Не судилося…
Злопам’ятна і непідступна Мері (так її називали знайомі) останнім часом була самотня, спокійна і мовчазна. Вона не поспішала заводити собі нових знайомих, часто ховалася від старих друзів. Чоловічого товариства вона уникала. Працювала вчителем у невеличкій школі. Її графік життя був стабільний: чашка лимонного чаю вранці, монотонні уроки щодня, перевірка зошитів з контрольними чи самостійними роботами ввечері, холодний душ і самотнє ліжко.
Чоловіка і дітей в Мері не було. Тому це питання часто обговорювалося на перервах учнями і вчителями в кабінетах. Хтось поширив чутки, що в Марини Володимирівни був невдалий шлюб, тому вона боїться кого-небудь впускати у своє серце. А Мері це було вигідно, вона пасивно кивала головою або щось коротко відповідала. Вона не хотіла вдаватися в деталі, обговорювати своє особисте життя і ділитися душевними переживаннями.
У 23 роки Марина Володимирівна розпочала свій трудовий шлях вчителем у одній з приватних шкіл. Активна, говірка, розумна, з почуттям гумору — ці риси подобалися учням, тому вони любили її предмети, завжди уважно слухали, а дівчатка так захоплювалися зовнішністю вчительки, що ставили її собі в приклад. Так сталося, що у неї закохався учень одинадцятого класу — високий і вродливий, жартівник і авторитет школи. За ним бігало багато дівчат, але він вибрав її — молоденьку і вродливу вчительку літератури. Марині Володимирівні він теж подобався, але вона ніколи нікому про це не казала. Вона любила спостерігати за ним на уроках, як він спеціально вчив її предмет (хоча з інших навіть підручник не відкривав), як допомагав витирати дошку, нести підручники з бібліотеки. Вона, молода і красива дівчина, потайки раділа таким знакам уваги, адже все життя присвячувала школі, а часу на особисте життя не мала, тому тут був зосереджений весь її світ. Заради уваги Марини Володимирівни В’ячеслав записався на додаткові уроки до неї. Так він міг більше часу бути зі своєю вчителькою, і ніхто їм не міг заважати спілкуватися. Він читав книги зарубіжних письменників і розповідав вірші напам’ять про кохання. Вона зачаровано слухала і ще більше закохувалася в підлітка-романтика.
Одного разу В’ячеслав насмілився сказати своїй вчительці про почуття. Він зробив це оригінально і неочікувано. У книгу з п’єсами В.Шекспіра, яку брав у неї читати, поклав рожевий папірець, на якому написав щирі слова кохання, а ще поклав туди засушені пелюстки троянди. В’ячеслав наполіг, щоб Марина Володимирівна відкрила книгу при ньому. І коли вона побачила там зізнання, посміхнулася.
Того осіннього вечора вони пили каву і розмовляли. Закоханий хлопець часто говорив своїй вчительці, що любить її, що хоче бути з нею. А вона мило посміхалася і тримала його за руку.
Їхні стосунки розвивалися досить швидко. Так, ніби в них було обмаль часу одне для одного. Того вечора в них було все: і взаємне зізнання в коханні, і обійми, і перший поцілунок, і довга ніч кохання… У кімнаті було темно, вітер голосно стогнав за вікном, лив рясний дощ. Таке відчуття, ніби погода плаче від болю.
Про стосунки учня і вчительки згодом дізналися в школі. Обговорювали лише те, що вони не байдужі одне до одного, що В’ячеслав подає їй знаки уваги, а вона з посмішкою на них відповідає. Марина Володимирівна отримувала докір від директора, яка вчила її триматися на відстані від учнів. Але вона не знала, як бути в цій ситуації, а прислухатися до порад директриси, яка все життя прожила сама, — не бачила сенсу. Тому, не довго думаючи, дівчина написала заяву на звільнення і вирішила поставити крапку на цій темі. Нехай так вона буде закрита для всіх.
Стосунки з В’ячеславом ставали більш насиченими і радісними. Тільки на їхньому шляху до щастя з’явилася ще одна перепона — батьки хлопця були проти того, що в єдиного синочка дівчина старша майже на п’ять років. Тоді наперекір всьому після закінчення школи вони запхали сина подалі від їхнього міста, в престижний інститут вивчати менеджмент. Його думки вони не запитали, адже самі вирішили, що для нього так краще. Тільки В’ячеслав не витримав довгої розлуки, часто приїздив до Марини або ж вона проживала кілька днів у нього. Їх важко було розлучити…
Та якось хлопець вирішив довести батькам свою самостійність. Коли прийшла повістка на службу до армії, він довго не роздумував — рішення прийшло швидко. Кинув навчання і подався служити. Обіцяв повернутися і одружитися на Марині. Часто писав листи, переповнені ніжності й кохання, а ще згадував у них, що йому тут важко, що хлопці до нього ставляться погано, тому часто виникають сварки і бійки.
Відносини з хлопцями в армії у В’ячеслава і справді загострилися. Він не пройшов перевірку на міцність, яку старші влаштовували меншим. Страшна звістка про смерть у молодому віці вибила із колії всіх. Ніхто не міг повірити, що життя для хлопця отак різко обірвалося, що загинули його мрії про щасливе життя, що він зник назавжди…
З цієї митті життєрадісна Марина перетворилася на холодну і непідступну Мері. Вона нікому нічого не хотіла пояснювати. Довго переживала цей тяжкий період, допоки знову не змусила себе піти працювати в школу. Щоправда, переїхала в інше місце, де про неї ніхто нічого не знає. Тут вона по-іншому дивилася на свою роботу… Мері не хотіла підпускати до себе чоловіків, вона замкнулася в собі. І холодними ночами, коли в серці самотньо, плаче рясними слізьми. Такими, як колись лив дощ тієї першої ночі, коли вони були вдвох… Можливо, цієї весни у неї в житті знову все буде інакше?..
Вікторія Семененко
