«Так любити землю і все живе на ній навряд чи вже хто буде»

 

Ці рядки належать перу незабутнього літератора  Віктора Погрібного  про сільського педагога, письменника Миколу Стояна, який вчив дітей добру і щедрості серця. А ще згадував, як Олесь Гончар  переймався долею друга: «А Микола Стоян — не член Спілки? Ми ж одночасно з ним почали після війни друкуватися в «Молоді України»...

 

Цього року нашому землякові, який бачив своє призначення не в регаліях та званнях, виповнилося б 100 років від дня народження. 

Як зазначає  Олексій Чорноіван, автор добірки «Незабутні новомиргородці», в  першому номері 2017 року  журналу «Степ» Кіровоградського літоб’єднання: «Письменницька школа Миколи Олександровича полягала в тому, що він сповідував значимість на землі простої людини. Це божа заповідь. Бо все письменство шукає героїв особливих: царів, ковбоїв, зірок, графинь. Значимих неординарних шокуючих вчинків і карколомних поворотів долі, щоб захопити ними читача. Микола Олександрович дивився  на це так,  як би нам дивитися усім. Від цього світ подобрішав би — ось живе людина. Ось добра в неї натура. Робить вона добро, любить дітей і квіти, свіжезорану ріллю і пшеничне море і творить сама це все, і не любить брехню і ліньки не любить».

 

 

Пригадую, як після закінчення студентської конференції по розподілу на педпрактику в 1976 році ледь стримувала сльози завжди весела Ніна Вільхова. Адже їй так хотілося працювати у рідному Маловисківському районі  або у Новомиргороді — все ж таки районний центр. А натомість —  село Панчеве, до якого й добиратися, мабуть, доведеться двома автобусами. Її    заспокоювали однокурсниці. Адже не могли зізнатися у тому, що назву розташованого від райцентру за 20 кілометрів села зустріли вперше на мапі Кіровоградської області.  

 

 

Під час відрядження як методиста кафедри української літератури  педінституту до Панчевого вже й сам подумав про те, як зустріли наших студенток-практиканток? Але швидко відкинув сумні думки, бо в цій школі вже багато років працював учителем української мови та літератури письменник і краєзнавець Микола Олександрович Стоян — батько мого однокурсника Григорія, старшого з двох його синів.  І не помилився, слухаючи збуджені розповіді студенток про учнів та вчителів, їхнє влаштування в пришкільному інтернаті, де кімната — одна на трьох, проте так їм  добре почувається, весело, хоча і прохолодно. 

Аж ось і Микола Олександрович зі своєю лагідною й доброю посмішкою.

 

— А дівчата вас на завтра чекали… — дивується.

 

— А я ось сьогодні мов сніг на голову, без попередження, — віджартувався.

 

— Ну, не кажіть, — аж ображаються студентки. — Ходімо на уроки хоч зараз.

 

Того дня разом із Миколою Олександровичем відвідали уроки  майбутніх вчителів Людмили Нех, Наталії Гонитель та Ніни Вільхової. Залишилися задоволеними, бо побачили прагнення дівчат працювати з дітьми, розпізнати творчу особистість.

 

 

Кілька разів був я на гостинах  у родині Стоянів. Господар — знаний на Новомиргородщині мисливець і рибалка — пригощав мене свіженькими карасями у сметані, смачнючою зайчатиною з картопелькою та холодцем із щуки, з любов’ю розповідав про свої мандрівки. (До слова, про ці захоплення Стояна згадав у нашій  недавній розмові і головний редактор газети «Діалог» Анатолій Безтака. — Авт.) 

 

— Ви навіть уявити не можете, як нам цікаво працювати з дітьми, — діляться радістю четвертокурсниці. — Ми вдячні Миколі Олександровичу, завдяки якому ще раз переконалися у правильності обраного шляху.          

 

 Родом він був із простої селянської сім’ї.  Ще перед війною став студентом філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, навчання у якому закінчив 1947 року і став працювати за фахом  протягом 1947 — 1985 років у  Канізькій та Панчівській школах. Поєднував багаторічну роботу з написанням дописів на педагогічні та соціальні теми до обласних газет «Кіровоградська правда» та «Молодий комунар». А ще він є автором  багатьох  замальовок, есе, нарисів та оповідань, які друкувалися в республіканській та обласній пресі. Був незмінним членом місцевого літературного осередку «Вись» та обласного літоб’єднання «Степ».

