога від мами — болюча дорога!» (все так само відчувала і я, їдучі від мами попутним трактором, наприклад, у мороз, на бідонах з молоком, і вже 25 років без мами відчуваю те саме, коли крізь старість і бездоріжжя пробую провідати за 600 км рідне село, хату, могили, стежки дитинства).

 

Щодо голодовки, про яку Василь Мошуренко не раз писав. Моя мама її 12-річною пережила, вишиваючи рушник-божник, з яким я тепер презентую свої книги. А її бабуся Тетяна й молодша сестричка Наташа — померли від голоду у 33-му…

 

Радію, читаючи «Монолог матері», бо моя мама не дожила до смерті сина… Так само й брат мій, що пережив маму на два роки, думав: «Скопав города мамі…». 

 

Все минуле «перелопатив» аж до самої колиски. «Мама — хвора!» — цей вірш струсонув пам’ять. Згадала, як студенткою летіла з Харкова на Чернігівщину до мами в лікарню. Тоді — обійшлось. А вже вдруге сама відвезла маму в лікарню і прожила з нею в палаті останній місяць її життя. Того, в якому і моє «дитинство цибате» здирало з вишень глей як найбільші ласощі, як писав В.Мошуренко.

 

У циклі «Осмислення», де дізнаюсь, що дід автора звільняв від фашистів Десну, проводжу паралельний спогад: там мої дід з бабою і мамою допомагали партизанам, про що я тепер онукам читаю кілька сторінок в романі О.Федорова «Підпільний обком діє». А мій батько, як і дід автора, був у полоні…

 

«Хрестики рядочком поклади» — читаю і оживає картина: на печі при гасовій лампі мама вчить мене вишивати хрестиком (досі ті вишивки — сімейні реліквії). 

Прості, дохідливі, безхитрісні, як дитячі розповіді, вірші бентежать душу, а образ України, за яку болить серце, бо:

 

Утікають українці — з України:

Залишають хвору Матір… 

Ось такі ми…

 

Про нас, інтелігенцію, яка не заробила навіть гідних пенсій на життя, він пише: 

В Моїй країні я — під тином…

І без вини у всьому… винний.

 

До вірша «Чужий» В.Мошуренко взяв епіграф із Г.Тютюнника:

 

Так і живу:

в місті мрію про село,

у селі — про місто…

 

Так і я, тільки Василь відчував це в столиці, а я в — обласному центрі. 

Знаком оклику звучить у книзі вірш «Лист до мами, або Зворотна адреса — небесна сотня» (власне всі вірші — як листи до матері). Я не знаю точно, але думаю, що стояв поет на Майдані. А можливо, пише він від імені якогось молодого майданівця! 

 

Коли стане невимовно гірко –

Вийди з хати, мамо, на поріг…

Усміхнусь тобі я з неба — зіркою…

Вийшло так, що я — твій Оберіг!

 

Я не знаю, чи жива Василева мати. Але після його відходу у вічність рядки ці, написані у тричі важкому 2014 році звучать пророче. Так буває у справжніх поетів. Після А.Малишка, Б.Олійника, В.Симоненка, І.Драча проспівав гімн матері і В.Мошуренко. Спасибі йому і від дітей, і від матерів.

 

Минулого тижня стало відомо про присудження Василеві Мошуренку обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (посмертно) за твори «Корінь, або Я — Розумівка», «Шедеври». Жаль, недожив…

 

Антоніна Корінь