 

— Як малу дитину, треба берегти рідну мову, — не втомлювався повторювати учням свою думку шкільний педагог. — Не вбережемо її

— не буде й Вкраїни, — згадував неодноразово  слова сільського педагога журналіст і письменник Віктор Погрібний після його виступу на перших зборах української інтелігенції.

 

Почав роботу вчитель і завуч за сумісництвом зі створення драматичного гуртка (Микола Олександрович виконував у п’єсі «Загибель ескадри» роль Гайдая. — Авт.), на спектаклі якого сходилися місцеві жителі до Панчівського будинку культури, що славився залою на сто сидячих місць. На зароблені  гроші   школа придбала більярд.

1958 року виходить  книжка Стояна з назвою «Мої маленькі друзі», до якої увійшли п’ять оповідань: «Яблуко», «Заплутане діло», «Мої маленькі друзі», «Два листи», «Шовковиця».

 

До слова, три екземпляри книжки із 1154-тисячного тиражу зберігаються в Панчівській  школі  і є предметом вивчення при ознайомленні з творчістю письменників-земляків. А ще залишив по собі  цінні матеріали про історію рідного села, спогади про заснування школи, путівник  «Панчеве. Колгосп імені Куйбишева. 250 річчю присвячується».

Часто можна було побачити цікаві матеріали Миколи Стояна в районній газеті «Червона зірка», з чим автор цих рядків мав змогу ознайомитися в архіві обласної  бібліотеки для дітей імені Т.Г.Шевченка. 

 

 

У нарисі під назвою «Три брати» читаю його розповідь від 1 квітня 1972 року   про  династію механізаторів-земляків Василя, Сашка та Бориса, які йдуть вітрам назустріч на радість матерів,  на радість всім людям: «три брати — богатирі, славна династія механізаторів, господарів землі, що сіють не зерно,  а щастя на землі». А ще раніш він прославляє молодих  трудівників колгоспу імені Куйбишева Віктора Мицула, Івана Щербаня, Василя Білика, Миколу Декусара, Василя Михненка.  І зараз  згадую його оповідання «Срібний годинник», надруковане в обласній газеті «Молодий комунар»  у липні 1974 року.

 

У ньому розповідається про відмінника навчання, учня четвертого класу Вітька, мама якого надоювала від кожної корови по три тисячі літрів молока. За отриману грошову премію купила синові годинник, який перевернув  його життя. Став більше уваги приділяти  хлопчина  секундній стрілці, що   відволікала  його увагу на уроках.  А потім дав клятву матері, що більше не братиме годинника до школи, бо в коридорі є електричний дзвінок, тому  годинник не потрібний.  А ось на змаганнях з футболу він йому  як судді знадобиться. Так і вирішили. Відтоді став Вітько краще вчитися в школі на радість матусі. А хіба можна оминути увагою повість Миколи Стояна з назвою «Кіровоградська соната «Сівалки для Глодосів», яка вперше  побачила світ в газеті «Молодий комунар» у 1974 році ?

Ще можна згадати низку його нарисів про людей села, плідну діяльність як позаштатного кореспондента газет «Кіровоградська правда», «Молодий комунар», «Червона зірка», дружбу з Олесем Гончаром, який подарував йому роман «Циклон» із дарчим написом.

 

Уже перебуваючи на заслуженому відпочинку,  Микола Олександрович  частенько навідувався до рідної школи, читав змістовні лекції на краєзнавчу тематику про звичаї панчівців та сільські  традиції, давав корисні поради щодо створення куточків краєзнавства в Панчівській та Канізькій школах.

 

І сьогодні в школі зберігають пам’ять про колишнього вчителя і письменника.  У музейній кімнаті  на видному місці — його прозові твори,  книга спогадів з назвою «Микола Олександрович Стоян. Людина. Учитель. Письменник. —  Яскравий слід у людській пам’яті», видана друком у Києві після його смерті 2005 року. І дивиться він  з меморіальної дошки на будівлі школи, немовби вітаючись кожного дня з учнями, які йдуть дорогою знань у самостійне  життя. 

 

Анатолій Саржевський